Бальзак вінчався у Бердичеві (1)

На тему «Бальзак і Радивилів» мною опубліковано немало статей, звичайно, принагідно випадало висвітлювати й багаторічні взаємини відомого французького письменника та поміщиці з українського маєтку Верхівня Евеліни Ганської. Адже якби не було цих взаємин і не існувало цього дивовижного кохання – не мав би потреби Бальзак їхати в Росію, неодноразово перетинаючи кордон біля прикордонного Радзивилова (Радивилова), не писав би довгих листів начальникові тутешньої митниці.

Перебування Бальзака у Верхівні багато років вивчав журналіст Ян Козельський, ми з ним познайомилися в 1992 році під час його приїзду на Радивилівщину, і він подарував мені свою цікаву книжку «Бальзак у Верхівні» (з дарчим написом). Але по-справжньому масштабність проведеної колегою краєзнавчо-літературознавчої роботи я оцінив, коли прочитав його документальну повість «Бальзак вінчався у Бердичеві», яка свого часу була опублікована в столичному журналі «Київ» з післямовою відомого письменника Анатолія Камінчука. І стало очевидним: повного розуміння обставин перебування Бальзака в Радивилові не відбудеться, якщо не ознайомитися з усім тим матеріалом, що його представив у своїй повісті Ян Козельський із Хмельниччини.

Володимир Ящук.

Ян Козельський, журналіст

 Ян КОЗЕЛЬСЬКИЙ

 Бальзак вінчався у Бердичеві

КОЗЕЛЬСЬКИЙ Ян народився 1954 року в селі Ледянка на Хмельниччині. Закінчив факультет журналістики Львівського університету ім. І.Франка. Працював у ружинській райгазеті “Радянське село” (Житомирщина). Нині очолює району газету “Колос” у смт. Стара Синява на Хмельниччині. Член Національної Спілки журналістів України.

1. ПОШТОВИЙ РОМАН

П’ю джерельну воду з криниці Верхівнянського парку і ловлю себе на думці, що з цієї студні свого часу втамовував спрагу французький письменник. Колись, як промовляє фото з передвоєнного часу, що увійшло до “Литературного наследия”, тут стояв колодязьний журавель. Та роки і невблаганний час робили своє. Колодязь замулився, лише не так давно його впорядкували й розчистили учні місцевого сільськогосподарського технікуму, побудувавши альтанку. Довкола лине шум дерев, переплітаючись зі співом птахів, створюючи справжню лісову симфонію…

Звідси, із Верхівні, прочитавши “Сцени приватного життя” Бальзака, який, до речі, мав надзвичайно велику популярність не лише на батьківщині, але й на безмежних просторах царської Росії, Евеліна Ганська надіслала анонімно листа за підписом “Іноземка”, в якому висловлювала схвалення роману і водночас закидала авторові про те, що в “Шагреневій шкірі” Оноре де Бальзак забув про витонченість почуттів.

За першим листом надійшов другий, третій…

“Я читала Ваші твори, а серце моє калатало; Ви показуєте переконливо високу гідність жінки; її кохання — дар небес, божественна еманація. Мене захоплює у Вас надзвичайно  чутлива душа, адже завдяки їй Ви розгадали душу жінки…”

Врешті, 7 листопада 1832 року невідома кореспондентка з Росії, яка вільно володіє французькою мовою, висловлює своє таємне бажання для адресата: “Декілька слів від Вас у газеті “Котідьєн” дадуть мені впевненість, що Ви отримали мій лист і що я можу писати вам без остерігань. Підпишіться: “до Е.Г. від Б.”.

Надзвичайно зацікавлений цією інтригою Бальзак швидко відгукнувся. У номері названої газети від 9 грудня 1832 року, яка надходила у Верхівню, з’явилась замітка: “Пан де Бальзак одержав адресоване йому послання; він зміг лише сьогодні повідомити про це через дану газету і шкодує про те, що не знає, куди надіслати відповідь. До Е.Г. від Б”.

Бальзак і Евеліна ГанськаПісля чого зав’язалось романтичне листування Бальзака з анонімним автором: “Для вас я іноземка і залишусь нею на все моє життя: Ви ніколи не взнаєте мене…” Але так буває не завжди. Швидше — навпаки. Через рік Евеліна Ганська запрошує Бальзака зустрітись інкогніто в Невшателі.

Майбутній наречений відразу ж вирушив у Швейцарію — місце першої зустрічі з майбутньою дружиною. Вони домовились зустрітись на алеї парку, і романіст побачить свою анонімну кореспондентку, яка за домовленістю триматиме в руках книгу й квітку. “Когда она увидела разыскивающего ее Бальзака с

его увесистым корпусом, на коротеньких ножках, ее охватило непреодолимое желание скрыть поскорее знак; но в это время она увидела его глаза и невольно протянула ему цветок и книгу”, — пише Л.Гросман у книзі “Бальзак в России”.

Впродовж всього життя Бальзак повертатиметься у думках, згадуватиме в творах і листах Невшатель 1833 року. Після повернення у Париж він напише Ганській — Північній Зорі — лист, називаючи її своєю дружиною, говорячи, що “тіла наші уклали союз, як і наші душі”. Своїй же сестрі Бальзак відразу ж повідомив: “Я дав клятву чекати, а вона зберігати для мене свою руку і серце…”.

Як же сприйняла великого романіста і майбутнього чоловіка Евеліна?

Відповідь знаходимо у листі, який вона надіслала відразу ж після зустрічі у Невшателі своєму братові Генріху Ржевуському: “Ми заключили в Швейцарії приємне знайомство з добродієм де Бальзаком, автором “Шагреневої шкіри” і багатьох інших чудових творів. Знайомство це перейшло в справжню дружбу, яка триватиме, надіюсь, усе життя”.

У Невшателі, а пізніше в Женеві, подружжя Ганських вело із знаменитим письменником світські розмови на політичні, філософські, теологічні теми, неодноразово згадуючи свою поміщицьку садибу у Верхівні. Оноре і Евеліна таємно від Вацлава Ганського призначають побачення: у 1834 році — в Женеві, 1835 — в Австрії. А в перерві між побаченнями летять у Верхівню, що “біля Бердичева”, листи; твори, що виходять з-під пера французького романіста, які, зрештою, наповнюються героями й образами, іменами, що також пов’язані з Верхівнею.

«Коли письменника охоплює творча лихоманка, листи стають значно коротшими, стислішими, — оповідає Моніка Варненська в есе “Романтична подорож пана Оноре”. — Бо тоді всю свою енергію він переливає в творчість. Коли в нього щось не виходить, робота йде повільно, він шукає розради в листах. Чекаючи на слово коханої, яке мало поєднати їх, пан Оноре у праці, у “пеклі чорнильниці й паперу” шукає підтримки. Як тільки надходить лист із теплими словами, — він полегшено зітхає й тішиться, що “повернувся ангел праці”».

“Моя кохана, мій душевний стан такий, що мусить викликати в тебе

милосердя. Коли я залишаюсь сам, то плачу як мала дитина… Найменша неприємність кидає мене в сльози. Я повторюю твоє ім’я, як п’яниця, що прагне вина. Не зможу працювати протягом п’яти-шести днів, а це однаково, що шість віків…”

“Не наважусь признатися лікареві, що вмираю з любові до жінки, що через це плачу, як дурень, у своєму кабінеті, що нічого мені не хочеться, що тужу…”.

“Якби я не любив тебе аж до обожнення, то вже б давно не існував…”

“Хочу мати тебе за дружину, інакше не хочу жити”.

У кінці 1841 року Бальзак випадково під час обіду в Шарля Нодьє почув про смерть В.Ганського у Верхівні, а 5 січня наступного року він отримує листа із жалобною рамкою на конверті. “Бальзак тримає лист, і руки його тремтять, — пише М.Варненська. — Глибоко вражений, він багато разів перечитує його. Цілу добу, як потім признався Евеліні, він був наче скам’янілий. Позаду майже сорок три роки життя. То були роки, сповнені марних зусиль досягти забезпеченого життя, відчути під ногами твердий ґрунт…”.

І ось найсміливіші мрії, від яких він потроху вже почав відмовлятись, мають здійснитися! Кохана — вільна… Приглушене бігом часу, щоденною виснажливою працею кохання оживає й вибухає, як полум’я. Лист за листом летять на Україну. В кожному з них Оноре палко запевняє кохану в незмінності свого почуття. Він клянеться, що любить тільки її, свою Еву, що кохає її більше, ніж будь-кого. Він нетерпляче чекає відповіді…

“О, дорога моя, коли б ми могли нарешті жити разом, серце біля серця, одне для одного, без будь-яких пут! Трапляються хвилини, коли думка про це просто одурманює мене, і я питаю себе, як ми могли взагалі пережити ці сімнадцять місяців, — я тут, а ти там, на далекій Україні!”

Е.Ганська лаконічними словами в листі повідомляє тому, хто так надіявся на щире кохання десять років тому, про його свободу. Бальзакознавці тепер шукають відповіді на питання: “Що ж змусило Евеліну стати холодною й байдужою до Оноре?”. Її багата родина прагне показати Бальзака, як усіх французів, легковажним, що стає, звичайно, на перешкоді їх мрій і прагнень.

У липні 1843 року майже після десяти років з часу їх першої зустрічі він вирушає у свою першу мандрівку до Петербурга на зустріч з Евеліною. Вирушає до Росії, не маючи ні копійки за душею, як саркастично зауважив секретар російського посольства в Парижі Віктор Балабін. Іронічний зміст цього запису, на жаль, відтіняє правду. Правду гірку, і та гіркота невідступно супроводжувала письменника. Незважаючи на те, що видання творів наближалося до кінця, Оноре й надалі перебував у скрутному фінансовому становищі. Але він вирішив їхати з метою одружитися з Північною Зорею…

“Я жив досі писанням, хочу зробити так, щоб трохи пожити любов’ю!

Заопікуйся скоріше нею, ніж мною, бо їй я прагну дати все, навіть свою часточку неба. Зроби передовсім так, щоб ми якнайшвидше стали щасливими”.

Після приїзду на пароплаві “Девоншир” до Петербурга Бальзак запише у щоденнику Евеліни: “Прибувши 17 липня, я десь близько полудня мав щастя побачити знову і привітати графиню Еву в домі Кутаїсова на вулиці Великій Мільйонній. Побачивши її вперше од віденських часів, я подумав, що вона така ж молода, як і тоді. Десять років розлуки; вона перебувала в цей час у своїх хлібних пустелях. Вона привітала мене, як старого приятеля, а я всі години, проведені без неї, визнав за нещасливі, холодні й сумні. Від 1833 до 1843 минуло десять років, і за цей час усі почуття, які були в мене до неї, зросли всупереч загальновідомому законові, так само як і всілякі гризоти, викликані її відсутністю та різними розчаруваннями, яких доводилось мені зазнати. Нікуди не сховаєшся, ні від часу, ні від кохання”.

Можливо, тому так легко душевно і важко фінансово збирався Бальзак у Петербург, будучи переконаний, що у місті на Неві будуть вирішені всі формальності, і він нарешті стане чоловіком Еви. Він навіть привіз папери, які необхідні для реєстрації шлюбу в французькому консульстві і навіть обручки. Рано спливає петербурзьке літо зі своїми білими ночами, з Неви повіває холодний вітер, але у нього на серці спокій: Евеліна, як тільки

будуть вирішені усі питання з майновими ускладненнями та з необхідністю видати дочку заміж, пообіцяла руку і серце.

Сповнені романтики й овіяні ореолом таємничості зустрічі з Бальзаком відбуватимуться й пізніше. Весною 1845 року в Дрездені, звідки із дочкою Ганської Ганною та її нареченим Юрієм Мнішеком вирушили далі вчотирьох у Кельн, Ганштадт, Страсбург і, незважаючи на те, що цар не дозволив своїм підданим відвідувати Париж, вони, завдяки Бальзаку, вперше знайомляться з містом на Сені. А після Франції їх маршрут проляже в інші країни Європи.

 

“Недавня мандрівка під небом сонячної Італії віщує велику зміну в житті Еви та Оноре. Пані Ганська, незважаючи на свої сорок п’ять років, завагітніла. Бальзак сам не свій від щастя. Він присягається Евеліні, що тільки вона володітиме його серцем. А дитину, що з’явиться на світ, він обожнюватиме! Тепер він заклопотаний тим, щоб таємно взяти шлюб з Ганською. Він намагається діяти розсудливо і спокійно. “Не можна нічого робити наосліп, якщо стаєш батьком сімейства”. Він обмірковує заздалегідь, якою має бути садиба Евеліни в Парижі під час її пологів, дбаючи про те, щоб зберегти інкогніто коханої жінки, захистити її від пліток та людської злостивості. У такому величезному й людному місці, як Париж, можна загубитися, мов у безкрайому лісі. Ніякі цікаві очі не стежитимуть за майбутньою дружиною Бальзака. Евеліна приїде в найняту на чуже прізвище квартиру, щоб дати життя дитині, її репутація і спокій не зазнають найменшої шкоди”, — пише Моніка Варненська.

Письменник просить у листі Еву, щоб вона не турбувалася й не журилася. Він розуміє, що їй незручно перед дорослою дочкою та майбутнім зятем.

Але Ганна незабаром стане жінкою. Очевидно, вона зрозуміє матір і… до неї «дійде все те, чого не могла зрозуміти два чи навіть рік тому, що ми любимо одне одного, що ти одружишся з тим, кого давно кохаєш. Ти залишаєш усе дітям; отож вони не можуть убачити щось погане в тому, що ти станеш щасливою і що в нас буде дитина».

Він, п’яний від радості, уже навіть назвав майбутнього сина: Віктор- Оноре, але так гаряче очікувана дитина з’являється на світ передчасно і мертвою. “Віктора не було, народилась і померла дівчинка”, — пише Андре Моруа у книзі “Прометей, або життя Бальзака”.

Тепер Бальзак більше, ніж будь-коли, впевнений, що Ева відразу ж дасть згоду на одруження. Восени він приїздить до Вісбадена, де виконує обов’язки свідка під час шлюбу Ганни Ганської з Юрієм Мнішеком.

Повернувшись із Вісбадена, де Оноре випала нагода провести ніч кохання, як зауважує Андре Моруа (в російському перекладі), “с белоснежной и пышной чаровницей”, Бальзак написав у паризьку газету “Мессаже”: “Сьогодні, 13 жовтня, в католицькій церкві міста відбулося укладення шлюбу однієї з найбагатших у Російській імперії наречених, графині Ганни Ганської, з представником старовинного і знаменитого дому Вандаліних графом Георгом Мнішеком. У числі гостей був пан де Бальзак».

Якщо побуваєте весною у цьому мальовничому куточку, що на півдні Житомирщини, обов’язково пройдіться алеями парку, і ви зустрінетесь віч-на-віч з дзвінкою тишею кремезних і старих дерев, що зачаровано вслуховуються у спів солов’їний, який так щедро й поліфонічне можна почути лише тут. Сюди так мріяв і плекав надію приїхати якнайшвидше Бальзак, який вирішив навіть, якщо Евеліна, яка так довго вагається залишити Верхівню і стати парижанкою, прийняти російське підданство і замість “пан де Бальзак” він згоден бути “пан Більбокетинський”…

“Я продам і ліквідую все. Поїду туди, де будеш ти, з радістю, байдужий того, що залишив у Франції… Життя без тебе неможливе. Якщо ти хочеш бути поруч із нашою дорогою Ганною, залишитися на Україні й там одружитися зі мною, обміркуй це і скажи мені відверто. Я не завагаюся й на мільйонну долю секунди, як треба буде приїхати, щоб оселитися й жити там, де перебуваєш ти. Даю тобі слово, що аж до останніх моїх днів, до останнього подиху, не буде в моєму серці жалю за тим, що покидаю, не почуєш від мене зітхання, не побачиш тіні смутку в моїх очах. Буду тоді веселіший, як за молодих літ…”.

Бажання відвідати Верхівню у французького романіста виникає ще в 1834 році і проходить крізь його листи впродовж усіх наступних. В одному з листів до видавця Геккеля він писав: “Я їду в Росію у пошуках хліба і спокою. Росія тепер — моя кохана, а Франція — законна дружина; за прикладом багатьох чоловіків, я частіше буду бувати у коханої, ніж у дружини”.

У вересні 1847 року Оноре де Бальзак здійснює свою давню мрію: він їде в Україну. Залишивши місто на Сені 5 вересня (за новим стилем) через Брюссель, Кельн, Ганновер, Берлін, Краків, Броди (тепер Львівської області) на шостий день досягає австрійсько-російського кордону біля міста Радзивилів (нині Радивилів, Рівненської області).

Звідси через Дубно, Корець, Звягель (тепер Новоград-Волинський), Житомир, де проходив житомирський поштовий тракт… “Російські коні несуть мене швидше, ніж німецька залізниця”, — писав згодом Оноре.

“Те, що я бачив досі, то було нічого, — ділиться він враженнями після приїзду в Бердичів. — Це пустеля, царство збіжжя, прерія Купера та її тиша. Там починається українська земля, земля чорна й масна, якої ніколи не угноюють і де завжди сіють. Цей краєвид укинув мене в якесь остовпіння, і я заснув”.

“Я побачив малий Лувр, грецьку святиню, позолочену призахідним сонцем, що височіла над долиною, третьою долиною по дорозі від кордону”, – таке враження залишив про цю провінційну глибинку Оноре де Бальзак.

Ще у грудні 1840 року на його адресу надійшла бандероль від Ганської з картиною Верхівні. “Я сам привіз цей ящик, збитий із північного дерева, яке, розколюючись, наповнило довкола чудовим запахом, який розбудив у мені тугу за вашою країною. Якщо ви опалюєтесь цим деревом, яка насолода перегортати жар у ваших камінах; це більше, ніж задоволення. …Я насолоджуюсь, вдивляючись у це полотно, ви мені не говорили, що у вас перед лугом протікає річка, ні про те, що ви володієте цілим Лувром. Все це надзвичайно красиво… свіжо; фабрики ошатні, і у нас тут немає кращих.

Але який сумний задній план! Як вгадуєш степи і всю країну, у якій відсутні вершини… Погляди мої будуть тепер завжди звернені на ваші вікна, на колони вашого дому, і, обдумуючи мої замисли, я буду прогулюватись вашим лугом…”

Палац, що пережив завірюхи історії, імпозантно стоїть і зараз. Його фасад майже такий, яким вперше побачив Бальзак.

Польські історичні джерела донесли нам відомості про те, що цей палац споруджувався близько 1800 року в ампірному стилі, який, як відомо, почав створюватись ще задовго до “наполеонівської імперії”, з перших років французької революції.

Вісім колон з корінфськими капітелями і ліпленим фронтоном прикрашають фасад двоповерхового будинку шириною в тринадцять вікон. У приміщенні архітектором дотримано витягнутості всього корпусу, що особливо характерно для споруд, побудованих в ампірному стилі. В якому, як відомо, основна увага приділялась пластичній виразності будови.

Від головного корпусу йдуть з боків два крила, прикрашені орнаментами із медальйонів і гірлянд. У приміщенні близько тридцяти кімнат, що було, звичайно, більш ніж достатньо для сім’ї Ганських.

“Стояв у Верхівні старий палац із досконалими лініями в стилі ампір… На колонаді спочивав фриз, увінчаний делікатними фестонами, а вище йшов фронтон із барельєфом…” — читаємо у книзі Антонія Урбанського “З чорного шляху й тих рубежів”, що вийшла у Варшаві в 1912 році.

Таким він залишився і до нинішнього часу. На фронтальній стіні ще до недавнього часу привертала увагу меморіальна дошка з написом: “У цьому будинку в 1847 — 1850 роках жив великий французький письменник Оноре де Бальзак”. У 190-у річницю від дня народження письменника її замінено горельєфом.

Тепер вилита у бронзі постать спрямовує погляд, як і тоді, під час перебування його у Верхівні, вдивляючись у панораму тодішнього волинського села, адже жив Оноре де Бальзак, якщо стати обличчям до будинку, з лівого боку, на другому поверсі, з південно-західної, найбільш сонячної сторони.

У листопаді 1847 року він писав сестрі: “Я маю розкішний апартаментик: салон, кабінет і спальню; кабінет із рожевого штучного мармуру, з каміном, чудовими килимами та зручними меблями, вікна цілком із скла, без олов’яної фольги; краєвид відкривається переді мною на всі боки. Можеш собі уявити, що за Лувр ота Верхівня, де є п’ять чи шість таких апартаментів для гостей”.

Крутими дерев’яними сходами піднімаємось на другий поверх, до речі, про них під час другого приїзду до Верхівні уже хворий Бальзак писав: “Я не можу подолати двадцяти сходин”. З площадки на другому поверсі потрапляємо в “апартаментик” французького гостя.

Ще до половини вісімдесятих, пам’ятаю, тут була бібліотека сільськогосподарського технікуму, який розміщений і діє у колишньому панському палаці з 1922 року. Тепер кімнати колишнього салону, кабінету і спальні зачинені, бо тут планується створити меморіальний музей.

Звідси, з цих апартаментів Бальзак відвідував кухню, приміщення якої з тим же призначенням, щоправда реконструйоване, використовується і тепер. Раніше до їдальні з головного входу пролягав підземний хід. Довгі осінні й зимові вечори гість з далекої Франції проводив у великому залі з хорами (тепер тут актовий зал технікуму), де слухав музику чи грав з Евеліною в шахи.

Ліплений карниз залу підтримується широким фризом із барельєфами на міфологічні теми ігор та танців, – барельєфи збереглись до нинішнього часу. З залу є вихід на другий перистиль приміщення із шести колон, звідки відкривалась панорама старого парку, з його глибокою балкою, старовинним мостом оригінальної конструкції. Недалеко від мосту, в парку, привертає увагу каплиця, в якій поховані поміщик Ганський та його малолітні діти.

Найбільше і найяскравіше простежується верхівнянський період Бальзака у його листах. Тут виникає безліч проектів, як тоді казали, швидкого і казкового збагачення. Власники Верхівні володіли 20 тисячами моргів будівельного дубового лісу і можуть його продати відповідну кількість Франції для виготовлення шпал, необхідних для північної залізниці. Якби цей прожект вдалося реалізувати, то, підраховує Бальзак, прибуток склав би 1 мільйон 200 тисяч франків. Але цей, говорячи по-сучасному, комерційний задум так і залишився бальзаківським задумом лише на папері.

“Україна приголомшила Бальзака величчю, Верхівня — багатством і просторами земель, які належали її власникам”, — читаємо у М.Варненської.

“Маєток такий великий, як у нас департамент. Неможливо собі уявити обсягу й родючості цих земель, яких ніколи не угноюють і на яких хліб висівають щороку, незважаючи на те, що молодий граф і молода графиня мають удвох якихось… сорок тисяч душ; потрібно було б їх чотириста тисяч, щоб обробити всю цю землю. Засівають стільки, скільки можуть зібрати”.

Бальзак, як відомо, мав схильність до перебільшень. У даному випадку варто сказати, що угіддя Ганських займали 21000 гектарів, на яких поміщики мали 3035 “душ”, тобто кріпаків чоловічої статі. Верхівнянський маєток тоді було оцінено у 10 мільйонів рублів.

Польський бальзакознавець Моніка Варненська писала, що Верхівня лежала над річкою Верхів’янкою у Сквирському повіті, перейшла до Ганських близько 1780 року, будучи куплена тоді разом з околицями в Кацпера Любомирського. У Верхівні містилася головна управа маєтностей. Палац обслуговувало 300 душ.

Якою залишив у спогадах Верхівню Оноре де Бальзак? Відповідь на це запитання знаходимо у його листах.

“Країна ця цікава й тим, що поруч із справжньою розкішшю тут не вистачає звичайнісіньких речей. Цей маєток єдиний, де є карсельна лампа й лікарня. Дзеркала на десять футів — і нема шпалер на стінах. А Верхівня вважається найбагатшим маєтком в Україні, яка за величиною дорівнює Франції. Тут втішаєшся чудовим спокоєм… Незважаючи на родючі землі, обернути продукти на гроші важко, бо управителі крадуть, і не вистачає робочих рук для молотіння хліба. А проте ви не уявляєте собі багатства й могутності Росії, треба це бачити, щоб повірити. Ця могутність і ці багатства — суто територіальні, і тому Росія рано чи пізно стане господарем європейського ринку сировини”.

“Ми топимо тут груби соломою. За тиждень тут спалюють стільки соломи, скільки можна знайти на ринку св. Лаврентія в Парижі. Якось я пішов на тік у Верхівню, де молотять хліб машинами, і там стояло на одне село 20 скирт, на 30 футів заввишки, завдовжки в п’ятдесят кроків і завширшки у 12 кроків. Але управителі крадуть і значно зменшують прибутки. Ми не уявляємо собі вдома, як тут живуть. У Верхівні треба мати все своє: тут є кондитер, меблевик, кравець, чоботар, які обслуговують маєток. Я розумію тепер, що таке триста домочадців, про яких мені говорив у Женеві небіжчик п. Г., що мав до своїх послуг цілий оркестр”.

Французькому гостеві подобалась Верхівня, її розмірене, тихе, на відміну від паризького, життя. Але ніяк Оноре Бальзак не зміг звикнути до зимових холодів, про що часто пише у Францію у своїх листах.

У Кмитівському музеї, що в Коростишівському районі на Житомирщині, є картина, на якій народний художник України В.Одайник намалював французького письменника у розкішній шубі, під час його перебування у Києві він з вдячністю згадував: “Пошили пальто на хутрі з сибірських лисиць, з місцевого сукна, щоб я міг прожити тут зиму, і це сукно не гірше за французьке”.

До цього часу зберігся килим, який був у кімнаті — робота верхівнянських майстрів-кріпаків. Можливо, звідси бере початок і творчість самобутніх нинішніх килимарів сусіднього з Верхівнею села Трубіївки.

Що важко переносить Бальзак у Верхівні — то це страви польської і української кухонь, навіть, незважаючи на те, що вони були приготовані вишукано й смачно. Але він неодноразово в листах просить племінниць надіслати йому рецепт: “1. 3 томатного соусу, але щоб він був точно таким, який їдять у нас; 2. Пюре з цибулі, таке, як робила Людовіка в бабусі, бо тут, бачите, живемо, ніби у великій пустелі, і щоб проковтнути шмат воловини (а цілий віл коштує сто франків) чи баранини, треба застосувати всі тонкощі паризької кухні”. А далі Софу й Валентину Бальзак просить: “…зробивши це, ви станете добродійницями краю, зовсім позбавленого телятини, тобто телятини для їжі, бо в корів тут також є телята, але ці телята відзначаються республіканською худизною. Воловина така, яку можна побачити в Парижі, є міфом; її можна згадувати тільки уві сні, в дійсності в нас тут є ликувате м’ясиво, якому двадцять років і яке можна додавати до пак конопель, призначених на експорт”.

Гірка іронія з-під пера Бальзака, на жаль, була реальністю для кріпаків поміщиці, які ледь перебивались на “зароблених важкою працею харчах” до наступного літа…

Майбутній наречений подовгу сидів біля каміна, обговорюючи з Евеліною плани на майбутнє, частуючись густою, як смола, кавою — найулюбленішим напоєм. У ці дні він розумів, що Евеліна, багата власниця, як вогню боїться його паризьких боргів, відчуваючи “страх перед життям у великому місті, перед лабіринтом фінансових зобов’язань пана Оноре”. Він розуміє: поки його рахунок не буде цілком чистий, йому важко мріяти про шлюб…

20 січня 1848 року Бальзак залишає маєток Ганської і повертається у Париж, щоб жити мрією про наступну подорож в Україну, яку, до речі, здійснить у кінці вересня того ж року, щоб завершити серед цієї провінційної прерії своє романтичне кохання… (Читати далі).

 

ДИВ.:

Дев’ять листів Бальзака в Радивилів.

Оноре де Бальзак, щипці і скрипки… Ну й ну!..

Радивилівський приятель великого француза.

Володимир Ящук

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

Можливо, Вам це сподобається...

4 Responses

  1. Січень 27, 2015

    […] Початок дивись тут: Бальзак вінчався у Бердичеві (1) […]

  2. Січень 27, 2015

    […] Бальзак вінчався у Бердичеві (1), […]

  3. Липень 24, 2016

    […] Бальзак вінчався у Бердичеві. […]

  4. Січень 9, 2017

    […] 170 років тому (1847) в Радивилів уперше приїхав, прямуючи до своєї майбутньої дружини на Поділля, французький письменник-романіст Оноре де Бальзак. […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.