Його топтали керівники Радивилова, а він правив своєї…

У листопаді минає 10 років, як відійшов у вічність наш земляк, відомий у нашому краї освітянин, патріот України, борець проти смути й зла Анатолій Олексійович Копцюх. З волі Божої він прийшов у наш світ, щоб творити своєму народові добро і тільки добро. Тож нічого дивного немає в тому, що він ще зовсім у юному віці став сіячем розумного, доброго, вічного, а вся його літературна творчість невдовзі запломеніла щирою любов’ю до страдниці матері-України і її згорьованого народу:

До сліз, до болю, до знетями

Тебе кохаю, ненько, я.

Ти будеш піднята синами,

Душею вільна, і ланами

Розквітнеш, зіронько моя.

(«Україна», 1979 р.).

Одним із першочергових своїх завдань він вважав витравлювати із душ і сердець нашого народу меншовартісну зневіру, яку так вправно віками сіяли «доброзичливі» сусіди і «старші брати», а також вселяти в нашу свідомість віру в можливість здобути незалежність України і збудувати щасливе майбуття. Саме з цією метою автор, як тільки можна було, при найменшій можливості розкривав справжнє обличчя комуно-інтернаціоналістів, крючкотворців, які на словах тільки й жили, щоб об’єднати народи всіх національностей у єдину дружну сім’ю, а насправді

Минулим краю очорнили,

Перебрехали, ізвели…

На чортів лад перекрутили,

В свідомість трути налили.

Стоптали наші всі святині,

Щоб вічне вкрасти і розбить,

Щоб в «неділимій і єдиній»

Плодились кнехти і раби.

(«Племені мого башибузукам “, 1985 р.).

Разом з тим він славить українських повстанців, славних борців за омріяну у віках волю рідного народу, називаючи їх «цвітом нації», «лицарями святої боротьби», яких у радянський час безневинно вбивали «охрани партійні сичі» й «чекістські сатрапи-кати» лише за те, що вони понад усе любили Україну й на теренах рідного краю захищали своїх батьків, матерів, братів, сестер, синів і дочок від сваволі й зазіхань окупантів усіх мастей.Анатолій Копцюх

При цьому з особливою зневагою Анатолій Копцюх розкриває не так зловмисні дії «наїзників з чужого краю», як нелюдські злодіяння місцевих христопродавців, вуходоносорів, сексотів, називаючи їх «дегенератами», «підлоти чорної творцями» і «сичами»:

Плюю вам в очі, лицедії,

Продажні пси і стукачі,

Гидкі, спрацьовані повії,

Брехні дозорці і сичі.

(«Місцевим стукачам послання», 1973 р.).

Незважаючи на всі їх мракобісно-огидні дії, автор ніколи не впадав у розпач і зневіру. Він завжди непохитно вірив у при­шестя світлого, щасливого майбуття. Із того ж вірша:

Я вас прокляв, дегенерати,

Підлоти чорної творці.

Нас не злякають муки й грози,

На нас Ісусові вінці.

На щастя, святі помисли і бажання стали реаліями. Свою радість з приводу цього поет висловив так:

Вже можу вмирати…

Живе Україна.

Живе моя ненька весела, мій світ,

Хоч поки що галас і сяє руїна,

Та все ж не вернути імперії гніт.

Бринить моя пісня, безмов’я сконало,

Лаштує державність історія нам.

В партійного зброду вже вирвано жало,

І доля вручає знамено синам.

(«Отакі», 1991 р.).

Народився Анатолій Копцюх (підписував свої твори псевдонімами Ярко Ярий, Вітер Вільний) 1930 року в с.Опарипсах (нині Радивилівського району на Рівненщині) в звичайній селянській працелюбній сім’ї. Після навчання в Опарипсівській семирічній і Радивилівській середній школах у 1949 р. Вступив до Львівського державного університету ім. І.Франка, який закінчив у 1954 р. Після здобуття вищої освіти викладав історію і був завучем у школах Тернопільської області.

У 1956 р. повернувся до Радивилова (тоді – Червоноармійська). Під час перебування на різних посадах в освітянських закладах міста піддається впливу партійних ідеологів та окремих колег по роботі і з часом, відступившись від ідейних переконань батька, вступає до КПРС. Але жива правда тогочасної дійсності незабаром справила вплив, і він почав проявляти неабияке вільнодумство, сіючи серед своїх земляків зерна правди і добра. Саме за це постійно піддавався гострій критиці й осуду з боку партійних органів і представників спецслужб.

Будуючи доведений цим “опікунством” майже до відчаю, Анатолій Олексійович змушений змінити місце проживання: у 1974 р. разом із сім’єю переїхав до Калуша на Івано-Франківщині, де працював на різних роботах до виходу на пенсію.

Після розвалу СРСР продовжував займатись просвітницько-літературною діяльністю. Постійно писав і в міру можливостей друкував у пресі свої поезії, нариси, новели, ніколи не втрачаючи надії видати їх окремою збіркою. Мало того, він підготував зібрання своїх творів у кількох томах у вигляді машинописних сторінок з його власними графічними малюнками – ці сторінки були сфотографовані, а фото зброшуровані в книжки.  Однак лише кілька років тому побачила світ невеликим тиражем його розмножена на принтерах збірка під назвою «Грона калини».

Анатолій Копцюх усе своє життя був глибоко віруючою людиною, православним християнином. Помер 29 листопада 2004 року. Похований на одному з кладовищ Калуша. Царство йому Небесне! Нехай свіча пам’яті про нього ніколи не вгасає в серцях вдячних йому колег і земляків.


Максим БУДЬКО, вчитель,

 Іван ДУРДА, лікар, кандидат медичних наук.

Редактор

Редактор

головний редактор Радивилів.info

Можливо, Вам це сподобається...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.