Національна політика Російської імперії на Волині

У кінці ХVIII – на початку ХІХ ст. Російська імперія офіційно не здійснювала і не мала національної політики чи національної доктрини, хоча російський історик О.Міллер зауважує, що бажання до збереження і навіть розширення імперії могло поєднуватися із націоналізмом, тобто розглядатися як таке, що відповідало інтересам росіян [9, с. 35]. Із цим твердженням важко не погодитися, адже прихід нової влади на Волині почався з «адміністративної русифікації», яка передбачала приїзд російських чиновників найвищого рангу і зростанням кількості росіян у краї, які мали привілейоване становище.

Волинська губерніяСаме державні службовці, які мали дворянське походження і володіли російською мовою, за підтримки війська розпочинали впровадження національної політики на Правобережній Україні. Проте за умов відсутності єдиного документу, що визначає національну політику, її реалізація залежала цілком і повністю від губернатора. На її впровадження також впливали умови входження історичного регіону до складу імперії та статус, що надавався йому на цей момент, який з часом влада зазвичай змінювала на більш вигідний їй.

Таким чином, дослідження окремої адміністративно-територіальної одиниці здатне продемонструвати особливості формування та вдосконалення російської національної політики.

Проблемами формування взаємин між народами, які входили до Російської імперії, та питаннями впливу на них політики царської влади – у полі наукових інтересів багатьох вчених. Досить важливою є поява саме неупереджених досліджень, таких, як робота О.Міллера. У роботі автор на основі комплексу нових архівних матеріалів з ДАРФ, РДІА та ін. висвітлює процес прийняття царською владою рішень щодо українського національного руху. Вагомий внесок у дослідження національних проблем Волинської губернії зробив М.Бармак. У своїй монографії автор детально висвітлює процес заселення, господарське та культурне життя, причини та напрямки міграційних потоків серед німецького, чеського та єврейського населення Волинської губернії (1796 – 1914 рр.). Н.Щербак у своїй монографії проаналізувала особливості політики імперської влади щодо найбільших етнічних спільнот правобережних губерній, а саме українців, поляків та євреїв. Проте на сьогодні не існує спеціального дослідження владних повноважень волинського губернатора і його впливу на реалізацію урядової політики у Волинській губернії.

Мета цієї статті – висвітлення процесу формування та вдосконалення національної політики Російської імперії у її західних губерніях.

Завдання статті – дослідити місце та роль місцевої адміністрації на чолі із губернатором у реалізації національної політики у Волинській губернії.

Основи національної політики в Південно-західному краї були викладені у таємній інструкції генерал-прокуророві кн. Вяземському, де зазначалося: «Малоросія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, що правляться дарованими їм привілеями; порушити ці привілеї зразу було б дуже незручно; але не можна ж і вважати ці провінції за чужі й поводитись з ними як із чужими землями, це була б явна дурниця. Ці провінції так само, як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали виглядати, як вовки в лісі» [14, с. 253-254].

В цій справі давали спеціальні інструкції російським представникам на Україні, рекомендуючи їм орудувати в цьому напрямі «і лисячим хвостом, і вовчим зубом», пускаючи в рух підкуп, терор і всякого роду натиск [4, с. 144]. Попри вище перераховані рекомендації щодо діяльності місцевих адміністрацій на Волині початку ХІХ ст., офіційна політика щодо «южан»-українців не була дискримінаційною.

Наприклад, австрійський історик Каппелер становище українців в імперії описує так: «Українцям і білорусам, офіційно прирахованим до росіян, у принципі була відкрита будь-яка кар’єра – за умови, що вони володіють російською мовою. Не було перепон  і в дітей змішаних шлюбів росіян і українців (такі шлюби, власне, і не вважалися змішаними. – В.Ж.). Українці не виокремлювались і не принижувались ні за конфесійними, ні за расовими міркуваннями» [9, с. 37].

Таким чином, ми бачимо, що російська імперська політика, дійсно, спрямовувалася на поліпшення становища українців, але лише тих, які приймали російську мову, культуру і мали стати опорою самодержавства в краї, проте проведені зміни не поліпшували становища українців як окремої нації.

На Волині влада зіткнулась з іще одним із слов’янських народів – поляками, які були магнітерією краю та представляли в абсолютній більшості шляхту, тобто дворянством краю, з інтересами якої влада рахувалася аж до Листопадового повстання 1830 р. Науковці по-різному пишуть про причини такого «поблажливого» ставлення самодержавства до шляхетства. Так, Валентина Шандра називає цей час «перехідним періодом», який був вимушеним відступом, після якого одразу мав розпочатися процес освоєння цих земель, а польське повстання було лише його каталізатором.

Дореволюційний волинський краєзнавець Л.Рафальський, вивчаючи етнічний склад найвищих губернських установ Волинської губернії на початку ХІХ ст., дослідив, що майже всі важливі губернські посади, починаючи від губернатора й закінчуючи канцелярськими службовцями, займали поляки. Такий стан речей він назвав «волинською революцією». Адже з 1816 до 1828 р.р. губернією управляли губернатори В.Гіжицький, М.Бутовт-Андржейкович та віце-губернатори К.Снарський, П.Плятер, Ф.Любомирський, що були поляками. Цей період в історії Волині відзначався особливим пошануванням польської мови, культури й традицій у цьому краї, що в комплексі автор назвав «польським режимом» [11].

Усі неслов’янські народи влада відокремлювала в окремий адміністративно-юридичний стан – інородців, що обумовлювалося низьким рівнем їх громадянськості, внаслідок якого державні тягарі можуть бути до них застосовані лише з найбільшою поступовістю, через своєрідний лад їх побуту. До числа інородців на праві винятку увійшли і євреї [8].

Політика щодо євреїв у Російській імперії мала обмежувальний характер і спрямовувалася на запобігання проникненню їх у великоросійські губернії, аби зосередити їх переважно в західних регіонах імперії, в перелік яких входила і Волинської губернія [1, с. 121]. Смуга була скасована лише в 1917 р. після Лютневої революції за законом «Про скасування віросповідальних і національних обмежень» від 2 квітня 1917 р.

Німецькі колоністи з’явилися на Волині ще у ХVІІІ ст., проте масового і організованого характеру переселення набуло після встановленням самодержавства в краї на початку ХІХ ст. Посилений інтерес влади до приїзду на Волинь іноземних колоністів мав на меті не тільки сприяти економічному піднесенню краю, а й отриманню у майбутньому лояльних владі землевласників на національних окраїнах імперії. Ставлення влади до колоністів кардинально змінилася наприкінці ХІХ ст., оскільки для переселенців «чужими були інтереси держави, яка їх прихистила». Для влади переселенці були загрозою на західних кордонах, адже не всі вони мали російське підданство, проживали відокремлено і не контактували з селянами. В одному із звітів волинський губернатор В.Фон-Валь наполягав на зміні становища німецьких колоній. Губернатор пропонував переселити колоністів у внутрішні губернії і змінити закон про прийняття підданства неповнолітніми дітьми іноземців [15, с. 177]. Такий стан речей був результатом непродуманої національної політики та наявності у колоністів власної освіти, що дозволила їм зберігати мову, звичаї і традиції, ментальність і культуру, а головне – національну самобутність.

Прихід до влади імператора Миколи І розпочався повстанням декабристів 14 грудня 1825 р., що продемонструвало необхідність проведення у Російській імперії перетворень для збереження та зміцнення існуючого політичного ладу. Уряд зрозумів, що немає всеосяжного контролю над розвитком громадської думки в імперії. Першочерговим завдання влади стає підпорядкування основних сфер, що впливають на формування громадської думки, для її використання в інтересах уряду.

Доктрина Уварова на початку мала структуру національно-державної ідеології, включаючи у себе, відповідно, дві одинаково значимі та взаємозалежні ідеї: національну і державну. Однак така постановка питання найбільш ефективною була лише у центральній частині Росії, у межах так званої Великоросії, вступаючи при цьому в протиріччя з поліетнічністю Російської імперії. Концепція «офіційного націоналізму», що створюється у рамках зміцнення імперського абсолютизму, змушувала уряд реалізовувати ідеологічну програму багато в чому через уніфікацію імперії і культурну інтеграцію неросійських народів, які населяли її.

Своєрідним опорним пунктом цієї політики ставали губернії Південно-Західного краю. Об’єднання слов’янських народів цього краю з великоросами у єдину руську націю повинно було значною мірою сприяти розширенню бази ідеологічного впливу в межах імперії. Діяльність уряду в цьому регіоні розпадається на три окремих, але взаємопов’язаних напрямки, умовно співпадаючих із уваровською тріадою: зміцнення позицій православної церкви, посилення державного контролю шляхом повної інтеграції адміністративної та освітньої систем краю в загальноімперську і розширення впливу російської освіти, спрямованої на створення єдиної руської народності. Діяльність міністерства освіти в Західному краї зводилася головним чином до протистояння російського впливу польському та римо-католицькому [3, с. 33]. Для запобігання проникненню та розповсюдження в підданих «шкідливих» ідей і понять, Уваров на перше місце ставив, насамперед, пропаганду урядової думки, офіційної ідеології.

Таким чином, у міністерстві народної освіти, під головуванням С.Уварова, чітко простежується прагнення уряду встановити повний контроль над освітою з нижчих його ступенів до найвищих. Подібний контроль повинен був стати одним з найважливіших засобів пропаганди, доктрини, проголошеної С.Уваровим. Викладачі, на думку міністра, повинні «стати гідним знаряддям уряду», читаючи російську науку, засновану на російських початках, і впроваджуючи у свідомість студіюючої молоді теорії, вигідні уряу.

Українці у кількісному співвідношенні від усіх мешканців Волинської губернії становили дві третини і були найважливішим об’єктом здійснення національної політики, яка кардинально змінилася після листопадового 1831-1833 рр. та січневого 1863 р. польських повстань. Поразка повстань дозволила владі ліквідувати здобутки культурно-освітньої діяльності поляків на території Волині, розпочався процес згортання польського шкільництва, що збереглося лише на приватному рівні. Частину польських навчальних закладів піддали «одержавленню», в губернії влада розпочала витісняти польську мову із сфери освіти, під пильним наглядом губернатора та контролем генерал-губернатора. Д. Бібіков проводив політику переслідування й закриття польських та впровадження російських початкових шкіл, які мали стати опорою русифікації [18, с. 239].

Закриттям польських початкових шкіл та відкриттям церковно-парафіяльних шкіл губернська влада до початку 60-х років ХІХ ст. зосередила майже всю початкову освіту в руках духовенства, яке прагнуло «не стільки навчати, скільки виховувати дітей у дусі православної віри як істинної релігії», що працювало на проект «великої руської нації» [6, с. 42]. Представники місцевої влади були переконані в необхідності впровадження навчання серед місцевих селян лише російською. У 40 – 60-х роках ХІХ ст. розгорталась боротьба на Волині між поляками і місцевою адміністрацією за прихильність українських селян, щодо яких у ворогуючих сторін було лише спільне те, про що слушно зауважує французький історик Д.Бовуа: «Ні в поляків, ні в росіян не виникає навіть гадки … про те, що українському народові було б логічно молитися рідною мовою. Обмінюючись аргументами, обидва гегемони прагнуть довести лише те, що українська мова – це діалект його власної» [2, с. 123].

Архівні документи демонструють, що корінне населення Волинської губернії бажало навчатися рідною мовою, а не російською. Наприклад, селяни с. Городка Рівненського повіту зверталися до волинського губернатора, що більше користі їм було б від навчання, яке здійснювалося б їх рідною мовою, а в церковноприходських школах воно ведеться переважно російською [5, арк. 190]. Такі звернення залишалися поза увагою волинського губернатора, який зазвичай їх ігнорував. Як наслідок, українці у будь-якому випадку мали навчатися чужою для них мовою і були лише об’єктом боротьби для влади, яка в особі губернатора докладала всіх зусиль для виховання відданого царському дому та російському православ’ю населення краю. Під час повстань результати урядової освітньої політики яскраво продемонстрували селяни, які стали на захист Російської імперії.

Засоби впливу на формування проекту «великої руської нації» зростали з кожним десятиріччям ХІХ ст. разом із модернізацією, появою нових можливостей комунікації (будівництво шляхів, транспортного сполучення, розвиток міст), а також з появою в губернському центрі друкарні та центральної періодичної преси, що були під контролем волинського губернатора.

Незважаючи на успіхи національної політики під час повстань, реалізація її кінцевої мети щодо утворення єдиної «великої руської нації», зокрема на Волині, була неможливою, про що звітували самі губернатори. Губернатор С.Суходольский про ситуацію в освіті українців писав, що «на Волині є 2075 шкіл, де навчається 72307 учнів… 3, 5 % населення краю мають можливість навчатися, саме тому такий поганий показник залишає місію школи недосяжною» [17, арк. 9-9зв]. Наприкінці ХІХ ст. українці були найменш грамотними серед усіх національних груп Волині. В містах Волинської губернії, починаючи із 70-х рр. ХІХ ст., на освіту з бюджету виділялось лише 0, 6% [13, с. 35]. Хоча, за твердженням українського історика С.Стельмаха, в Російській імперії   «…шкільна політика переплелася з національною, головне завдання якої полягала у поступовому злитті національних окраїн в єдину державу за допомогою денаціоналізації і насильницької політики русифікації» [12, с.12]. Цікаво, що волинський губернатор головував у бюджетному комітеті і міг збільшити фінансування освіти. Це свідчить про відсутність зацікавленості високопосадовців у проведенні національної політики; будучи військовими, вони не вбачали загрози від українців, яких вважали лише частиною російського народу.

З часом політичного значення набуло питання про мову навчання, а оскільки головним підручником слугувала Біблія, то її хотіли перекласти українською мовою, що розглядалось як можливе Синодом. Рішуче проти цього виступав Київський генерал-губернатор Анненков, попереджаючи: «Домігшись перекладу на малоросійське наріччя Святого Письма, прихильники малоросійської партії досягнуть, так би мовити, визнання самостійності малоросійської мови, і тоді, звичайно, на цьому не зупиняться і, спираючись на відокремленість мови, стануть заявляти про визнання автономії Малоросії» [7, с. 221].

Під впливом цього та багатьох інших подібних донесень центральній владі міністр внутрішніх справ Валуєв підписав циркуляр 18 липня 1863 р., яким писемній українській мові було відмовлено у праві на існування. Хоча Валуєвський циркуляр запроваджувався як тимчасовий захід, але пізніше був підтверджений Емським указом 1876 р. і зберігав свою силу аж до революції 1905 р. У Волинській губернії циркуляри своєю забороною друку українською мовою Святого Письма мали на меті також завадити поширенню штундо-баптизму на Волині, який, за свідченням православного духовенства Волині, набирав загрозливого характеру [10, с.176].

Загалом антиукраїнські заборони 1863 і 1876 рр. були спрямовані головним чином не проти українського населення як такого, а проти української інтелігенції, тобто проти українського націотворення, оскільки населення Волинської губернії у своїй більшості було неграмотним, а заборони стосувалися писемності. Тож заборонними заходами проти української мови, як слушно зауважує В.Шандра, верховна влада переслідувала важливу для себе мету – не дати їй можливості стати основним елементом при творенні української ідентичності [16, с. XXV ].

Відсутність у Російській імперії перекладу Біблії українською мовою не завадила їй за допомогою Російського біблійного товариства бути перекладеною на 70 мов меншин імперії. Доречно зауважити: хоча переклад здійснювався з метою здійснення місіонерської діяльності серед іновірців, проте переклад водночас визнавав їх право на існування як окремих націй зі своєю власною мовою. Саме тому відсутність «української» Біблії мала фундаментальне значення для російської влади, оскільки визнання існування української мови могло зруйнувати теорію єдиного руського народу і спонукати до появи автономістських чи національно-визвольних рухів.

Література:

Бармак М. Німецьке, чеське та єврейське населення Волинської губернії (1796–1914 рр.) / М. Бармак. – Тернопіль: ТДПУ, 1999. – 208 с.

Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор : польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831–1863) / Д. Бовуа ; пер. З. Борисюк. – К. : ІНТЕЛ, 1996. – 415 с.

Гаухман М. Російська національна політика щодо польського питання на Правобережній Україні (1905 – 1914 рр.) / М. Гаухман // Волинські історичні записки : збірник наукових праць. – 2010. – Т. 5. – С. 32–37.

Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть / М. Грушевський. – К. : Знання України, 1991. – 240 с.

Державний архів Житомирської області. – Ф. 206 Статистичне бюро Волинської губернської земської управи. – Оп. 1. – Спр. 39. Статистические материалы по Волынской губернии, донесения и решения земких управ, 1846 год, 205 л.

Жилюк С. І. Російська Православна церква на Волині (1793–1917рр.) / С. І. Жилюк. – Житомир : Журфонд, 1996. – 174 с.

Западные окраины Российской империи. Historia Rossica / М. Долбилов. А. Миллер (ред). – М. : Новое литературное обозрение, 2006. – 608 с, ил.

Инородцы [Электронный ресурс] // Энциклопедический словарь / Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. – СПб., 1890–1907. – Режим доступа: http://dic.academic.ru/dic.nsf/brokgauz_efron/45355/Инородцы.

Миллер А. И. «Украинской вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.) / А. И. Миллер. – СПб. : Алетейя, 2000. – 260 с.

Питання про малоросійський говір по відношенню до штундизму // Волинські єпархіальні відомості. – 1881. – Ч. 6 (неоф.). – С. 176–183.

Рафальский Л. Административные порядки на Волыни в период польского режима с 1816 по 1828 год / Л. Рафальский // Волынские епархиальные ведомости. – 1887. – № 15. – С. 455–745.

Стельмах С. П. Политика самодержавия в области народного образования на Украине в 60-е – 90-е гг.: автореф. дис. на соискание ученой степени канд. истор. наук : спец. 07.00.02 «Всесвітня історія» / С. П. Стельмах. – К., 1991. – 19 с.

Ступак Ф. Я. Благодійність та суспільна опіка в Україні (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.): автореф. дис. доктора істор. наук. 07.00.01 – історія України / Ступак Ф. Я.; Держ. вищ. навч. заклад «Переялав-Хмельницьк. держ. пед. ун-т ім. Г. Сковороди». – Переяслав-Хмельницький, 2010. – 48 с.

Терещенко Ю. І. Історія України : у 2–х кн. Кн. 1 : Від найдавніших часів до 1917 р. / Ю. І. Терещенко, В. М. Курило. – К. : Сільгоспосвіта, 1995. – 424 с.

Тхоржевский И. И. Исторический обзор деятельности Комитета министров T. 4 : Комитет министров в царствование императора Александра Третьяго (1881 г. 2 марта – 1894 г. 20 октября ) / И. И. Тхоржевский ; под ред. Куломзина. – СПб. : Изд. Канцелярии Комитета министров, 1902. – 472 с.

Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847–1914): Збірник документів і матеріалів / Відп. ред. Г. Боряк; Упорядн.: Г. Боряк, В. Баран, Л. Гісцова, О. Музичук, П. Найденко, В. Шандра; НАН України. Інститут історії України; Укрдержархів, ЦДІАК України. – К.: Інститут історії України, 2013. – LХII; 810 с.

Центральний державний історичний архів України, м. Київ. – Ф. 442 Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал–губернатора. – Оп. 626. – Спр. 426. О введении городской реформы и городском управлении в Волынской губернии. Из отчета губернатора, 1895 г., 17 л.

Василь Желізняк, історикЩербак Н. О. Національне питання в політиці царизму у Правобережній Україні (кінець XVIII – початок XX століття) : монографія / Н. О. Щербак. – К. : Ризографіка, 2005. – 616 с.

Василь Желізняк, кандидат історичних наук, заступник директора з навчально-виховної роботи коледжу економіки, права та інформаційних технологій Тернопільського національного економічного університету.

Стаття запропонована автором, вихідцем із Радивилова, для Радивилів.info.

 

Редактор

Редактор

головний редактор Радивилів.info

Можливо, Вам це сподобається...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.