Нобелівський лауреат послав свого героя роману служити в Радивилів. Опис зґвалтування

Багато хто, натрапляючи в лауреата Нобелівської премії 1965 року Михайла Шолохова (роман “Тихий Дон”)  на згадку про Радивилів (у творі – “местечко Радзивиллово”), дивувався: звідки письменник знав про це колись прикордонне містечко? Найвірогідніше, його назва раз у раз зринала в спогадах земляків Шолохова, яким випало тут служити, ще за часів царської Росії, в 12-му Донському козачому полку. Отож і свого героя Григорія Мелехова письменник відправив у Радивилів. У романі читаємо: “…До кінця обміру чини, порадившись за столом, вирішили: “В армію”. “У дванадцятий полк, Мелехов. Чуєш?” А в іншому місці натрапляємо на уточнення: “…Полк Григорія стояв за чотири версти від російсько-австрійського кордону, в містечку Радзивиллово“.

А втім, навіщо переповідати зміст? Ось уривок із третьої частини першої книги. Інтригуючі епізоди довелося пережити Мелехову…

Михайло ШОЛОХОВ, уривок з роману “Тихий Дон”:

Десь позаду, в сірому слизуватому тумані залишилася довга дорога від Маньково-Калитвенської слободи до містечка Радзивиллово. Намагався Григорій згадати шлях, що лишився позаду, та нічого зв’язного не виходило; червоні станційні будівлі, татакання під хисткою підлогою вагонних коліс, нескінченні нитки рейок, що стікали з-під паровоза, дим, що мимохідь зазирав у двері вагонів, вусата пика жандарма на пероні чи то у Воронежі, чи в Києві…

На полустанку, де вивантажувалися, юрмились офіцери і якісь у сірих свитах голені люди, які розмовляли чужою, незрозумілою мовою. Коней довго виводили з вагонів підмостками, помічник ешелонного скомандував сідлання, по­вів триста з лишком козаків до ветеринарного лазарету. Довга процедура з оглядом коней. Розбивка по сотнях. Шастаючі вахмістри й урядники. В першу сотню відбирали світло-гнідих коней; у другу – сірих і буланих; у третю – темно-гнідих; Григорія відбили в четверту, де підбиралися коні золотистої масті і просто гніді; у п’яту – світло-рудої і в шосту – вороної. Вахмістри розбили козаків повзводно і повели до сотень, розкиданих по маєтках та містечках.

Бравий вирлоокий вахмістр Каргін з нашивками за надстрокову службу, проїжджаючи повз Григорія, запитав;

– Якої станиці?

– Вьошенської.

– Куций?

Григорій, під стриманий смішок козаків-іностаничників, мовчки проковтнув образу.

Дорога вивела на шосе. Донські коні, вперше побачивши шосейну дорогу, ступили на неї, постригуючи вухами й хропучи, як на річку, затягнуту кригою, потім освоїлися і пішли, сухо виклацуючи свіжими, непотертими підковами. Покремсана лезами чахлих лісків, лежала чужа, польська, земля. Парився похмурий теплий день, і сонце, теж ніби не донське, бродило десь за серпанковою завісою суцільних хмар.

Маєток Радзивиллово лежав за чотири версти від полустанка. Козаків на півдорозі обігнав, хутко прорисивши, ешелонний з ординарцем. До маєтку доїхали за півгодини.

– Це що за хутір? – запитав вахмістра козачок Митякінськоі станиці, вказуючи на купу оголених верхівок саду.

– Хутір? Ти про хутора забувай, стригуне митякінський! Це тобі не область Війська Донського.

– А що це, дядечку?

– Який я тобі дядечко? От знайшлося небожа! Це, братику ти мій, маєток княгині Урусової. Тут, якраз, наша четверта сотня поміщається.

Тужачи і вигладжуючи кінську шию, Григорій давив ногами стремена, дивився на акуратний двоповерховий дім, на дерев’яний паркан, на дивовижного вигляду дворові будови, їхали повз сад, і голі дерева однаковою мовою шепотілися з вітром, так само, як і там, у покинутій далекій Донщині.Корольков. Тихий Дон, Михаил Шолохов

Нудне й дурманне потекло життя. Молоді козаки, відірвані від роботи, томилися попервах, відводячи душу в розмовах, що перепадали у вільні години. Сотня оселилася у великих, критих черепицею флігелях; спали на нарах, розкинутих біля вікон. Ночами далеким пастушим ріжком жебонів, відклеївшись, папір, що заклеював щілину, і Григорій, прислуховуючись у багатоголосому хропінні до її дзвеніння, відчував, як спливає весь камінною ревною тугою. Тонке вібруюче жебоніння щипцями хапало десь під серцем; у такі хвилини безмежно хотілося Григорію встати, пройти в конюшню, засідлати Гнідого й гнати його, гублячи пінне мило на глуху землю, до самого дому.

О п’ятій годині побудка на прибирання коней, чистка. За куценькі півгодини, поки вигодовували коней на конов’язях вівсом, перекидалися короткими фразами.

– Погано тут, хлопці!

– Сил нема!

– А вахмістр – от сука ж! Копити коневі промивати змушує.

– Теперка вдома млинці трощать, масляниця…

– Дівку б зараз пош-чупав, ех!

– Я, братики, ниньки вві сні бачив, наче косимо ми з
батьком сіно в лузі, а люду кругом висипало, як ромашки за
клунями, – говорив, сяючи лагідними телячими очима,
сумирний Прохір Зиков. – Косимо ми це, трава так і полягає…
Аж бо дух у мені грає!..

– Жінка теперечка скаже: “Що ж то мій Миколушка робить?”

– Ого-го-го! Вона, брате, небісь зі свекром у голопузика грає.

– Ну, вже ти…

– Та ні в жисть не стерпить будь-яка баба, щоб без чоловіка на стороні не сьорбнути.

– По чім ви убиваєтеся? Коб банячок з молоком, приїдемо зі служби — і нам дістанеться.

На всю сотню весельчак і соромітник, безсовісний і нахабнуватий Єгорка Жарков устрявав у розмову, підморгуючи і брудно посміхаючись:

– Діло відоме: твій тато невістці не спустить. Жеребець добрий. Так само ось було раз… — Він вигравав очима, озираючи слухачів. — Занадився один такий-от до невістки, спокою не дає, а чоловік утручається. Він же що придумав? Уночі вийшов на обору і розчинив зумисне ворота, худоба вся і ходить по оборі. Він і каже сину: “Ти, такий-сякий, чого ж так двері причиняв? Глянь, худоба вся вийшла, піди зажени”. Він то думав, мовляв, син вийде, а він тим часом до невістки припасується, а син полінувався. “Піди, – шепоче жінці, – зажени”. Тамта й пішла. Ось він лежить, слухає, а батько сповз із припічка і на колінах до ліжка гребеться. Син же, не дурнем бувши, качалку взяв із лави й чекає. Ось це батько підповз до ліжка і тільки-но рукою мацнув, а син його валком й-а-а-к потягне через лисину. “Тпрусь, шумить, прокляте! Унадилося дерюжку жувати!..” А у них теля в куренях ночувало і все підійде, та й жує одяг. Син буцімто на теля, а сам батенька різанув і лежить, помовчує… Старий-то доповз до припічка, лежить, ґулю обминає, а вона розбухлася з гусине яйце. От лежав, лежав і каже: “Іване, а Йване?” – “Чого ти, тату?” – “Ти кого ж це вдарив?” – “Та теля”, – каже. А старий йому зі сльозами: “Який же, гаспиде, з тебе, до дідькової матері, господар буде, якщо ти так худобину б’єш?”

– А гожий ти брехати!

– На ланцюг тебе, рябого.

– Що за базар? Розійтись! — репетував вахмістр, підходячи, і козаки розходилися до коней, посміхаючись і перекидаючись жартами. Після чаю виходили на стройові заняття. Урядники вибивали домашню закваску.

– Черево-то підбери, гей ти, тельбух свинячий!!

– Рівняння на-пра-во, кро-ком…

– Взвод, стій!

– Арш!

– Гей, лівофланговий, як стоїш, мать твою?..

Панове офіцери стояли в стороні і, спостерігаючи, як ганяють по широкому задвір’ю козаків, курили, інколи втручалися у розпорядження урядників.

Дивлячись на вилощених, підтягнутих офіцерів у нарядних блідо-сірих шинелях і гарно підігнаних мундирах, Григорій відчував між собою і ними неперелазну невидиму стіну: там акуратно пульсувало своє, не по-козачому нарядне, інше життя, без бруду, без вошей, без страху перед вахмістрами, які частенько використовували зуботичини.

На Григорія, та й на всіх молодих козаків, тяжке враження справив випадок, що стався третього дня по приїзді в маєток. Училися в кінному строю: кінь Прохора Зикова, – хлопця з телячо-лагідними очима, котрому часто снилися сни про далеку, вабливу станицю, – норовистий і вередливий, при проїздці хвацнув вахмістрового коня. Удар був не сильний і злегка лише просік шкіру на стегні лівої ноги. Вахмістр на­відліг хльоснув Прохора батогом по обличчі, наїжджаючи на нього конем, крикнув:

– Ти чого дивишся?.. Чого дивишся? Я тобі, с-с-сучому сину! Ти в мене проднювалиш діб зо троє…

Сотенний командир, який щось наказував взводному офіцерові, бачив цю сценку і відвернувся, посмикуючи китицю шаблі, нудьгуюче і довго позіхаючи. Прохір рукавом шинелі витер з набухлої щоки смугу крові, що проступила, затремтів губами.

Вирівнюючи у строю коня, Григорій дивився на офіцерів, але ті розмовляли, мовби нічого не сталося. Діб через п’ять Григорій на водопої впустив у криницю цибарку, вахмістр налетів на нього шулікою, заніс руку.

– Не чіпай!.. – глухо кинув Григорій, дивлячись у ряботиння води під цямриною.

– Що? Лізь, гаде, виймай! Пику скривавлю!..

– Вийму, а ти не чіпай! – не підіймаючи голови, поволі розтягував слова Григорій.

Коли б біля криниці були козаки – по-іншому обійшлася б справа: вахмістр, нема сумніву, побив би Григорія, та коноводи були біля загорожі і не могли чути розмови. Вахмістр, підступаючи до Григорія, озирався на них, хрипів, викочуючи хижі, знавіснілі від гніву очі.

– Ти мені що? Ти як балакаєш з начальством?

– Ти, Семене Єгоров, не насипайся!

– Погрожуєш?.. Та я тебе в мокре!..

– Ось що, – Григорій відірвав од цямрини голову, – якби ж коли ти вдарив мене – все одно заб’ю! Зрозумів?

Вахмістр із подивом глипав квадратним коропиним ротом, не знаходив відповіді. Момент для розправи був упущений. Посіріле, вапнистого кольору обличчя Григорія не обіцяло нічого доброго, і вахмістр розгубився. Він пішов од криниці, поковзуючись у грязюці, вмішаній у жолоб, по якому зливали воду у довбані корита, і, вже відійшовши, сказав, обернувшись, розмахуючи кулаком, як кувалдою:

– Сотенному доповім! Ось я сотенному відрапортую!

Та сотенному чомусь так і не сказав, а Григорію тижнів зо два давав чосу, придирався до кожної дурниці, поза чергою посилав у караули і уникав зустрічатися очима.

Нудний, одноманітний розпорядок дня вимотував живе. До вечора, доки сурмач не програє зорю, моталися на заняттях у пішому й кінному строю, прибирали, чистили і вигодовували на конов’язях коней, зубрили безтолковщину “словесності” і лише о десятій годині, після перевірки та призначення на караули, ставали на молитву, і вахмістр, обводячи вишикувану шеренгу круглими олов’янками очей, заводив од роду сиплуватим голосом “Отче наш”.

Зранку починалася та ж волинка, і йшли дні різні і в той же час схожі, як близнюки.

На весь маєток, окрім старої дружини управителя, була одна жінка, на яку задивлялася вся сотня, не виключаючи й офіцерів, – молоденька, гарненька покоївка управителя – полька Франя. Вона часто бігала з дому в кухню, де владарював старий безбровий кухар.

Сотня, розбита на маршируючі взводи, із зітханнями та підморгуванням стежила за шелестом сірої Франиної спідниці. Відчуваючи на собі постійні погляди козаків та офіцерів, Франя мовби обмаслилася в потоках похоті, випромінюваних трьомастами очей, і, визивно тремтячи бедрами, рисила з дому в кухню, з кухні в дім, усміхаючись взводам почергово, панам офіцерам зокрема, її уваги добивалися всі, та, за чут­ками, розкошував лише кучерявий і густо волосатий сотник.

Уже перед весною сталося це. Того дня Григорій днювалив на конюшні. Він частіше бував в одному кінці стайні, де не ладили офіцерські коні, які потрапили в товариство кобили. Була обідня перерва. Григорій щойно відходив батогом білоногого єсаулського коня і заглянув у стійло до свого Гнідого. Кінь мокро хрумкотів сіном, косив на господаря рожеве око, підкулюючи задню, забиту при рубці ногу. Поправляючи на ньому недоуздок, Григорій почув тупотіння і приглушений крик у темному кутку стайні. Він пішов побіля стійл, злегка враже­ний незвичним шумом. Очі йому заліпила в’язка темрява, що несподівано хлинула в прохід. Грюкнули двері стайні, і чийсь стриманий голос пошепки крикнув:

– Хутчіше, хлопці!

Григорій наддав ходи.

– Хто такий?

На нього наткнувся урядник Попов, який навпомацки пробирався до дверей.

– Ти, Григорію? – шепнув він, лапаючи плечі Григорія.

– Стривай, що тут таке?

Урядник подренькотав винуватим смішком, схопив Григорія за рукав.

– Тут… Постій, куди ти? Григорій вирвав руку, розчинив двері. На збезлюднілому подвір’ї ходила зозуляста, з підрізаним хвостом курка і, не знаючи того, що назавтра помишляє кухар приготувати з неї суп панові управителю, мимохідь порпалася в гною і квоктала в роздумі, де б то по­класти яйце.

Світло, що хлюпнулося Григорію в очі, на секунду засліпило його, Григорій затулив очі долонею і повернувся, почувши більш сильний шум у темному кутку стайні. Торкаючись рукою стінки, пішов туди; на стінці і на яслах напроти дверей витанцьовував сонячний зайчик. Григорій ішов, мружачись од світла, що обпекло зіниці. Йому назустріч трапився Жарков – балясник. Він ішов, на ходу застібаючи ширінку шароварів, що спадали, і мотав головою.

– Ти чого?.. Що ви тут?..

– Іди хутчіш, – шепнув Жарков, дихаючи в обличчя Григорію просмерділим запахом брудного рота, – там… там чудо… Франю там затягнули хлопці… Розстелили… – Жарков хахакнув і, обрізавши сміх, глухо стукнувся спиною об рубану стіну стайні, відкинутий Григорієм. Григорій біг на шум вовтуження, у розширених, уже призвичаєних до темряви очах його білів страх. У кутку, там, де лежали попони, густо юрмилися козаки – увесь перший взвод. Григорій, мовчки розкидаючи козаків, протискався наперед. На підлозі, безсовісно й страшно розкинувши ноги, що біліли в темряві, не ворушачись, лежала Франя, з головою закутана попонами, в спідниці, роздертій і збитій вище грудей. Один із козаків, не дивлячись на товаришів, криво усміхаючись, відійшов до стіни, даючи місце черговому. Григорій рвонувся назад і побіг до дверей.

– Ва-а-хмістр!..

Його наздогнали біля самих дверей, валячи назад, затиснули йому долонею рот. Григорій від коміра до краю роздер на одному гімнастерку, встиг ударити другого ногою в живіт, але його підім’яли, так само, як Франі, замотали голову попоною, зв’язали руки і мовчки, щоб не впізнав по голосу, понесли й кинули в порожні ясла. Душачись смердючою шерстю попони, Григорій пробував кричати, бив ногами у перегородку. Він чув перешіптування там, у кутку, скрипіння дверей, що пропускали козаків, які заходили й виходили. Хвилин через двадцять його розв’язали. На виході стояли вахмістр і двоє козаків з іншого взводу.

– Ти помовчуй! – сказав вахмістр, часто кліпаючи і дивлячись убік.

– Язиком не теліпай, а то… вуха відріжемо, – посміхнувся Дубок, козак чужого взводу.

Григорій бачив, як двоє підняли сірий згорток – Франю (у неї, випинаючись під спідницею гострими кутами, нерухомо висіли ноги) і, вилізши на ясла, викинули в пролом стіни, де віддиралася погано прибита пластина. Стіна виходила в сад. Над кожним стійлом коптилося вгорі брудне крихітне віконце. Козаки застукотіли, вилазячи на перегородки, щоб подивитися, що буде робити Франя, яка впала біля пролому; декотрі поспіхом виходили зі стайні. Звіряча цікавість штовхнула і Григо­рія. Учепившись за перекладину, він підтягнувся на руках до віконця і, знайшовши ногами опору, зазирнув униз. Десятки очей дивилися з прокопчених віконець на розпростерту під стіною. Вона лежала на спині, ножицями розводячи і зводячи ноги, шкребла пальцями талий сніжок біля стіни. Обличчя її Григорій не бачив, але чув затамований сап козаків, які стриміли біля віконець, і хруск, приємний та м’який, сіна.

Вона лежала довго, потім стала карачки. У неї тремтіли, підламуючись, руки, Григорій ясно бачив це. Погойдуючись, звелася на ноги і, розкуйовджена, чужа й незнайома, обвела віконця довгим-довгим поглядом.

І пішла, чіпляючись однією рукою за кущики жимолості, другою спираючись об стіну і відштовхуючись…

Григорій стрибнув з перегородки, розтираючи долонею горло; він задихався.

Біля дверей йому хтось, він навіть не помітив хто, діловито і ясно сказав:

– Бевкнеш кому – істинний Христос, заб’ємо! Ну?

На заняттях взводний офіцер, побачивши відірваний ґудзик на шинелі Григорія, запитав:

– Хто тебе тягав? Це що за мода ще?

Григорій зиркнув на кружечок, витиснутий у сукні відірваним ґудзиком; пройнятий спогадом, уперше за тривалий відтинок часу мало не заплакав.


Переклав Володимир ЯЩУК (м.Радивилів).

Володимир Ящук

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

Можливо, Вам це сподобається...

3 Responses

  1. Березень 15, 2015

    […] Нобелівський лауреат послав свого героя роману служит… […]

  2. Травень 13, 2015

    […] У цьому містечку розгортаються епізоди роману «Тихий Дон» Михайла Шолохова, збірника оповідань «Кінармія» […]

  3. Червень 10, 2016

    […] у романі «Тихий Дон» кілька сторінок присвятив службі свого героя в Радивилові. Це, вірогідно, відгомін спілкування письменника з […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.