Пам’ятають у селі Хотин священика Дмитра Лозов’юка

Село Хотин Радивилывського району церкваСто років тому, в час світової війни, єпископом Фадеєм, керуючим Волинською єпархією, був направлений у село Хотин (нині Радивилівського району) священик Дмитро Гаврилович Лозов’юк. У залишеній ним автобіографії читаємо, що народився 14 травня 1885 року в селі Красноволинка, тепер Чуднівського району Житомирської області, у сім’ї селянина Гаврила Лук’яновича Лозов’юка та його дружини Феодосії Федорівни, уродженої Харченко.

Після закінчення в 1899 році церковно-парафіяльної школи вступив до двокласного сільського училища у селі Денишах, по закінченні якого у 1902 році займає посаду вчителя у селі Авратин Житомирської області, що за 18 кілометрів від рідного села. Одержував платню 10 руб. на місяць. Щоб вистачило на прожиття цих грошей, узяв у підмогу малу сестричку, щоб варила йому їсти. Дівчинка варила їсти в печі, палила соломою, а палена солома потрапляла в горщик, через те помічниця втратила інтерес до такого кухарювання. На зароблені та заощаджені гроші юний учитель вступив до Житомирської учительської семінарії, після закінчення якої став більш кваліфікованим учителем і одержував платню 25 руб.

З 1 вересня 1906 року вчителював у селі Довгалівка на Кременеччині, а з вересня 1910 р. – в м. Нехворощ на Житомирщині, одночасно керував і церковними хорами. Щоліта, в час канікул, працював для зарібку при інвентаризації землі, що проводилась у зв’язку з земельною реформою, або навчався на якихось спеціальних курсах в Умані. Так він закінчив курси бджолярства, курси технічної переробки фруктів (цебто навчався робити вина, варити варення, джеми і т.д.).

Провчителювавши загалом 8 років, у 1912 році він вступив відразу на 5-й курс у Житомирську духовну семінарію і закінчив її в 1914 році. Після року вчителювання у селі Швайківці Житомирської області Дмитро Лозов’юк 15 травня 1915 року одружився з Вірою Григорівною Ісаєвич, наймолодшою дочкою священика з містечка Верба Дубенського повіту, сиротою, що саме закінчила Житомирське жіноче училище.

Того ж року, 17 травня, преосвященнійшим Діонісієм був рукоположений у сан диякона, а 25 травня 1915 року – в сан священика і призначений у Хотин.

Був час війни. Село було в паніці. За вказівкою вищої влади о.Дмитро приховує всі найважливіші церковні речі, а дзвони відправляє на станцію Радзивилів для їх евакуювання на схід (найменший дзвін був прихований у колодязі сусідів Ферчуків, та згодом, під час набирання води, був помічений ворогами і забраний). Відправляє на схід о.Дмитро і свою дружину, яка там вчителює, а сам 16 листопада 1915 року стає священиком (з утриманням за собою парафії) при військовому шпиталі 2-ї Фінляндської стрілецької дивізії російської армії.

Протягом 10-ти місяців окупаційного режиму та під час перебування російських військ у селі, на прохання хотинців і при погодженні з військовим начальством, править (лише в особливих випадках: освячення пасок, похорон…) священик із Сестрятина.

Сама ж святиня у роки воєнних лихоліть залишалася під Покровом Божої Матері. Це святе, Богом вказане місце, обминали кулі, пожежі; тут постійно була присутня благодать Божа. Навіть вороги, які хазяйнували в селі майже рік, не посміли зробити нічого поганого, а навпаки, багато уваги приділяли окультуренню території храму. Із Хотина, за їхніми словами, вони хотіли зробити містечко, рівняючи його на захід, і тому старалися скрізь і у всьому. Наприклад, їм не до вподоби було те, що біля воріт культової споруди стояли коні з возами чи саньми, якими люди приїжджали до церкви.

На цьому місці, з обох боків воріт, австрійці розбили клумби, заквітчали їх та обгородили березовим частоколом, а навколо храму висадили шавлію. Стоянку для коней зробили трохи осторонь. А на Великдень 1916 року австрійський кореспондент фотографував для військової преси своїх солдатів з хотинцями. Той знімок ще довго зберігався в Наталії Олександрівни Мельник, 1910 р.н.

Та сталось не так, як думалося. Російські війська вибили неприятеля з нашого краю. А тут на кінець 1916 року в Росії і революція назріла, що в лютому 1917 року призвела до повалення самодержавства.

Люди почали повертатися до мирного життя. Із обпалених війною фронтових доріг Східної Галичини приходить 18 жовтня 1916 р. й о. Дмитро Лозов’юк. Не раз і не два дивилась йому смерть у вічі. Та тієї військової пори він був на висоті свого покликання і йшов разом з дивізією з високо піднятим хрестом. Отець Дмитро надією підтримував Христолюбиве воїнство у важкі хвилини битви, зігрівав їхні серця в час охолодження у вірі, втішав поранених у військових шпиталях, сповідав умираючих на полі бою, за що був нагороджений золотим орденом св. Анни з мечами.

Після 11-ти місяців відсутності о. Дмитро знову приступає до роботи на своїй парафії. У зв’язку з евакуацією церковного майна бідність храму відбивається на його роботі. Святиня наскрізь між дошками світилася щілинами, через які проймав холод. Багато праці довелося докладати священикові, щоб нормалізувати церковне життя. Та, незважаючи на усе це, люди з теплотою і любов’ю тяглися до Божого храму.

Уже за 1917рік було зареєстровано 28 шлюбів, із яких 25 – із солдатами Росії та 2 із 30-ти за 1918 рік – також із солдатами Росії. Українські волинянки полонили серця військових, залишивши у спадок від них для майбутніх поколінь такі прізвища, як: Романенко, Денищук, Дікаров, Побережний, Малофієв, Ращептаєв, Копенко, Нежельський, Яковлєв, Пархоменко, Тищенко, Цветков, Лисицин… Деякі із прізвищ ще й сьогодні продовжують свій родовід. Ті молоді хлопці в загальному нещасті знайшли своє щастя. Тож недарма у народі кажуть, що війна перероджує людей, зближує їх у вірі, дає справжніх друзів.
Дуже близькими стали в післявоєнні роки о. Дмитро та полковий дяк Степан Федорович Лисицин, який був призваний в армію з Далекого Сходу (озеро Ханка). Під час війни дяк Степан Федорович захворів на тиф. Додому хворим повертатися не захотів і залишився в Хотині, ставши другим чоловіком вдови Єфимії Григорівни Кондратюк.

Багато часу проводив Лисицин за щирими розмовами із священиком, допомагав йому столярними роботами в церкві, неодноразово золотив внутрішню частину святині. А коли в церкві стався грабіж цінних речей, Степан Лисицин дістав збережений з війни згорток з похідною церковною атрибутикою (ризи священика, підрясник, золота чаша, ложечка, книги) і передав у довічне користування хотинському храму. Його добрі діла народ не забуде.

Умів о. Дмитро зблизитися з людьми, виступити з мудрими проповідями і заглянути в їхні душі, дати слушні поради на всі часи, прийти на допомогу у важкі хвилини. За це любили люди свого духовного наставника і поважали. Його трудовий стаж на одній-єдиній парафії становив 51 рік. За цей піввіковий час йому довелось нести свій пастирський послух не при одній владі. Та палка віра в Бога і вірність святому православ’ю не зраджували його, не давали зійти з дороги. За ревне служіння церкві Христовій нагороджувався 16 вересня 1916 року набедреником, 3 травня 1922 року – скуфією, 2 травня 1926 року – камилавкою, 12 серпня 1949 року – хрестом з прикрасами, а 25 травня 1955 року – митрою.

81 рік прожив о. Дмитро Лозов’юк. 18 червня 1966 р. догоріла його лампадка життя на землі, і він спокійно відійшов до Господа. Парафіяни вирішили поховати свого настоятеля біля храму і почали копати яму, але місцева влада заборонила. Довелося хоронити на загальному цвинтарі. А через 13 років померла матушка Віра Григорівна Лозов’юк (1894 – 1979 р.р.). Їх могили поруч.

Отець Дмитро та його дружина Віра були людьми багатогранних знань. Вони спілкувалися з багатьма поважними родинами, кохалися в літературі, володіли кількома мовами. У їхній бібліотеці можна було побачити книжки та періодичні видання польською, чеською, французькою, німецькою, церковно-слов’янською, російською мовами. Крім того, о. Дмитро любив займатися бджолярством, виноградництвом, шовківництвом. У його саду росло, напевно, з півсотні різних шовковиць, листям яких годували шовкопрядів, а плодами охоче ласували сільські дітлахи.

Любов до знань та всього прекрасного о. Дмитро та матушка Віра прищеплювали і своїм дітям – Ігорю (1916 – 1993) та Віктору (1922 – 1947).

Надія Мельник, краєзнавець, с. Хотин – для Радивилів.info.

Редактор

Редактор

головний редактор Радивилів.info

Можливо, Вам це сподобається...

1 Response

  1. Січень 9, 2017

    […] (теперішній Радивилівський район) у сім’ї священника, Дмитра Гавриловича Лозов’юка. Ще до школи вмів читати. Ходив до початкової школи у […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.