Примусово вивезені на роботи в Німеччину

Сьогодні в Україні – День пам’яті з приводу 75-х роковин початку примусового вивезення населення України в нацистську Німеччину. З цієї нагоди вміщуємо кілька статей із книги «Остарбайтери», яка була випущена масовим тиражем 1996 року в Рівному у серії книг “Реабілітовані історією”. Її упорядником був Олексій Царик (Дубровиця), редактором – Володимир Ящук (Радивилів). Згодом ця книга була включена до збірника видань “Історія України”, випущеного великим тиражем на компакт-дисках.

ХОЛОД ЧУЖИНИ

СТЕПАНИДА ЯКІВНА ГАВРИЛЮК народилась у 1913 році в селі Батьків, Радивилівського району, Рівненської області. Дитинство її було нелегке, бо вже в три роки залишилась без матері, а працювати почала пастухом корів у десятирічному віці.
Молоді роки пройшли у наймах, по чужих людях, її спогади про літа, проведені на примусових роботах у Німеччині, записала онука ВАЛЕНЮК Галина Вікторівна.

vyvizОсь розповідь С.Я. ГАВРИЛЮК.
У квітні 1942 року багато юнаків і дівчат з нашого села німці забрали на примусові роботи до Німеччини. В нашій сім’ї, крім мене, було ще п’ятеро дітей, тому про звільнення від вивозу не могло бути й мови. В той день село голосило, в багатьох хатах — сльози, збори в дорогу, прощання. Декому щастило відкупитись, але то були одиниці. Всіх, призначених для відправки до Німеччини, позвозили з сіл на станцію Радивилів, загнали у вантажні вагони і повезли в Дубно. Кожний мав з собою торбу чи валізу, дехто навіть взяв у хустині жменю рідної землі, щоб на чужині відчувати частку рідного краю.

В Дубні нас помістили в тюрмі, тримали три чи чотири дні. Коли тюрма була заповнена, повели на залізничну станцію. Там на нас чекав ешелон із критих вантажних вагонів. На станції Радивилів була зупинка, тут зібрались рідні, намагались дещо передати нам. Знову сльози, причитання. У Львові — зупинка на цілу ніч. Наступна була в Перемишлі. На шляху до Перемишля дві дівчини і два хлопці вистрибнули на ходу поїзда, одного з них застрілила охорона.

З Перемишля повезли до міста Гдиня, там була триденна зупинка, але тримали нас у вагонах. Дозволялось час від часу виходити, не віддаляючись. Далі поїзд рушив на захід, і 5 травня, через два тижні після від’їзду з рідного села, ми прибули на місце призначення.

В Маренбурзі знаходився великий розподільчий табір, у ньому всіх мили в лазні, проводили дезинфекцію одягу, медичний огляд. Хлопців стригли наголо, дівчатам укорочували волосся. В мене була товста, довга коса і я не давала її обрізати, плакала й просила, щоб залишили. Якийсь німець, напевно, із старших начальників комісії, що проводила огляд, підійшов до мене і ламаною українською мовою запитав, чому плачу. Зрозумівши, в чому річ, оглянув мою голову і сказав, що вошей немає і косу можна залишити. Потім усіх фотографували з номерами на грудях, згодом видали посвідчення…

З того табору групами відправляли щоденно на заводи та фабрики, в інші місця на роботи. Приходили також окремі німці, певно хазяїни, і вибирали собі робітників.

Я потрапила з групою дівчат і хлопців у великий сільськогосподарський маєток, де працювало багато остарбайтерів. Були там і з інших країн. Працювала переважно на польових роботах.

Робочий день був довгий, вставати доводилось о п’ятій, трудитися — до пізнього вечора. Хоч робота на селі скрізь нелегка, але в окремих бауерів годували робітників непогано. А тут, у маєтку, нас годували дуже погано, їжа майже не відрізнялась від тої, яку потім доводилось їсти в таборі на заводі. На обід давали якусь юшку чи суп з брукви або зіпсованої картоплі, моркви. Хліба вділяли дуже мало. Одного разу дали зовсім гнилу картоплю, яку ми не могли їсти, хоч були голодні. На другий день всі вирішили не вийти до роботи. Коли вранці німці побачили, що ніхто не виходить, негайно викликали поліцію. Розслідування було недовгим: всіх добряче відшмагали — і ми змушені були працювати. Цілий день, як покарання за бунт, нам не давали їсти.

Серед наглядачів, безпосередніх наших керівників, були непогані люди, але були й злі, прискіпливі, скорі на лайку.

З того маєтку мене перевели до бауера. Сам бауер, вся його сім’я були дуже хороші люди. До мене ставились як до члена своєї сім’ї, ніколи не примушували виконувати непосильну роботу, їли всі разом, за одним столом. Основним моїм обов’язком було доглядати за трирічною донькою хазяїна. Допомагала також господині виконувати хатню роботу, часом у полі чи біля худоби. На початку 1944 року мене направили на авіаційний завод. Потрапила, по суті, із раю в пекло. Умови в таборі були дуже тяжкі. Жили в бараках з двоповерховими нарами, опалення взимку дуже погане, погрітись чи посушити одяг не було де. Постіль майже не мінялась. Робочий день — в дві зміни, по дванадцять годин.

Якщо з роботою ще можна було якось терпіти й витримувати довгу зміну, то з їжею було дуже погано. Вона видалась такою, як у маєтку, власне — ще гіршою. Бо там, у маєтку, часом можна було, особливо восени, щось знайти поїсти на городі, в саду чи в полі, а от на заводі цього не було. Спати лягали по вечері з одної кави, бо хліба давали стільки, що з’їдали його за один раз.
Весною 1944 року бомбардування міст стало більш інтенсивним, майже щоденним. Під час одного з таких бомбардувань мене поранило, коли бігла в укриття. Опритомнівши, відчула нестерпний біль І побачила, що лежу на землі, а ліва нога в крові. Почала кричати, кликати на допомогу. Підійшли санітари і, зробивши нашвидку перев’язку, поклали на носилки й відправили в лікарню. Лікували мене довго, повернулась на той самий авіаційний завод і в той же табір.

Працювати після лікарні стало важче, — я була ослаблена. Це бачили і німці, деякі з них мене жаліли, трохи допомагали. Один з кухарів, що працював на кухні для німців, часом закликав нас, дівчат, і давав поїсти залишки,. часом те, що скидалось із тарілок, а для нас воно було все одно кращим за баланду.

На заводі я познайомилася з хлопцем, росіянином з міста Орел, Соснаковим Іваном Івановичем, який став моїм чоловіком. Ми працювали разом аж до звільнення. Звільнили нас радянські війська 1 травня 1945 року. Чоловіка мого відразу мобілізували в армію. 10 травня мене відвезли в місто Терунь і там я народила доньку, яку назвала Вірою.

Чоловік про це не знав, бо був в армії, адреси одне одного ми теж не знали. Так я розлучилася з ним і більше зустрітись не довелося ніколи. Додому я повернулася з донькою 25 травня 1945 року.

Як склалась подальша доля С. Я. Гаврилюк, написала її онука. Після повернення в рідне село Степанида Яківна через деякий час вийшла заміж за вдівця, в якого було троє дітей — дві дочки і син. Гаврилюк — це прізвище того чоловіка. Виховала чотирьох дітей, свою доньку і дітей чоловіка, створила дружну, хорошу сім’ю.

Дочка Віра через двадцять років розшукала свого батька, їздила до нього в Орел, де в того була друга сім’я. Батько зустрів її радо, як рідну прийняли її два брати та дружина батька. Між їхніми сім’ями встановились по-справжньому родинні стосунки, які продовжуються. Померла Степанида Яківна у 1992 році.

Спогади записала ВАЛЕНЮК Галина Вікторівна. с. Батьків Радивилівського району.

ЗА ВЕЛІННЯМ ЖОРСТОКИХ ОБСТАВИН

Народився я в 1923 році в Кемеровській області, де прожив 16 років. В 1939 році переїхав на Кубань до батьків, які переселились туди трохи раніше. В 1940 році в багатьох районах Кубані сарана знищила майже всі посіви. Рятуючись від голоду, що насувався на потерпілі райони, я в січні 1941 року поїхав до тітки, батькової сестри, яка жила в селі Минківці тодішнього Вербського району, Рівненської області. Батьки мали переїхати згодом. В Славуті мене зняли з поїзда, бо не мав перепустки в Західну Україну. Але я все-таки доїхав до тітки. Відразу по приїзді мене влаштували на роботу на торфодобувне підприємство.

Коли німці зайняли нашу місцевість, я залишився у тітки на господарстві, допомагав їй. У тітки було п’ятеро синів. Один служив у радянській армії, четверо потім загинули в загонах УПА.
В червні 1942 року мене забрали на примусові роботи до Німеччини. Дорога тривала біля двох тижнів. Поїзд зупинявся в різних містах, в проміжних таборах проводили медогляд, санітарну обробку. Кінцевим пунктом подорожі було місто Фельберт. Тут був розподільчий пункт, з якого розподіляли вже на місця роботи.

Мене направили до бауера Людвига Баншайдта, неподалік від міста Гайлігенгауз. Працював у нього до осені 1943 року, виконував всі роботи, які є в господарстві на селі. Був я один, тому весь тягар роботи ліг на мене. Господарство було велике, роботи було багато і влітку і зимою.
Наші взаємини з хазяїном склались з самого початку не дуже добрими. Був він крикливий, скорий до лайки, нетерпеливий, сварився з будь-якого приводу. За той час, що я в нього був, крім щоденної роботи в полі, вдома біля худоби, я садив великий фруктовий сад. Всі ями для кількох сотень саджанців викопав сам. На руках поробились мозолі, а руки вночі нили. Дуже багато і тяжко попрацював на розширенні подвір’я за рахунок скелі, яка прилягала до садиби. Цю скелю я розбивав ручним знаряддям, а каміння відвозив і складав в іншому місці.

Восени 1943 року мене від того бауера забрали і відвезли на ливарний завод в місті Фельберт. Причиною цього стала сварка з хазяїном. Викопану картоплю зсипали в шопі без воріт. Частина картоплі зсунулась назовні, і коли пішов рясний дощ, вона опинилася в калюжі, на неї лив дощ. Хазяїн наказав мені відкинути її в середину шопи. Але скільки я не відкидав вилами, вона знову зсовувалась назовні, причому суха, ще не намочена. Побачивши, що ця робота нічого не дасть, я пішов і сказав хазяїну. Він накинувся на мене з лайкою, вхопив мене за горло, хотів ударити. Я відштовхнув його від себе так, що він упав.

Тільки-но перестав лити дощ, як на подвір’ї з’явився поліцай, відшмагав мене по лиці руками і наказав зібрати свої речі. Відвіз він мене в місто Фельберт на ливарний завод. На цьому заводі мене призначили розвантажувати вагони з чавунними злитками та піском. На розвантаження одного вагона чотирма робітниками відводилось дві години. Робота ця була важка, все вручну, без будь-якої механізації.

Годували дуже погано, звичайна рідка юшка з брукви чи інших овочів, без жирів. Жили в таборі, огородженому колючим дротом. Бараки дерев’яні, з двоповерховими нарами.

Завод часто бомбила авіація союзників. Під час одного з нальотів, коли наглядачі поховались у бункер, я пройшов непоміченим до огорожі, переліз назовні і, не помічений охороною, швидко віддалився від табору. Коли закінчився наліт, я був уже далеко. До ранку дістався Гейлігенгауза. В цьому місті знаходився невеличкий табір, де стояло кілька дерев’яних бараків. Остарбайтери, які там жили, ходили до роботи без конвою, мабуть, тому мене не затримали коли я зайшов на територію табору. Жили там в основному вивезені з Сумської та Вінницької областей, працювали на фабриці “КИК”. Вони мене прийняли і запропонували залишитися з ними. Комендантом табору був німець на ім’я Пауль, людина хороша, добре ставився до остарбайтерів. Коли хлопці повели мене до нього, він погодився залишити мене в таборі. На фабриці мене призначили в цех контактного зварювання.

Харчування в цьому таборі було значно краще, ніж на ливарному заводі. Суп чи юшка були навіть з картоплею. часом траплялося щось схоже на м’ясо чи якийсь жир. Кращими були також побутові умови в бараках. Хоч робочі зміни тривали також по 12 годин, але робота не така тяжка, як на розвантажуванні вагонів.

Минуло майже півроку. Одного дня мене викликали в кабінет начальника. Коли я зайшов, там був якийсь поліцай. Він підійшов до мене і запитав, чи його впізнаю. Це був поліцай з ливарного. Мені наказали зняти одяг, взяти з собою всі речі і йти за ним. Він відвіз мене в місто Фельберт, у табір ливарного заводу. В кабінеті коменданта кілька поліцаїв «провчили» мене добре, залишивши на пам’ять синці та добре нам’явши мені ребра. Після цього комендант дав скибку хліба і наказав йти знов на попереднє місце розвантажувати вагони. Приблизно так само «привітно» зустрів мене керівник розвантажувальних робіт, попередивши, що коли ще раз спробую втікти, концтабору мені не минути.

Але я втік у першу ніч, коли знов пролунав сигнал тривоги і охоронці поховались в укриття. Як і перший раз, мені вдалось без перешкод перелізти через огорожу. Пішов на трамвайну зупинку. Трамваї ще ходили, через тривогу один зупинився, чекаючи відбою. На зупинці було з десяток німців, серед них я помітив поліцая. Освітлення в темну пору доби не було ніде, бо заборонялось, тому мені не дуже загрожувало викриття,

Коли пролунав відбій, я сів у трамвай, не в той, де сів поліцай, бо він все-таки кілька разів поглядав на мене. Можливо, не хотів уночі мати зі мною мороку.
Вийшовши на кінцевій зупинці, я пішов у напрямку міста Вільфрат. Був намір знайти земляка, хлопця з нашого села, який працював у бауера. В мене була його адреса, і ми з ним вже листувались. Звати цього хлопця Василь Мирецький, тепер він проживає в нашому селі.

На ранок я знайшов село і садибу бауера, де працювали Василь і ще один хлопець. Коли вони довідались, що я втік з табору, розповіли своєму хазяїну І попросили, щоб залишив мене в себе. Хазяїн був, напевно, людина хороша, бо погодився, хоч це був ризик для нього.
Тепер нас було троє, але роботи вистачило для всіх. Працював я добре, старався сподобатись хазяїну. Але через деякий час він сказав мені, що треба поїхати в місто і зареєструватись.

Можливо, там домовився, а може, передумав, але я злякався і вирішив не їхати — як-не-як, мене можуть відправити в табір. Вночі втік у сусідній ліс! Був березень (1944 року), ночі ще холодні. Коли кінчилась їжа, яку хлопці дали, я через чотири дні змушений був вийти до людей і спробувати знову влаштуватись у якомусь селі. Дійшов до села Гезель. На подвір’ї якогось бауера побачив хлопців, зрозумів, що вони остарбайтери і підійшов до них. Це були хлопці з України.

Мене ніхто з німців не побачив, і вони вирішили мене не деякий час заховати, а там буде видно… Хазяїн їх був глухонімий, людина непогана, і хлопці сподівались, що все владнається.

Та мене все-таки помітили німецькі дівчата, які працювали в того ж бауера, і, напевно, сповістили поліцію. Через кілька днів приїхали з гестапо і мене забрали.

Привезли в місто Вільфрат. Прізвище я своє справжнє не назвав. Це було вже друге придумане прізвище, бо і після першої втечі я назвав не своє прізвище. Але гестапо перевірило всі мої речі, одяг і в полі пальта знайшли шматок конверта, якого я отримав з дому.

Таким чином німці встановили моє прізвище. Посадили мене в приміщення, схоже на щілину між стінами. Тримали недовго, але дісталось мені там добре, ще довго відчував по всьому тілі удари палками.

Затим відвезли в концтабір у місті Дюссельдорф. Табір дуже великий, було в ньому багато тисяч військовополонених з різних країн. Але найбільше — з радянської армії, були також штрафники – остарбайтери. Табір поділений на окремі дільниці, перегороджені між собою колючим дротом.
Разом зі мною в табір привезли чоловік двадцять штрафників. Що таке концтабір, напевно, описувати не треба, про це тепер знає кожний. Страшні, нелюдські умови, жорстоке ставлення до в’язнів, голод, хвороби, побої, знущання. Щоденно з табору вивозили тих, хто не витримував цих нелюдських умов, або був убитий за якусь провину чи без неї.

З табору нас водили копати якісь підземні лабіринти під горою. Спочатку викопали сходинки вниз, а потім копали розгалуження, схоже на вулиці під землею. Видобутий грунт виносили на носилках назовні. В підземні лабіринти зносили залізобетонні балки, плити і закріпляли стіни, перекриття. Знесилені, хворі люди ходили повільно, часом падали і не мали сил підвестись. Наглядачі, охорона криками, лайкою, гумовими палицями підганяли — швидше, швидше!

Голодні, знесилені люди часом намагались вкрасти зі складу чи кухні якусь брукву або картоплину. Якщо це помічала охорона, кара була жорстокою — били нещадно, часом до смерті.
Десь через місяць після мого прибуття, на місто обрушився сильний наліт авіації. Наш табір був повністю зруйнований. Багато в’язнів, які не мали вже ‘сил втікати в укриття або не хотіли ховатись, загинули від бомб та вогню.

Ховались під час бомбардувань у траншеях, перекритих залізобетонними плитами, засипаними землею. Кожний в’я-зень мусив брати з собою одіяло. За цим слідкували охоронці — шуцмани в кожному бараці.

Вранці, після нальоту, ми вийшли з траншей. Картина була жахлива: всі бараки згоріли або розламані вщент, серед згарищ багато обгорілих тіл, серед уламків — розірвані, скривавлені тіла в’язнів.

Нас, штрафників – остарбайтерів, вивели з табору на площадку, вкриту травою, і без їжі та води тримали там три доби.

На четвертий день дали по черпаку горохового супу. Після полудня приїхали автомашини, і якийсь німець відібрав два десятки в’язнів, серед них мене, і наказав сідати в машини. Завезли нас в невеликий табір для остарбайтерів – штрафників у тому самому місті Дюссельдорф. Я отримав номер 120. В таборі дали нам їсти — звичайної баланди, після їди наказали прибирати територію.

Життя в цьому таборі стало ще гіршим, ніж у попередньому. Після повернення з роботи та отримання їжі нас змушували виконувати різні фізичні вправи. Ставили в шеренгу один за другим і останній мусив між ногами передніх пролазити і швидко ставати першим. Робити це треба було швидко, бо поряд ішов поліцейсьний і, того, хто виконував це, на його погляд, не дуже швидко, бив гумовою палицею або шлангом. Такі вправи проводились щоденно.

В 11 годин вечора, коли всі полягають, у барак заходив поліцай і комендант наказував виставляти ноги для перевірки. В кого визнають, що брудні, б’ють по ногах палицею. Треба бігти швидко до умивальника надворі та мити ноги. Якщо хто не встиг взутися, щоб уникнути ударів, то мусив повертатись босими ногами. Тоді знов удари, якщо ноги після миття були забруднені землею.

Посеред ночі часто доводилось тікати в укриття. Один поліцай стояв на виході і бив палицею тих, хто вибігав без одіяла, а інший гнав палицею з другого кінця бараку. Потім поліцай перевіряє, чи всі взяли одіяла. Якщо хоч один вийшов без ковдри, після нальоту вишиковували весь барак в дві шеренги одна до одної лицем і змушували робити «помпу» — присідати і вставати з витягнутими руками.

А вранці знов треба було йти до праці колоною за п’ять кілометрів від табору. Якщо хтось нахилявся за недопалком чи загубленою шкуринкою хліба, отримував удар палицею.
Якось під час розчистки вулиці після бомбардування я побачив збоку в руїнах щось схоже на кусок шкіри від ковбаси. Попросив охоронця, щоб дозволив мені відійти на хвилинку. Але він не дозволив, і я самовільно підбіг і взяв ту шкірку, їсти її не міг, бо вона була чимось забруднена. Коли повернулись у табір, охоронець сказав про це коменданту. За цю «провину» я отримав 25 ударів гумовою палкою.

Одного разу, вийшовши з бараку, я побачив на східцях комендатури коменданта. Він покликав мене і, коли я підійшов, ударив по голові гумовою палицею, повернувся і пішов у будинок.
Ставати в колону треба було швидко, тому не завжди встигали заправити як слід постіль. Я в колоні стояв в першому ряду, і якось, не встигнувши застелити постіль, тихенько попросив нашого перекладача Баню зайти в барак і застелити нару. Це помітив поліцай, підійшов, ударив мене по губах в’язкою ключів від воріт з такою силою, що аж кров бризнула з лиця. Я ледве втримався, щоб не кинутись на нього, але схаменувся. Після того не зміг іти на роботу, повернувся в барак і ліг на нару. Саме тоді в барак зайшли поліцай, комендант і той начальник, що звернув на мене увагу ще в попередньому таборі. Він, напевно, мене впізнав, бо коли поліцай кинувся до мене і зіштовхнув з нари, запитав, чому я лежу, що болить. Вислухавши мене, промовив: «лягай», а коменданту сказав, щоб мене не зачіпали. Я ліг на нари і по думав, що часом і кати дозволяють собі бавитись у милосердя.

Пролежав я два дні, мене не зачіпали, але і не давали їсти. Я зрозумів, що поки не вийду працювати, їсти не дадуть, а коли вже не зможу сам встати, відвезуть туди, звідки не повертаються. На третій день я вийшов і став у колону. Ноги тремтіли, в голові наче вітер шумить. Прийшовши в колоні на будівництво, я впав. Підбіг охоронець і замахнувся гумовою палкою. Але, глянувши на мене, опустив її і спробував мене підвести. Зрозумівши, що я не зможу працювати, а бити немає по чому, одні кості, з лайкою відійшов.

Повз нас проходили німці — жінки, чоловіки. Я стаз просити що-небудь їсти. Вони з острахом дивились на мене, прискорюючи крок, боялись накликати на себе біду. Одна жінка непомітно кинула талон на хліб. Хоч використати я його не міг, але взяв і поклав у кишеню своєї смугастої куртки. Інша жінка все-таки відважилась підійти ближче і непомітно для поліцая кинула мені бутерброд. З’їв я його в одну мить, ковтав не жувавши, забув про все на світі, в ту мить я бачив тільки той невеликий кусень змащеного маслом хліба. До кінця зміни, я лежав, і з вдячністю думав про цю жінку, дякуючи їй у думках за той хліб, який дав мені сили піднятись на ноги. Увечері в таборі мені дали вже їсти черпак юшки.

З того дня пройшло небагато часу. В комендатурі щось зникло. На подвір’ї вишикували увесь табір і стали обшукувати всі кишені. І в мене знаходять забутий талон на хліб. На запитання, де я його взяв, відповів, що знайшов на будівництві. Але це не допомогло. Мене завели в спортзал, де тренувались німці, поставили біля козла і наказали робити «помпу» — присідати і вставати з витягнутими вперед руками. Поряд стояв охоронець і не давав затримуватись, відпочити, рахував мої присідання. Після якогось там разу я впав на підлогу, тіло все було в поту, руки і ноги корчились як у припадку.

На будівництві я носив бетон і розчин на поверхи. Посудину, наповнену вщерть, двоє піддавали мені на плече, я ніс на потрібний поверх, а там також знімали з плеча. До кінця зміни в мене вже все тіло нило, ноги тремтіли. Одного разу нас повезли в місто Кетвіц на розбирання руїн. Одна бомба неподалік вокзалу, заглибившись у землю, не вибухнула. Нас, кількох чоловік, привели нате місце і наказали відкопувати бомбу. Німці відвели машину, на якій нас привезли, далеко від бомби і самі поховались. Тільки ми почали копати, як пролунав сигнал тривоги, а згодом з’явились літаки, почалося бомбардування. Ми кинули роботу і лягли за купи звалищ зруйнованого будинку. Один з винищувачів, стріляючи з кулемета, пролетів над нами і тим місцем, де ми працювали. Раптом пролунав страшенний вибух, грудки землі та уламки долетіли аж до місця нашого укриття. Коли все вщухло, ми побачили, що на місці, де знаходилась невибухнула бомба, була величезна яма, на дні якої вже виступала вода.

Поряд з нашим табором був дім німця Вільгельма Клюгера. Під час одного з нальотів авіації бомба пошкодила будинок — і німець попросив у коменданта двох в’язнів для ремонту. Німець вибрав мене і хлопця з Кривого Рогу. Працювали ми добре, німець по-людськи нас годував і, коли закінчили, домовився з начальством табору, щоб нас залишили працювати в його авторемонтній майстерні.

Наш новий хазяїн влаштував нас а інший табір, на околиці. В майстерню, що знаходилась у центрі Дюссельдорфа, ми їздили трамваєм. Коли проїжджав щоденно біля концтабору, в мене стискалося серце від згадки про ті страхіття і від жалю за тих, хто там перебував.
За роботу хазяїн нам трохи платив, бо потрібно було сплачувати за проїзд у трамваї, та ще залишалось дещо на дрібні витрати. Життя моє змінилось на краще, я поправився, став схожий, на людину.

Якось надумав поїхати в місто Гейлінгенгауз, за 20 кілометрів від Дюссельдорфа. Хазяїн нам дав дозвіл, я припас трохи хліба і поїхав. Їздити в поїзді остарбайтерам не дозволяли, і я зумів пройти на територію і віддати хлопцям хліб. Але на зворотному шляху мене затримав поліцай і відвів у тюрму. Випустили мене через три дні. За цей час мені добряче нагадали, що таке ув’язнення і допити. Ще добре, що хліба вже не було при мені.

Працював я в майстерні у Клюгера до кінця березня 1945 року. Коли фронт наблизився до Дюссельдорфа, наш табір вишикували в колону І повели за місто. На березі ріки зробили зупинку, саме біля зупинки трамвая. Коли підійшов трамвай, ми з Василем зайшли на другий бік вагона і тільки-но той рушив, скочили на підніжку і вчепились за поручень. Трамвай довіз .до кінцевої зупинки на околиці міста, а далі дійшли без затримки до Клюгера. Він видав посвідчення, що працювали в його майстерні, і ми, зібравши свої речі пішли.

Я вирішив іти в Гейлінгенгауз, у табір фабрики «КИК», де я вже був після втечі з ливарного заводу, — там були знайомі остарбайтери. Ні в дорозі, ні в таборі ніхто мене не затримав. Фронт був уже дуже близько, і на нас не звертали уваги. В таборі я знайшов своїх знайомих, там і залишився.

17 квітня місто зайняли американці. Всіх остарбайтерів позвозили в табір у місто Лінторф. Були ми там до серпня. Годували американці нас дуже добре, непогані були також умови в бараках, де ми жили. Багато можна було б роз повісти про ті місця, проведені в таборі.

В серпні нас перевезли в радянську зону окупації, в місто Альтенграбов, у табір для військовополонених. Поселили в ті ж бараки, спали на голих нарах без постелі, їли майже те саме, що при німцях.

Кожний день проводили з нами стройове навчання. Ходили ми по вулицях строєм, співали пісні по команді «запє-вай», вчились військової справи.

У цьому місті довелось побачити кладовище, де поховано багато тисяч військовополонених. Я не зміг його обійти до кінця, кров холола в жилах, коли дивився на безконечні ряди траншей — братських могил.

У цьому таборі нас тримали майже два місяці. В кінці вересня пішки повели за 45 кілометрів до міста Бранденбурга. Там у таборі — знов та ж стройова муштра з піснями. 16 жовтня нас посадили на автомашини і повезли на батьківщину. 18 жовтня ми були вже в західній Білорусі, в місті Береза Картузька, в таборі для репатріантів. Коли автомашини зупинились біля табору, я і ще шість хлопців непомітно сховались у кущі біля дороги, а коли всі від’їхали. пішли в ліс. Нашу втечу ніхто не помітив.

Ішли ми десять днів через ліси, болота, від села до села. Їсти просили у людей, дещо ще знаходили на полях На десятий день вже були біля Луцька, в селі Городниця. З цього села був один. із нас, звався Василь.

Далі ми пішли в напрямку Дубна. По дорозі я продав туфлі і заплатив шоферу вантажної машини, яка йшла ь напрямку Львова, через Дубно. Всі хлопці були з Дубенщини. Я доїхав до Верби, а звідти пішки подався до свого села Манківці. 28 жовтня був уже вдома.

МУЗИЧУК Іван Григорович. селище Смига, Дубенського району, Рівненської області.

МАЛІ В’ЯЗНІ

Сьогодні я згадую про ті далекі, тяжкі роки свого дитинства — і перед моїм внутрішнім зором проходить, мов на екрані, все пережите. Ми, діти війни, відчули на собі всі її страхіття. Ми знаємо, що таке свист і вибухи бомб та снарядів, завивання сирен, страшні пожежі, кров і смерть людей під зруйнованими будинками. Ми знали, який смак має голод, який солодкий кусок їжі, знайдений на смітнику.
Свист та вибухи бомб, снарядів я пізнала ще вдома, в місті Дубні, де проживала наша сім’я. Пам’ятаю, як під час артилерійського обстрілу міста німцями ми перебігали вулицю Млинівську, щоб знайти захист за кам’яною стіною бойні, нині — продуктового магазину. Та не всі тоді добігли до рятівної стіни: нашу сусідку, разом з хлопчиком на руках, вибух розірвав на шматки.
В кінці лютого 1944 року, коли стало відомо, що німці забирають з Дубна людей для відправки до Німеччини, ми переховувались у нашої родички. У неї в хліві був великий льох, де ми і заховались разом з іншими сім’ями. Але німці знайшли нас. Солдат направив дуло автомата в льох і на казав усім вилазити. Ми вийшли на подвір’я. Наша мама встигла взяти вузличок, якого вона з собою завжди брала. В ньому були коржі та одяг для дітей. Так нас під дулами автоматів повели вулицею. З інших вулиць також виводили людей, хто в чім був, брати з собою не дозволяли нічого. Всіх нас завели в Бернардинівську церкву, нині Свято-Миколаївський собор. А вночі, на вантажних автомашинах повезли в напрямку Верби. На станцію Верба вже було завезено багато людей, всіх загнали в вантажні криті вагони, брудні, не вичищені після різного вантажу. Так почався наш шлях до Німеччини.
Були різні пересильні табори, були зупинки на станціях, де нас виганяли на короткий час, з вагонів, шикували в шеренги. До нас підходили німці, розглядали нас, як невільників на ринках. Це були, напевне, хазяї із довколишніх сіл, які вибирали собі робітників. Нас чомусь ніхто не брав, можливо, їх не влаштовувала така робоча сила, — мати з трьома дітьми і старою бабусею.
Потім знову надходила команда сідати у вагони — і поїзд рушав далі на захід. 2 березня 1944 року нашу сім’ю та тітку Ганну привезли в місто Дрезден. Тут ми стали малими в’язнями. За час перебування в таборі не знали дитячих ігор, не бачили іграшок, не тримали в руках книжок.
Ми дуже швидко стали «дорослими дітьми» з блідими, худими обличчями, сумними, голодними очима, в яких не було дитячої посмішки. По наших худих, тоненьких постатях неможливо було навіть встановити наш вік.
Жили ми в таборі, який був огороджений високим дерев’яним парканом з колючим дротом зверху. Стояли великі ворота і прохідна, де завжди сиділи чергові охоронці. У нас збереглись хороші, теплі спогади про двох з них. Не знаю їх імен та прізвищ. Одного з них, маленького зросту, худого чомусь дорослі прозвали «Курочка», а другий був, навпаки, високий, гарний на вроду і без руки. «Безрукий» —• так прозвали його. Коли з них хтось вартував, то ми, діти, могли ненадовго вийти за ворота табору. Нам дуже хотілось побачити, що там робиться за межами нашого табору, пройтися вулицями чужого і ворожого нам міста, побачити його жителів, магазини, будинки.
Але найчастіше нас у місто гнав голод. Наскільки це було для нас тяжке відчуття! Лягаєш — хочеш їсти, встаєш — хочеш їсти і цілий день думаєш тільки про їжу. Брюква і кольрабі не могли вгамувати наш невтихаючий апетит. Наша тітка Ганна працювала на кухні, допомагала готувати їжу. Іноді удавалось потрапити туди. Ми допомагали витирати підлогу, посуд, чистити відварену картоплю. Нам потрібна було акуратно зняти з неї шкірку. Ось цією шкіркою ми ласували. Щоб з’їсти картоплину, годі було й думати, а тим більше — вкрасти, щоб принести в барак. Тут цього не прощали. Ми всі знали про випадок, коли за вкрадений огірок для дитини один чоловік був розстріляний.
Я, як тепер, пам’ятаю приміщення кухні: на плиті в в-личезному казані кипить вода. Тітка Ганна кришить кусочками брукву і кидає в казан. Старий сердитий німець-кухар приносить відро крохмалю. Він його тітці Ганні не довіряє і висипає в казан сам. Тітка великим черпаком намагається розмішати цю суміш. Їй важко, крохмаль збивається в грудки. Ще довго вона з великим зусиллям орудує черпаком.
Прийде обідня пора, всі отримують черпак цієї юшки і скибку хліба. Дітям давали крайні маленькі кусочки хлібини — окрайці.
Моя старша сестра Валя — їй було тоді 13 років — брала мене часто з собою і ми йшли просити їсти. Мені було лише 7 років і німки більше жаліли. Ми ставали десь на вулиці, біля магазину і чекали милостиню, або заходили в будинки.
Давали нам переважно щось з продуктів, найчастіше окраєць хліба. Ми його ховали в торбинку, а в холодну пору, коли були вдягнені, клали кусочки хліба за підкладку палата. Пам’ятаю, як, бувало, йдемо вулицею, німецька жінка побачить нас, вибіжить з кульочком, покладе його біля огорожі, а сама мерщій втікає назад в будинок, щоб сусід не побачив. Вони також боялись один одного. Але траплялись і такі, що цькували нас собаками.
Мої сестри розповідали про випадок, який трапився з ними. Зайшли вони в один дуже гарний будинок. Зустріла їх немолода, але ще дуже гарна жінка. Закликала в хату, завела в убиральню і дала чаю з хлібом. Бачачи їхні худі тільця, в чай поклала по ложці смальцю. І все промовляла: «гут-гут, пийте, .будете поправлятись, не будете хворіти. Втлумачуючи їм це, весь час тривожно виглядала, чи ніхто в хату не йде. А потім вивела дітей через садок і пояснила, що в неї чоловік дуже великий начальник і сердитий. Старша сестра вже трохи навчилась розуміти по-німецьки і зрозуміла, що німка їм намагалась пояснити.
Німець «Курочка» під час свого чергування дозволяв дітям заходити в приміщення для вахтерів. Там на столі стояли ящики, в яких в алфавітному порядку лежали картки на остарбайтерів. Він нас пригощав якимись круглими кульками, можливо — вітамінами чи цукерками.
Так минули літо і осінь 1944 року, настала зима. До нашого голоду приєднався холод, дощ, сирість. Виснажені голодом, погано вдягнені, ми дуже мерзли, почались захворювання. Кашляли всі, наче завідні. Здавалось, цей сухий, надривний кашель, що виривав з грудей усе, ніколи не скінчиться.
Вночі лягали всі разом з мамою на одній нарі, притулившись тісно одне до одного, щоб зігріти промерзлі тіла. Наша мама, коли йшла на роботу, нам залишала половину своєї скибки хліба. Вона бачила, як ми страждали від голоду, на собі економила, відривала від себе половину свого пайка, щоб другу поділити між нами.
Весна принесла нібито якесь полегшення. Ми виходили з бараку, ледве тягнучи за собою тяжкі, мов олов’яні ноги, вибирали сонячне місце і грілись. Нас вже ніщо не цікавило, ми дрімали на сонці, мов старі бабусі.
Найтяжчі дні настали, коли почалися майже безперервні нальоти американської та радянської авіації і бомбардування.
Суцільне завивання сирен свист і вибухи бомб, гуркіт літаків, обвали багатоповерхових будинків, страшні пожежі. Крик і плач. Сотні живими похованих під руїнами будинків людей. І таке страхіття, таке пекло — кожний день та кожну ніч.
Одного разу вночі ми всі посхоплювались від гуркоту літаків, вибухів бомб. Бомбили залізницю, на якій працювала наша мама. Перелякані, ми разом з іншими вийшли з бараків у двір табору. Горіла, здавалось, вся залізниця. Бомби влучили в ешелон з пальним. Зі страшним гуркотом піднімалися вверх бочки з пальним, розривались в повітрі і вогняним дощем поливали все навкруги. Вся територія була переорана вибухами бомб, скрізь глибокі ями та земляні кучугури. Ми спостерігали за цим і нас трясло мов у лихоманці,, не знали, що робити, куди ховатись.
При черговому нальоті впали на наш табір запальні бомби, виникла пожежа. Горіло все місто, про рятування наших бараків ніхто не думав. Вдень, коли пожежа в таборі затихла, нас перевели в якесь велике приміщення, що нагадувало театр. Тут були сцена, декорації, піаніно.
З цього часу ніхто до нас, дітей, не мав діла. Цілі дні ходили ми по згарищах у пошуках їжі. Після кожного бомбардування німці приводили військовополонених та остарбайтерів на розчищення завалів. З-під уламків зруйнованих будинків витягали людей, ще живих або поранених, та трупів. Вулиці зчищали — і все вивозили за місто. Ось там, на тих звалищах можна було знайти щось їсти: куски обгорілого хліба, цукру, шматки сала чи ще щось, що потрапляло з розбитих домів, магазинів.
Наш новий табір знаходився на околиці міста, і ми, діти, відшукали таке звалище і ходили туди, копирсалися в тому смітті, щоб щось знайти їстівне. Ходили туди доти, доки з каміння, кусків цегли та сміття не витягли людську ногу. Після цього більше туди ми не ходили.
Тепер, коли нас ніхто вже не затримував і не дивився за нами, як тільки починалась тривога, ми бігли в поле, яке було недалеко. Наша бабуся залишалася у будинку, бо втікати не здужала і говорила, що вона вже стара і їй байдуже, що з нею станеться. Як тільки починався наліт, ми відшукували якесь заглиблення, лягали і щільно тулились до землі, не піднімаючи голови і заплющивши очі. Коли починалось бомбардування, ми, двоє менших сестер, голосно кричали чи плакали, а старша сестра Валя вголос молилася.
Звільнили нас радянські війська. Додому добирались довго і важко. По німецькій землі йшли пішки. Старих та немічних, таких, як наша баба, везли на підводах. Частину шляху везли нас на військових автомашинах, на підводах, а потім поїздом в товарних вагонах.
Хатина наша залишилась не зовсім зруйнованою, або без вікон, облуплена. Якась жінка з дитиною поселилась у порожній сусідній хаті, а в нашій поставила свою корову. Дружно взялися ми за відбудову хати, щоб можна було й ній жити. Кінчилась війна, і з тої хати ми пішли з сестрою Валею в широкий світ. Обоє закінчили Лубенське педагогічне училище, згодом здобули вищу освіту, присвятивши своє життя вихованню і навчанню дітей.
Тепер я бабуся, маю четверо онуків і всією душею, всім серцем бажаю їм ніколи не бачити того всього, що довелося бачити та пережити мені…

КОРНІЙЧУК Людмила Олексіївна, м. Дубно, вул. Забрама, 46.

НА ПРИМУСОВИХ РОБОТАХ

В травні 1942 року мене із села Молодово-ІІ, Дубенського району, разом з багатьма дівчатами і хлопцями вивезли німці на примусові роботи. Везли в звичайних товарних вагонах, їли ми в дорозі те, що взяли з собою з дому. Перемишль. Великий табір, за колючим дротом, вартові з автоматами. Пройшли санітарну обробку та медогляд. Дальша дорога — через Краків, Берлін. Зупинки були короткочасні, дозволялось виходити з вагонів, не відходячи від поїзда. В Німбургу — розподільчий табір.
Я потрапив до бауера на село. Забрав він мене безпосередньо із табору. Господарство було не дуже велике, інших робітників, крім мене, не було. Господар, як і його сім’я, ставились до мене непогано, їв те ж саме, що й вони. Працював в основному на польових роботах. Була саме пора, коли на селі багато турбот. Робочий день розпочинався вдосвіта, о п’ятій, закінчувався біля дев’ятої вечора. Вільний час мав тільки у неділю — з обіду до вечора. Познайомившись із такими, як я, остарбайтерами, що працювали в інших господарствах, у неділю ходив до них, або вони приходили до мене. Хазяїн не забороняв цього — аби тільки ми поводились пристойно.
Роботи випадало дуже багато, і в кінці дня я був завжди стомлений. Особливо тяжко було в жнива. Працювати вимагалось швидко, без перепочинку. Відразу по приїзді хазяїн видав робочий одяг — спецівку із простої тканини та дерев’яні черевики.
Праця на селі всюди важка, робочий день довгий, зате не доводилось голодувати. Однак пробути в бауера довелось недовго: відразу після збирання цукрових буряків мене перевели на цукровий завод у місто Геллісхен. Працював на пресах. Умови в порівнянні з тим, як жилося в бауера, різко змінилися. Тут діяли повсюдні дві зміни по дванадцять годин. В той тиждень, коли працював у першу зміну, треба було вставати дуже рано, щоб встигнути отримати сніданок, поснідати і вчасно розпочати роботу. Годували три рази на день: рано —- кава, в обід — суп та трішки якоїсь каші, на вечерю, крім кави, давали часом, навіть варену нечищену картоплю. Хліба, як зви-чайно, вділяли грамів 200 на день.
Барак, у якому ми жили, був дерев’яний, одноповерховий, з нарами. По прибутті на цукрозавод мені видали спецодяг і взуття. Вихідний день — неділя. Дозволялось писати листи додому. Але в місто з табору не випускали.
Працював до закінчення сезону цукроваріння. В січні 1943 року мене перевезли в місто Муна, на завод, що виготовляв артилерійські снаряди. Став у котельні допоміжним робітником. Паливо в печі закидали вручну, обов’язки важкі. Жили в таборі неподалік. Ходили без охорони. Табір не дуже великий, з десяток одноповерхових бараків. Двоповерхові нари з поганою постіллю, слабке опалення… Годували: вдосвіта — кава без хліба, слабо засолоджена, в обід — черпак супу з брукви, часом з картоплі, дуже рідкий, увечері до кави давали одну хлібину на шістьох. Деколи до кави давали по вареній картоплині. Тут я збагнув, що таке невідступне почуття голоду, до знемоги, до відчаю.
В котельні нас працювало по кілька чоловік у зміні. Керував нами майстер, віком років п’ятдесят. Людина він був хороша, часом ділився з нами своєю їжею, розпитував про наші домівки, сім’ї. Казав нам, що він не фашист і осуджує цю війну. Начальником у котельні був військовий інженер, людина похмура й сувора. Майстер радив нам при ньому завжди робити вигляд, що працюємо, чимось зайняті. Хоч робота в котельні була нелегкою, але було затишно, тепло. Однак працювати й там довго мені не довелось. Місяців через чотири одна піч вийшла із ладу — і мене звідти забрали. Потрапив на залізницю в тому ж місті. Спочатку працював на ремонтних роботах, а потім зчіплювачем вагонів. З приходом зими працювати стало й зовсім погано, особливо в мороз, коли деталі обмерзли і важко було з ними працювати. Через це отримав травму руки. Лікували в таборі, не працював три тижні. Затим на ремонтних роботах працював до початку квітня 1945 року.
Звільнили нас англійці. Тижнів зо два перед приходом англійських військ працювали на демонтажі верстатів та обладнання на заводах міста, а потім взагалі перестали ходити на роботу, і нас ніхто не турбував… Про нас наче забули, англійців ще не бачили, а німецька адміністрація табору зникла. Щоб добути їжу, ходили по селах. Так тривало майже два тижні, і в цей час для довколишнього населення ми були справжньою бідою, божою карою. Ті, що ходили з табору за харчами, не завжди у німців їх просили. Були випадки, коли забирали силоміць із хліва якусь живність. Про це не хотілося б тепер згадувати, але правду треба сказати. Припинились ці неподобства, коли німець, якого наші хлопці побили, поскаржився англійській адміністрації. Англійці заборонили вихід із табору, встановили охорону і взялися нас забезпечувати харчами.
Ще в той час, коли працював на залізниці, я кілька разів їздив у сусіднє місто Нейштадт до земляків. Саме коли побили німця і англійці встановили порядок у нашому таборі, я на велосипеді поїхав до своїх друзів у Нейштадт і вирішив там, у їх таборі, залишитись. Щодо велосипеда, то треба також признатись, що він був крадений. Табір був добре організований, добре годували. Через два тижні нас вивезли в інший, біля міста Нейбурга, неподалік границі з радянською зоною, — великий, розташований, у лісі під горою. Він був ніби збірним пунктом перед відправкою в радянську зону.
Через декілька днів прибули представники радянського командування, а згодом нас вивезли в місто Магдебург, уже в радянській зоні окупації. Поселили в будинках, схожих на великі гаражі, з такими, як і в німецьких таборах, нарами і постіллю. Годували нас значно гірше, ніж англійці.
Працювали на різних роботах в будівельній військовій частині. Мене і кількох хлопців призначили організовувати щоденно бригаду дівчат і водити їх на будівництво пекарні.
Справа ця була нелегкою, бо до обідньої перерви на об’єкті з цілої бригади залишалось половина. Дівчата розбігались, не хотіли працювати, а командири частини не дуже цим цікавились. У тому місті був також польський табір. Довідавшись про це, я і ще кілька хлопців з Західної. України, які знали польську, мову,. вирішило видати себе за поляків і пішли до начальника табору просити, щоб відпустив нас у польський табір. Начальник дозволив, Але, вийшовши з табору, ми до поляків не пішли, а надумали добиратись додому, в Україну, самі по собі. Нам пощастило сісти в поїзд і доїхати до Берліна.
Їхали голодні, бо їжі не припасли, а просити боялись. У Берліні довго блукали, поки потрапили до станції, з якої поїзди йдуть на схід. Потрапивши на таку станцію, побачили, що там стоїть готовий до відправлення поїзд з поляками. Але сісти в той поїзд нам не вдалося, біля нього була охорона і ми побоялись, що нас затримають. Група поляків, що добирались також до станції, залишила візок на двох колесах, у якому везла свої речі. Ми забрали той візок і продали якомусь німцю за буханку хліба і кусок масла. З таким запасом їжі й розпочали подорож з Берліна додому, їхали в товарних вагонах і на дахах, їсти просили на зупинках.
В Любліні сіли в поїзд, що йшов на Замостя, це неподалік від границі. Тепер залишилась найскладніша частина шляху: переїзд через кордон на територію Радянського Союзу. В Замості було багато поїздів. Про те, щоб сісти в якийсь пасажирський, не могло бути мови. В такий сідали тільки з квитками або спеціальними перепустками, біля вагонів ходили патрулі, та і в поїзді під час руху можливі були перевірки.
Нам залишалась тільки надія на товарний поїзд. Розпитавши в робітників, відшукали поїзд, який має йти через границю Ми могли залізти в якийсь з відкритих вагонів і там заховатись серед вантажу. Але перед тим вирішили спробувати домовитися з машиністом локомотиву, щоб нас взяв у паровоз чи тендер з вугіллям. Машиніст погодився, за це ми дали йому ще досить хорошу сорочку.
Віддаль від Замостя до Рави-Руської невелика, і ми рано на світанку були вже на цій станції. Але тут нам не пощастило. Тільки-но відійшли від поїзда, як нас затримав військовий патруль.
Завезли в якийсь будинок, замкнули в кімнаті. Опівдні зайшов офіцер і почав допит. Після допиту під конвоєм повели в місто, завели в якийсь п’ятиповерховий будинок з огорожею з колючого дроту і ґратами на вікнах. Там тримали нас два тижні. Допити проводились щоденно, часом по кілька разів на добу, були не завжди спокійні.
Нарешті, після всіх перевірок нам видали перепустки та квитки на проїзд додому, а 8 серпня 1945 року я був уже вдома…

МЕЛЬНИЧУК Герасим Андрійович. с. Молодаве – 2, Дубенського району.

МІСТО ПЕЧАЛІ

По шосейній дорозі йде багатотисячна колона людей. З висоти пташиного польоту вона бачиться як довжелезна строката гадюка, що повільно повзе на Схід. Факт очевидний: якщо голова “гадюки” озирнеться назад, то не побачить свого хвоста — так далеко він…
Четвертий день мовчки бредуть колишні “остарбайтери”, здорожені, голодні. А небо, як на зло. продірявилось дощем…
— Радинберг! Радинберг! — зашуміли нарешті повсюдно люди, як восени вітер в діброві. І недарма…
— В пересильному пункті Радинберг, — обнадіяв представник радянської влади, — вас чекає відпочинок, дах над головою. Триденний пайок за минулі дні отримаєте всі.
— Ото наїмося досхочу! — радіє тітка Марфа Василівна. Більш обачливі жінки її застерігають: на голодний шлунок багато їсти не можна, треба потрошки.
До Радинберга добрались під вечір. Виявилось: практично неможливо надати приміщення десятьом тисячам прибульців. Всі будинки заселені. Заплановані ж для нас — ще зайняті іншими “остарбайтерами”, котрі прийшли сюди раніше на декілька днів. З невідомої нам причини вони тут затримались.
Ми, вихідці з табору Гельборн, облюбували собі місця біля довгої цегляної стіни, яка донедавна служила загорожею для якоїсь фабрики. Фабрику стерли з лиця землі літаки-бомбардувальники. Одні лише вирви там, де вона недавно існувала. Всюди валялася тьма-тьмуща гільз від вистріляних патронів, наче в глибоку осінь жолудів у дубовому лісі.
Трохи відпочивши і поївши ще недозрілих, зелених, аж мурих, яблук, новосельці взялися до роботи. Носили дрючки з лісу, до якого — рукою подати. 3 території розгромленої фабрики — дошки, листки бляхи. Прилаштували їх до стіни, будуючи собі житло, неначе ластівки ліпили своє гніздо. А в цей час наші “повпреди” Микола Тесля, Степан Гаврилюк, Борис. Іщенко й тітка Марфа Василівна, що до них примкнула, пішли в комендатуру дізнатися: чи скоро видадуть продукти на вечерю, зокрема заборговані нам за минулі дні. Відповідь не забарилась: — Минулі дні вами уже прожиті, забудьте, що ви не їли… Кілька днів живемо осілим життям. Начебто все гаразд. Та не всім. Росіянину Шатоновичу (на прізвисько Голубчик) не спиться вночі на новому місці. Встане і ходить туди-сюди аж до світанкової зорі. Жаліється вранці: — Голубчику, ледве стулю повіки до сну — являється молода дівчина в білому платті, злюча, мов кицька, дряпає мене за очі…
— Ви не догадуєтесь, чого вона дряпається? — кпинять деякі жартівливі жінки. Однак, кому біда, тому .не до жартів.
Степан Іванович Гаврилюк має свою думку стосовно Голубчикової біди:
— Він спить на тому місці, де, мабуть, неглибоко захоронена особа жіночої статі. Запах жіночих кіс та тіла викликає певні подразнення, малює зримі образи в сні…
Ще один день нашого “райського життя” в халабудах приніс дві несподіванки. Молодим мужчинам та дорослим юнакам надійшов наказ: вишикуватися в ряди, взявши з собою найнеобхідніше. Комендант оголосив:
— Вам у першу чергу виділили транспорт для відправлення на Батьківщину. Ви працювали на фашистів, а тепер працюватимете на Радянський Союз. Шахти Донбасу чекають на вас, День не стоїть, сонце не пасеться. Кроком руш!
Колона майбутніх шахтарів пішла строєм до найближчої залізничної станції. Серед них — Микола Тесля, Степан Гав.рилюк, Іван Климчук. Пройшло кілька годин. Нас також підняли по тривозі. Звеліли звільнити зайняту територію протягом двох годин. Заворушилися люди, неначе мурашки в мурашнику, коли в ньому зловмисник поворушить палицею.
Жаль стало покидати “обітовану землю” на околиці міста, переселяючись до центру. Жаль переріс в обурення, коли від перших переселенців докотилась чутка: не вистачає вільних місць, навіть на горищах; люди займають вільні місця під відкритим небом. Тому переселення сприймається, нами як недоцільне. Про справжню його причину ніхто з остарбайтерів не знає. Страшна таємниця розкриється завтра.
Ледве перші промені сонця торкнулись землі, напівсонне місто ожило, заговорило. Безкінечний, потік цивільних людей з лопатами, у. супроводі озброєних військових, потягнувся за місто. То з наказу військового коменданта все доросле населення німецької національності мобілізували відкопати трупи “остарбайтерів”, розстріляних при відступі. Нещасних розстрілювали під мурованою стіною почергово: живі закопували загиблих, а через кілька хвилин — самі гинули від смертоносних куль — їх закопували інші, поки що жив і т. д. Виявилось, і ми спали на трупах, присипаних землею на тридцять-сорок сантиметрів товщиною. В останні два дні нашого тут перебування, коли сонце нещадно пекло, стояв неприємний запах в повітрі, але ніхто не знав по якій причині. Знайшлася в Радинберзі одна добра душа, молода німкеня, котра повідала про трагедію п’яти тисяч “остарбайтерів”; показала місце їх захоронення; застерегла, щоб не виникла епідемія хвороби поміж нас. Вслід за дорослими я побіг дивитись на жахливу картину: безліч молодих людей, наче бурею повалений ліс, лежали в різні сторони головами.
Я відшукав те місце під стіною, де стояв наш із сестрою “будинок”. Мені легко вдалося це зробити, бо на стіні залишився мій малюнок — крейдою зображене сонце і рясно-гілляста яблуня із плодами. Там знайшли свою кончину дві дівчини. Очевидно, дві подруги, бо на прощання перед смертю міцно обнялися і дивились одна на одну тепер вже мерт-вими ямами очей, далі — жінка з немовлям, прив’язаним хустиною до грудей. Поруч з нею лежав чорночубий мужчина і багато-багато інших людських тіл.
Одна сивокоса жінка, з числа тих, хто прийшов подивитись на криваве побоїще, впізнала свою доньку по вишитій сорочці, довгій косі й своєрідній обручці, бо обличчя юнки зрешетили кулі.
— Доню! Моя донечко! Ластівко єдина! — заголосила мати. — Чи ж такої зустрічі з тобою я чекала? Чи де такої долі я тобі бажала! Встань, ріднесенька! Посміхнись до мене хоч разочок, як всміхалась вдома! Дай я поцілую твоє красне личенько! Твої карі оченята! Ах, в тебе нема личка! Ой, в тебе оченят немає!! Гірко плачуть люди на твоєму весіллі…
І справді, на цей час вже плакали-ридали сотні людей. Не тільки ті, хто впізнав своїх рідних, а й всі присутні. Їх плач-голосіння болем відлунював ліс, що стояв, неначе свідок фашистських злодіянь. Три дні жителі Радинберга й довколишніх сіл робили труни. Слов’яни гідні того, щоб їх похоронили по-людськи! — розпорядився комендант міста. В день похорону відбувся велелюдний траурний мітинг, на якому виступили живі жертви нацизму від свого імені її від імені загиблих братів по неволі.
— Це ніколи не повинно повторитись! — одностайно заявили.

Микола Григорович ДЕНИСЮК. м. Дубно, вул. Замкова, 1 8, кв. 2.

Редактор

Редактор

головний редактор Радивилів.info

Можливо, Вам це сподобається...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.