Приятель Пушкіна – гультяй Каверін керував прикордонною бригадою в Радивилові

Радивилів, Радзивилов, кордон, граница, Броди, БродыПетро Павлович Каверін (1794 – 1855) – військовий діяч, полковник, учасник закордонних походів 1813 – 1815 років. Уславився гульвісою і бретером – забіякою, скандалістом і дуелянтом. У пам’ять про нього взяв псевдонім неоромантик Веніамін Каверін.

З дворян Московської губернії. Батько – Павло Микитович Каверін (1763 – 1853), калузький губернатор, потім сенатор; мати – Ганна Петрівна Корсакова (померла 1808 року), побічна дочка Римського-Корсакова, виховувалася в родині тітки Є.А.Архарової.

Сестри: Олена (1796 – 1820), одружена з надвірним радником І.3.Малишевим; Анна (1801 – 1854); Єлизавета, з 1821 одружена з полковником М.А.Щербініним; Марія (1798 – 1819), одружена з таємним радником А. Д. Олсуфьєвим.

З 1808 року виховувався в Московському університетському пансіоні. Потім продовжив освіту в Московському (1809) і Геттінгенському університетах (1810 – 1812), значачись при цьому з 1805 року актуаріусом (архівістом) при Московському архіві Колегії закордонних справ.

Вступив у військову службу 15 січня 1813 року сотенним начальником Смоленського ополчення. З 13 травня того ж року був ад’ютантом при начальнику ополчення генералі Вістіцькому, поручиком з переведенням до Ольвіопольського гусарського полку. З 5 лютого 1814 року став ад’ютантом у Беннігсена, за відзнаку у битві отримав чин штабс-ротмістра.

Після закінчення військових дій 16 січня 1816 року переведений у лейб-гвардії гусарський полк поручиком, пребував ад’ютантом у графа Толя. З 2 лютого 1819 року – штабс-ротмістр. Переведений 17 березня 1819 року в Павлоградський гусарський полк майором. Посилаючись на нездоров’я, вийшов у відставку 14 лютого 1823 року підполковником.

К Talon помчался: он уверен,
Что там уж ждёт его Каверин.
Вошёл: и пробка в потолок,
Вина кометы брызнул ток.

У цих рядках з першого розділу «Євгенія Онєгіна» Пушкін наділив свого героя товариством з Каверіним, яке, власне кажучи, він сам водив з 1816 року до висилки на південь. Як і багато інших ветеранів закордонних походів, Каверін в цей час висловлював широкі ліберальні погляди, до 1821 року відвідував збори «Союзу благоденства». У 1817 році юний поет адресував старшому приятелеві два вірші – «Забудь, любезный мой Каверин» і «В нём пунша и войны кипит всегдашний жар…» – в яких створив романтичний образ гусара Каверіна як «гульвіси», «пустуна», «мучителя красунь», який вічно страждає від скіфської спраги.

Крім Пушкіна, з літераторів у коло спілкування Каверіна входили також Грибоєдов, В’яземський, Микола Тургенєв (їх відносини описуються як «порив екзальтованої геттінгенської дружби, майже закоханості»). Чутка про його гусарські витівки дійшла через покоління до Лермонтова, який у «Герої нашого часу» наводить таку приказку «одного з найбільш спритних гульвіс минулого часу, оспіваного колись Пушкіним»:

«Где нам дуракам чай пить, да ещё со сливками».

За спогадами родичів, навіть після заборони на таємні товариства Каверін продовжував ставитися до масонства «зі сліпою довірою».

Вийшовши у відставку, він поринув у вир онєгінської хандри:

«Ежели встретитесь с нашими общими знакомыми, обо мне и о моем счастии или заблуждении — прошу ни слова, — писав  він Теплякову, своєму знайомому по масонській ложі. — Моё существование кончилось, и я живу не знаю для чего, ничего не желая, в туманном сне воспоминаний; счастие, приятности меня давно забыли, и я об них знаю, как об азбуке, по которой меня читать учили».

Пробувши у відставці три роки, Каверін знову вступив на службу 11 вересня 1826 року майором у Санкт-Петербурзький драгунський полк, звідки 23 травня 1827 року переведений у Курляндський драгунський полк. Брав участь у війні з турками, у багатьох битвах, як слуга Російської імперії придушував національно-визвольне повстання поляків 1831 року.

Повторно вийшов у відставку 5 січня 1836 року полковником.

Зважаючи на обмежені матеріальні обставини, 11 квітня 1838 року вступив у прикордонну варту і був призначений командиром Волинської прикордонної бригади. По службі жив у місті Радзивилів (нині Радивилів, Рівненської області).

Вірогідно, й Каверіна мав на увазі письменник Оноре де Бальзак, коли в своїх дорожніх записах 1847 року занотував, що хоч у Бродах і Радивилові він мусив затримався в подорожі на вісімнадцять годин, але коротати час допомогла дружина Павла Гаккеля, начальника митного округу, – пані Гаккель, яка «скликала в свою вітальню все тамтешнє начальство». Принаймні Петро Каверін входив у число найбільш значущих місцевих начальників.

В архівних документах вдалося натрапити лише на один факт з його радивилівської служби: уночі з 4 на 5 серпня 1854 року в дерев’яному містечку сталася велика пожежа, згадується, що в її гасінні брала участь і прикордонна варта з командиром полковником Каверіним.

При ньому в останні свої роки жив батько – Каверін Павло Микитович (3.01.1763 – 4.02.1853), сенатор, дійсний таємний радник, калузький, смоленський губернатор.

Цвинтарна церква Святого Павла Фівейського в Радивилові була споруджена в 1856 році вдовою Павла Микитовича – над могилою чоловіка. Всередині церкви на мідних таблицях було два написи:

«В храме сем покоится прах Тайного Советника Сенатора и Кавалера Каверина. Храм сей воздвигнут иждивением вдовы Покойника Авдотьею Сергеевною Кавериной, урожденной Богдановой»; «Таблица достопамятных дней жизни в храме сем в Бозе почивающего Павла Никитича, Тайного Советника, Сенатора и Кавалера Каверина, а именно: день рождения его 3 Января, — тезоименитства — 15 Января, — представление его от временной жизни к вечной — 4 февраля. Всех лет жития сего достопамятного мужа было девяносто».

Є припущення, що в цій церкві чи біля неї восени 1855 року був похований і колишній приятель Пушкіна – 61-літній Петро Каверін, який помер 30 вересня.

Відтоді минуло понад 150 років. І вже майже ніщо не вказує на колишнє значення Радивилова як прикордонного міста. Про це нагадують хіба що окремі могили, які збереглися до наших днів, – могили з прізвищами князя Вадбольського, генералів, таємних і дійсних статських радників, інших високопосадовців імперії, які в цьому місті служили, жили і відійшли в небуття разом з імперією в її колишньому вигляді. Саме так – в небуття, бо сьогодні лише про окремих відомі деякі факти біографій. Могили батька і сина Каверіних не збереглися, не збереглися й згадані таблиці, але з напівзруйнованої колишньої церкви святого Павла в 1990-і роки облаштовано каплицю.


Підготував Володимир Ящук.

Володимир Ящук

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

Можливо, Вам це сподобається...

2 Responses

  1. Березень 3, 2015

    […] […]

  2. Січень 4, 2016

    […] Володимир Благой чи приятель Оноре де Бальзака – Павло Гаккель, а й генерали та штабс-офіцери з правом носити […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.