Той трагічний далекий вересень

Наша стаття «Дата в історії – 17 вересня» нагадала про складну сторінку в долі українства. На доповнення до неї – спогади наших краян, радивилівців, ці спогади залишилися в записах 1990-х років і в публікаціях того часу. Уміщуємо фрагменти про те, що приніс вересень 1939 року на Радивилівщину і в наш край.

Петро Васильович Мазуркевич:

«Пригнічені більшовицькими порядками, що були встановлені на Західній Україні після «вікопомного» 1939 року, люди в моєму селі Опарппси (біля Радивилова) з деякою надією сприйняли прихід німців у 1941-му. І треба справедливості ради сказати, що спочатку вони справили враження культурних і доволі чемних. Полонених червоноармійців не вбивали, а відвозили на збірний пункт поблизу залізничного вокзалу в Радивилові. Звідти під поручництво їх можна було забирати на роботи в своє господарство».

Віра Петрівна Сова:

«У вихованні любові до рідного краю дрібниць не буває. Особливо для дітей. Все запам’ятовується на все життя.

Мені при Польщі було всього 7 років, брату Антону – 17, а сестрі Олі – 15, до нас приходили по вечорах хлопці і дівчата, як то кажуть, на хуторянські вечорниці. Дівчата хлопцям вишивали сорочки, співали українських пісень. Іноді хлопці одівалися в шаровари, вишиванки, сиві шапки, підперізувалися крайками, як ото, бувало, козаки. Всім було весело, а мені цікаво спостерігати за ними з печі.

Але в 1939 році нас спіткало велике горе: захворіли мама, а було їй всього 37 років. Залишилися сиротами.

Тоді прийшли перші совєти, «визволителі». Так вони себе називали. Зустрічали їх з хлібом і сіллю. Але вони виявилися жорстокими ворогами до нашого народу. Нищили релігію, культуру, почалися сибіри.

Деякі хлопці з нашого Теслугова вирішили перебратися за кордон, подалі від «визволителів». А це: мін брат Антін, Ващук Дмитро, Брега Микола, Гаврилюк ГІолікарп. Через довший час прийшла від них звісточка з Німеччини. Нашій родині запахло Сибіром».

Катерина Іванівна Франчук:

«З дитинства пам’ятаю, а жила тоді в селі Рідкові, як зневажали українця польські легіонери, що мали землю довкола Берестечка. Недарма національно свідома молодь об’єдналася в організацію, — щоб боронити свої права.

Прихід у 1939 році Червоної армії не тільки не поліпшив становища місцевого населення, а й породив небувалу атмосферу пригніченості, адже почалися арешти. Вивозили куркулів, націоналістів. Чимало юнаків — членів ОУН мусили піти в підпілля, деякі втікли за кордон.

Зародилися певні сподівання, що будь-які інші чужинці будуть кращими, ніж сталінські посіпаки. Але й німці, як до того поляки та росіяни, виявилися далекими від інтересів України».

Іван Якович Ковжук:

«1939-ий рік. 17 вересня стало відомо, що зі Сходу йдуть нас визволяти. Під вечір потяглися військові колони і через наше село.

Як зараз бачу батька – з опущеною головою. Важку думу думає батько. Він добре знає, хто такі совєти. Адже передплачував кілька газет і журналів, кожен день слухав радіо (у нас був детекторний приймач із навушниками), був активістом «Просвіти» і толовою місцевої спілки «Сільський господар». На що він може розраховувати від нової влади?

Незабаром пішли чутки про арешти і висилки до Сибіру. А в нас же дев’ять гектарів землі – куркулі! І батько зважився…

Під вечір запріг коні. Попрощався зі мною, з бабунею, з мамою. Я сидів у хаті біля вікна, дивився, як батько виїхав із двору, поїхав через садок та й не стало його видно. Тоді я бачив батька востаннє. Через кілька тижнів до нас із Холмщини прибилася листівка: жив-здоров. Ото й тільки.

13 квітня, вже 1940 року, вдосвіта мати виглянула у вікно…

«О Боже мій, а то чого у двір заїжджають фури?!» А в двері вже тарабанять: «Вивозитесь у східні райони Союзу. Дві години на збори!»

1 травня привезли нас у Павлодар, що в Казахстані».

Ольга Олексіївна Черемухіна (с.Софіївка Перша Дубенського району):

«У війну я — тоді ще мала прізвище Остапчук — жила на хуторі Степки біля села Верби, в діда й баби. Бо маму забрали в Німеччину. А батько подався в світи ще в 1926-му, коли я мала два роки, в 1939-му його заарештували совєти, заслали в табори».

Петро Власович Момотюк:

«У вересні 1939-го на Вербу німецькі літаки скинули кілька бомб, постраждав і наш куток села, згоріло моє обійстя. Прийшла Червона армія, багато хто з сельчан уже знав про сталінські репресії, про голод на Східній Україні, тому появу більшовиків сприйняв із прихованою тривогою. Однак все-таки втішало, що відбулося об ’єднання українських земель, тому навіть місцеві члени ОУН, до яких з часів Польщі належав і я, свою діяльність, по суті, припинили, чекали, як воно піде далі. А пішло так, як, власне, і мало бути: об’явилися перші «вороги народу», яких повезли обживати російський Сибір.

Почуття неспокою весь час гніздилося і в моїй душі — як-не-як, мав 3,5 гектара поля, а вже з дня на день збиралися активісти організовувати колгосп. Їхні плани не збулися: фашисти напали».

Поліна Василівна Бортник:

«Коли прийшли совєти, багато хто думав: то на краще, бо в Польщі до українців не було гідного ставлення, їх перших виганяли з роботи, за проповідь національних ідей кидали до в’язниці. Але на краще не вийшло: почалися переслідування націоналістів, заарештовувалися члени заможних родин, навіть за необережне слово могли будь-кого схопити…

Вивезли мого 16-річного брата Сергія Шмигельського, брата мого чоловіка Якова – Федора Бортника, двоюрідного мого брата Володимира Зигмунта, забрали Миколу Дучинського, Олександра Киричука, Леонтія Бортника та багатьох інших. Один із тих, хто вцілів і повернувся, казав, що два тижні везли хлопців, не даючи їсти. Потім вони  пооб’їдалися, в муках повмирали. Моя мама як довідалася в 45-му році про те все, не витримало серце болю за сином… Кожна родина служила в церкві панахиду, стояли такі ридання, що я мусила вийти з храму, здавалося, от-от знепритомнію.

Коли в грудні 1939-го забрали Якового брата, інших його родичів та знайомих, він зрозумів: прийдуть і за ним.

Чоловік трохи викладав у школі математику та географію, а на уроках географії ніяк не обійтися без суджень на суспільні теми. І от якось знайомі повідомили: енкаведисти готують арешт.

Яків утік у Польщу. Я залишилася на господарстві з трирічним сином Олегом.

Бойові побратими. Гітлерівські і сталінські військові вітають один одного з перемогою над спільним ворогом - Польщею. Брест, 1939 р.

Бойові побратими. Гітлерівські і сталінські військові вітають один одного з перемогою над спільним ворогом – Польщею. Брест, 1939 р.

Двічі викликали мене в райвідділ НКВД, допитувались за чоловіка. Але двоюрідний чоловіків брат, який жив у Союзі і приїздив у гості незадовго до того, вже повідав правду про сталінський соціалізм. Тому і я пояснення давала чисто «бабські»: мовляв, бив чоловік, пиячив, добре, що його кудись понесло…»

Володимир Ящук, зі статті «Будинок на площі»:

«Уже після вересня 1939 року люди в нашому краї відчули, що означає на ділі більшовицький лозунг революційної доцільності: «експропріація експропріаторів» виливалась у пограбування державою всього, що належало «експлуататорським класам».

Ну, а щодо того, кого слід було вважати експлуататорами, існував великий простір для різнотлумачень. У протоколі Червоноармійського райвиконкому, N 21 від 5 серпня 1940 року, за підписами голови райвиконкому Завадського і секретаря Тимофєєва, зафіксовано розгляд такого питання: «8. Лист облвиконкому №2338 про націоналізацію будинків». У своїй доповіді секретар райвиконкому, зокрема, зазначив «Градець Володимир Іванович — власник ковбасної фабрики, мав найманих 3 робітників, власник 2-поверхового будинку, не викінченого, вартістю 25000 крб., адміністративно висланий».

Ви собі можете уявити фабрику, на якій працюють троє робітників? Як не напружуйся, фабрика в уяві не постає. То міг бути, ймовірно, невеличкий ковбасний цех, адже техніка ще не дозволяла забезпечити високий рівень механізації виробництва.

До того ж воно, судячи з усього, виникло не як виклик більшовицькій владі, котра заперечувала право на приватну власність, а існувало з часу Польщі. І все одно — експлуататор…

Справжня причина тут не в цьому: надто вже сподобався піклувальникам про всенароднеГітлер і Сталін - побратими щастя майже вивершений двоповерховий дім. А для того, щоб надати націоналізації вагоміших мотивів, можна було приписати Градецю будь-що, власне, з цього й починалося – сім’ю виселяли за постановою Ради народних комісарів СРСР від 5 грудня 1939 року як «сім’ю співробітника польської поліції».

Співробітничав Градець з нею чи ні – хтозна, адже будь-яких фактів документи не подають. А між тим карали не тільки його: на Урал без жодних засобів до існування були вивезені дружина, щойно народжена дочка Валентина, 4-річний син та похилого віку батьки. Вони в чому завинили?»

Володимир Ящук

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

Можливо, Вам це сподобається...

2 Responses

  1. Мартин сказав:

    А яка тут заслуга Ящука, крім того, що останню свою замітку приставив

    • Володимир Ящук Володимир Ящук сказав:

      Можливо, я неправильно вчинив, що не вказав: чотири свідчення (спогади П.Мазуркевича, О.Черемухіної, П.Момотюка, П.Бортник) я в 90-і роки записував особисто на диктофон або відразу в блокнот, інші спогади, залишені в рукописах, я редагував і готував до друку для серії книг “Реабілітовані історією” (був членом редколегії при обласній організації Спілки письменників).

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.