У старовинних знахідках Радивилівського краю

Містечко Радивилів на Рівненщині не може похвалитися пам’ятками старовини. Хоча, за логікою обставин, мусило б такі мати. Як-не-як, понад 120 років прикордонного статусу, коли сюди заїздили найвищі посадовці Російської імперії, та ще чиновницька аристократія, яка вправлялася тут в епістолярному жанрі, а може, і в малюванні чи – згодом – фотосправі, повинні були залишити сліди в архівах, приватних зібраннях, колекціях.

Гай-гай… Поки що вдалося натрапити лише на сущі крупинки минулих епох.

Наприклад, добре відомо, що церква святого Олександра Невського, яка й нині слугує архітектурною окрасою міста, була вивершена і освячена в 1874 році. А де місцеві православні відправляли свої культові потреби раніше? Старі документи засвідчують, що ще в 1856 році на кошти вдови таємного радника Павла Каверіна була зведена кладовищна церква св. Павла Фівейського, причому саме на місці захоронення (в 1853 році) цього самого Каверіна, колишнього Калузького губернатора, батька командира Радзивилівської прикордонної бригади Петра Каверіна, який у петербурзький період життя приятелював із Олександром Пушкіним, Чаадаєвим, Грибоєдовим та іншими відомими людьми.

Пам’ятаю, ще 35 років тому зацікавився занедбаною і напівзруйнованою спорудою, схожою на невеликий храм. Старожили пояснили, що то – колишня церква. Статус будівлі підтверджувала розташована поряд могила князя Петра Вадбольського – зрозуміло, що для його захоронення свого часу (в 1885 році) використали одне з найпочесніших місць – біля церкви. І нехай тоді вже діяла новозведена, Свято-Олександро-Невська, та стара ще не втратила значення, ймовірно, використовувалася в дні поминання померлих. А захоронювати почесних городян біля нової церкви почали аж з 1892 року, з похороном настоятеля Петра Петровського. Згодом тут знайшли вічний спочин начальник митного округу Володимир Благой (у 1895 році), керуючий митницею Микола Баклановський (1908), настоятель церкви Іван Петровський (1937).

Яким же було моє здивування, коли нинішній настоятель церкви Олександра Невського отець В’ячеслав показав мені малюнок на північних вратах вівтаря і запевнив, що колись художник зобразив тут саме попередницю нинішнього радивилівського храму – церкву Павла Фівейського. А одного разу на кладовищі, стоячи біля викопаної могили і готуючись здійснити обряд захоронення померлої, показав мені при краю розкопу глибоке залягання каміння колишнього фундаменту частини цієї церкви – її вівтаря. Так що цілком очевидно, що малюнок невідомого автора відтворив реальні обриси саме колишньої кладовищної церкви в Радивилові, на місці якої сьогодні залишилася її відремонтована частина (неф) у вигляді каплиці.

У приватних колекціонерів збереглися не тільки колишні поштові листівки з видами Радивилова (а таких видів було віддруковано в 1914 – 1915 роках не менше 11, бо зберігся й №11 «Пожежне депо», хоча мені відомі лише 5 світлин), комусь до вподоби збирати старі залізничні квитки, комусь – пломби з товарних вагонів, хоча більш надійні перспективи відкриває все-таки розшукування по приватних архівах старих листів.

Тому маємо й уявлення, якими олов’яними пломбами опечатували на нашій станції вантаж, витискаючи в них слово «Радзивиловъ», а на зворотній стороні – герб імперії. Ще одне фото представляє залізничний квиток з Радзивилова до Бродів, датований 1921 роком, коли на тутешніх землях уже панувала польська влада. А ось конверти в газетній публікації, на жаль, показати непросто – у 19 столітті, наприклад, адреси вписувалися розгонистим малорозбірливим почерком, конверти запечатувалися червонуватим сургучем, на якому відтискували герб. У колекціонерів збереглися конверти, відправлені в 1810-х роках у Радзивилів з Мінська і Пінська. Зрозуміло, ніякої назви вулиці вписувати не потрібно було, адже листи адресувалися знаним у містечку чиновникам.

Але то все, так би мовити, прикмети привнесеного характеру. У районному історичному музеї не раз виставляли й місцеві старовинні речі побуту – цей етнографічних штрих до древнього образу міста теж доцільно мати на увазі. Бо з кожним новим фактом, що проливає світло на минувшину Радивилова, ми точніше можемо уявити його уклад життя в давню епоху, співвіднести його з історією краю.


Володимир ЯЩУК, журналіст, краєзнавець – для Радивилів.info.

Володимир Ящук

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

Можливо, Вам це сподобається...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.