Хотинська церква в період між війнами

Був час Першої світової війни. Село Хотин (нині Радивилівського району) охопила паніка. За вказівкою вищої влади отець Дмитро Гаврилович Лозов’юк, висвячений на священника і призначений у це село 25 травня 1915 року, приховує всі найважливіші церковні речі, а дзвони відправляє на станцію Радзивилів для їх евакуювання на схід (найменший дзвін був прихований у колодязі сусідів Ферчуків, та згодом, під час набирання води, був помічений ворогами і забраний). Відправляє на схід о.Дмитро і свою дружину, яка там вчителює, а сам 16 листопада 1915 року стає священиком (з утриманням за собою парафії) при військовому шпиталі 2-ї Фінляндської стрілецької дивізії російської армії.

Село Хотин Радивилывського району церкваПротягом 10-ти місяців окупаційного режиму австрійців та під час перебування російських військ у селі Хотині, на прохання хотинців і при погодженні з військовим начальством, Богослужіння проводив (лише в особливих випадках: освячення пасок, похорон) священик із Сестрятина. Сама ж церква у роки воєнних лихоліть залишалася під Покровом Божої Матері. Це святе, Богом вказане місце, обминали кулі, пожежі; тут постійно була присутня благодать Божа. Навіть австрійці, які хазяйнували в селі майже рік, не посміли зробити нічого поганого, а навпаки, багато уваги приділяли окультуренню території храму. Із Хотина, за їх словами, вони хотіли зробити містечко, рівняючи його на захід, і тому старалися скрізь і у всьому. Наприклад, їм не до вподоби було те, що біля воріт культової споруди стояли коні з возами чи саньми, якими люди приїжджали до церкви. На цьому місці, з обох боків воріт, австрійці розбили клумби, заквітчали їх та обгородили березовим частоколом, а навколо храму висадили шавлію. Стоянку для коней зробили трохи осторонь. А на Великдень 1916 року австрійський кореспондент фотографував для військової преси своїх солдатів з хотинцями. Той знімок ще довго зберігався в Наталії Олександрівни Мельник, 1910 р.н.

Та сталось не так, як думалося. Російські війська вибили неприятеля з нашого краю. Австрійський план “блискавичної перемоги” у цій війні зруйнувався. А тут на кінець 1916 року в Росії і революція назріла, що в лютому 1917 року призвела до повалення самодержавства.

Люди почали повертатися до мирного життя. Із обпалених війною фронтових доріг Східної Галичини приходить 18 жовтня 1916 р. й отець Дмитро Лозов’юк. Не раз і не два дивилась йому смерть у вічі. Та тієї військової пори він був на висоті свого покликання і йшов разом з дивізією з високо піднятим хрестом. Отець Дмитро надією підтримував Христолюбиве воїнство у важкі хвилини битви, зігрівав серця в час охолодження у вірі, втішав поранених у військових шпиталях, сповідав умираючих на полі бою, за що був нагороджений золотим орденом св. Анни з мечами.

Після 11-ти місяців відсутності оnтець Дмитро знову приступає до роботи на своїй парафії. У зв’язку з евакуацією церковного майна бідність храму відбивається на його роботі. Святиня наскрізь між дошками світилася щілинами, через які проймав холод. Багато праці довелося докладати священикові, щоб нормалізувати церковне життя. Та, незважаючи на все це, люди з теплотою і любов’ю тяглися до Божого храму.

Уже за 1917 рік було зареєстровано 28 шлюбів, із яких 25 – із солдатами Росії та 2 із 30-ти за 1918 рік – також із солдатами Росії. Українські волинянки полонили серце військових, залишивши у спадок від них для майбутніх поколінь такі прізвища, як: Романенко, Денищук, Дікаров, Побережний, Малофієв, Ращептаєв, Копенко, Нежельський, Яковлєв, Пархоменко, Тищенко, Цвєтков, Лисицин… Деякі із прізвищ і сьогодні продовжують свій родовід. Ті молоді хлопці в загальному нещасті знайшли своє щастя. Тож недарма у народі кажуть, що війна перероджує людей, зближує їх у вірі, дає справжніх друзів.

Дуже близькими стали в післявоєнні роки отець Дмитро та полковий дяк Степан Федорович Лисицин, який був призваний в армію з Далекого Сходу (жив біля озера Ханка). Під час війни дяк Степан захворів на тиф. Додому хворим повертатися не захотів і залишився в Хотині, ставши чоловіком вдови Єфимії Григорівни Кондратюк. Багато часу проводив Лисицин за щирими розмовами із священиком, допомагав йому столярними роботами в церкві, неодноразово золотив внутрішню частину святині. А коли в церкві стався грабіж цінних речей, Степан Лисицин дістав збережений з війни згорток з похідною церковною атрибутикою (ризи священика, підрясник, золота чаша, ложечка, книги) і передав у довічне користування хотинському храму. Його добрі діла народ не забуде.

Умів отець Дмитро зблизитися з людьми, виступити з мудрими проповідями і заглянути в їхні душі, дати слушні поради на всі часи, прийти на допомогу у важкі хвилини. За це любили люди свого духовного наставника і поважали. Його трудовий стаж на одній-єдиній парафії становив 51 рік. За цей піввіковий час йому довелось нести свій пастирський послух не при одній владі. Та палка віра в Бога і вірність святому православ’ю не зраджували його, не давали зійти з дороги. За ревне служіння церкві Христовій нагороджувався 16 вересня 1916 року набедреником, 3 травня 1922 року – скуфією, 2 травня 1926 року – камилавкою, 12 серпня 1949 року – хрестом з прикрасами, а 25 травня 1955 року – митрою. 81 рік прожив отець Дмитро Лозов’юк. 18 червня 1966 р. догоріла його лампадка життя на землі, і він спокійно відійшов до Господа. Парафіяни вирішили поховати свого настоятеля біля храму і почали копати яму, але місцева влада заборонила. Довелося хоронити на загальному цвинтарі. А через 13 років померла матушка Віра Григорівна Лозов’юк (1894 – 1979). Їх могили поряд.

Отець Дмитро та його дружина Віра були людьми багатогранних знань. Вони спілкувалися з багатьма поважними родинами, кохалися в літературі, володіли кількома мовами. У їхній бібліотеці можна було побачити книжки та періодичні видання польською, чеською, французькою, німецькою, церковнослов’янською, російською мовами. Крім того, оnтець Дмитро любив займатися бджолярством, виноградництвом, шовківництвом. У його саду росло, напевно, з півсотні різних шовковиць, листям яких годували шовкопрядів, а плодами охоче ласували сільські дітлахи.

Любов до знань та всього прекрасного отець Дмитро та матушка Віра прищеплювали і своїм дітям – Ігорю (1916 – 1993) та Віктору (1922 – 1947).

У сім’ї священика жила мати дружини Олена Платонівна Ісаєвич, 1858 р.н., чоловік якої, Григорій Іванович Ісаєвич, був протоієреєм і будівничим Вербської Свято-Троїцької церкви, завершеної 1899 року. Біля тієї церкви 1901 року був і похований. Син протоієрея Григорія Ісаєвича і брат матушки Віри Лозов’юк після закінчення Житомирської духовної семінарії і Петербурзького політехнічного інституту був членом Центральної Ради 1917-1918 р.р., дипломатом Української Народної Республіки, тісно співпрацював з Михайлом Грушевським, обирався делегатом на Паризьку Мирову Конференцію 1919 року. Працював Дмитро Ісаєвич і в редакції газети “Народна Воля” в Києві, журналістом у Луцьку. Син Дмитра Ісаєвича і племінник матушки Віри – Ярослав – став відомим вченим, академіком Національної академії наук України і директором Інституту українознавства ім. Крип’якевича у м.Львові.

Псаломщиком із о. Дмитром Лозов’юком працював селянин з Галичини Олексій Іванович Мінчакевич, 1874 р.н. Він переїхав жити у Гоноратку. Мав 5 десятин поля, дім, стодолу, хлів. Отримав домашню освіту під керівництвом священика греко-католицького обряду в Галичині, де і був псаломщиком до 1900 року. У листопаді 1916 року преосвященнійшим Діонісієм, єпископом Кременецьким, допущений до виконання обов’язків псаломщика при Покровській церкві с.Хотина і був затверджений на цій посаді 1 серпня 1918 року.

Церковним старостою був Сидір Сільвейстрович Воєвода, 1883 р.н. Селянин. Утримання мав від церкви. Працював з 1920 року. При Польщі користувався землею у розмірі 5 десятин. Мав свою хату, стодолу, хлів. Був у військових походах під час світової війни. Одружений. Шлюб взяв у Хотині із Лукією Максимовою, 1876 р.н. У них народився 1906 р. син Іван. Внук Сидора – Андрій Іванович Воєвода успадкував дідівську любов до святої церкви і Бога. З дитячих років ходив до церкви, босий, у полотняних штанах, бідний одежиною, але багатий душею, не пропускав хлопчина жодної служби. Виріс у стінах рідного храму: був послушником, згодом радував парафіян мелодійним читанням “Апостола”. Бог нагородив хлопця ангельським голосом. Юнак співав у хорі, а згодом більше шістнадцяти років керував ним, і пов’язав свою долю з Христовою церквою. Очолював парафію церкви св. Олександра Невського в Радивилові.

Псаломщиком з 1 листопада 1927 року рахувався Михайло Павлович Ліборський. Народився він у сім’ї селянина 19 грудня 1896 року в с.Черничині Грубешівського повіту. Навчався в двокласній міністерській школі в Черничині, яку закінчив у 1910 році. За призначенням Варшавсько-Холмської консисторії залишився у рідному селі працювати псаломщиком. За переводом переїжджає на Дубенщину, в с.Кораблище, де з 15 серпня 1924 року продовжує роботу псаломщика. У 1927 році при Волинській духовній консисторії проходить перепідготовку за своєю спеціальністю, витримує екзамен і того ж року консисторією був направлений у Хотин з призначенням 10 злотих на місяць. У користуванні мав 12 га орної землі. У роки Першої світової війни був у військових виправах проти ворога.

З 1931 року церковним старостою згідно з записами рахувався Василь Савич Шарун, 1877 р.н. Селянин. При Польщі мав 14 десятин землі, хату, стодолу, хлів. Неграмотний. Брав участь у військових походах Першої світової війни.

Із збережених при церкві записів за роки 1918 – 1939 та розповідей жителів довідуємось про життя парафії за умов Польщі. Польська держава відновилася 1918 року і прагнула заволодіти Волинню, за яку вела кровопролитні бої. У вересні 1920 року за Ризьким мирним договором між Росією і Польщею червоні війська залишили Волинь, і вона ввійшла до складу Польської держави, до 1939 року.

Єпископ кременецький Діонісій, під опікою якого була і наша парафія, ввійшов під юрисдикцію митрополита Варшавського Георгія, а в 1923 році став наступником його престолу. Єпископ Діонісій, іменований уже митрополитом усієї Польщі, і далі продовжував керувати своєю єпархією, виділеною в межах Польщі, тільки вже перейменованою з Волинсько-Житомирської на Волинсько-Кременецьку.

Нова єпархія була розділена на 55 округів. Хотин входив до ІІІ округу, де благочинним був протоієрей В.Улович, який жив у селі Жабокрики (нині Довгалівка Радивилівського району), за 8 кілометрів від Хотина. Поштовою станцією цього округу було Дубно, за 40 км, а поштовою адресою церкви було Берестечко. Сама ж консисторія знаходилася в Кременці, за 45 км, а міський суд був у Радзивилові (Радивилові), за 18 км від Хотина.

Митрополиту Діонісію був призначений на допомогу вікарій – ректор Кременецької семінарії, архімандрит (згодом єпископ Кременецький). Свою роботу духовенство розпочало з приведення в порядок церков та причтових будівель. На це виділялися певні суми з казни. У Хотині храм було заново перекрито цинковою бляхою (1921 рік), пофарбовано всередині та знадвору, позолочено куполи, придбано необхідне церковне начиння. Крім того, було закінчено будівництво житлового будинку для священика і розпочато нове для псаломщика, також у міру потреб ремонтувалися господарські приміщення, щоправда, будинок псаломщика було захоплено шкільною владою під школу.

Тривалий період православна церква в Польщі являла собою частину Російської церкви і користувалася автономією, але за часів митрополита всієї Польщі Діонісія за сприянням польського уряду її було проголошено автокефальною, що затверджено в 1924 році. Цій автокефалії польський уряд надав “Тимчасові правила”, які були вигідні уряду тим, що віддавали православне духовенство на повне свавілля адміністративних начальників.

Тим часом на Волині утворювалося угрупування під керівництвом “Безпартійного блоку співробітництва з урядом” в особі Скрипника, Бурі, Певного, учасників українського собору в Києві в 1919 році, які намагалися утвердити ідею Української автокефалії в Польщі. Це угрупування виступило з вимогою введення української мови в богослужінні, викладання Закону Божого в школах і визнання самостійного на Волині єпископа.

Для їх спокою святий синод православної митрополії в Польщі 16 червня 1922 року благословив для Волинської єпархії допущення в богослужбовій слов’янській мові народної української вимови і читання Слова Божого українською мовою на службі в тих випадках, де і коли це буде визнане потрібним. З цією метою почали друкувати книжки, календарі, часописи “Православна Волинь”, “Духовна бесіда”, “Церква і народ”, “Наша бесіда” та інші. Такі журнали отримувала і наша парафія. Окремі примірники зберігаються й сьогодні.

У нашому храмі у ті часи правилося слов’янською мовою, але з українським акцентом. Лише хористи під диригуванням Михайла Ліборського співали українською мовою “Отче наш”, “Символ православної віри”, “Херувими”…

Однак тимчасово надані права Волинській єпархії почали зазнавати перегляду. Стала проводитись полонізація шкіл, духовних закладів, посилювалося викладання предметів польською мовою, вчителями призначали католиків. У Хотинській школі працювали в цей час вчителі католики Яніна та подружжя Станьковських. Відчутна була полонізація і в церковних записах. У Хотині з 1921 по 1936 рік церковні записи велися одночасно двома мовами: польською і українською (вживали і російську), а вже з 1937 року записи велися виключно польською.

Православна церква зазнавала й інших утисків. Річ у тім, що в 1929 році завершувався термін дії прав, запроваджених для неї у Польщі російським урядом. Отже, римо-католицький єпископат порушив цілий ряд процесів з ревіндикації (повернення) римо-католицькому костелу православних церков, парафіяльних будівель і церковних земель. Почався масовий процес ревіндикації православних храмів і на Волині. Були спроби і насильного захоплення святинь. Спроба такого захоплення мала місце і в нашому селі. За переказами старожилів, група невідомих людей прибула в Хотин і робила спроби відкрити храм, щоб заволодіти ним і віддати “у єдність” римо-католицькій церкві. Євдокії Карась вдалося непомітно піднятися на дзвіницю і громовим ударом дзвонів сколихнути село. Збіглися люди. Почали розглядати справу. Прибульцям довелось виплатити якусь суму грошей. Сестриці пішли по хатах, зібрали гроші, виплатили і спроби самозахоплення не допустили.

Залишилась незайманою і церковна земля, яка знаходилась у 6-ти шматках (площах), з яких найдальший – у 5-ти кілометрах, а найближчий – за 1/2 кілометра. Якість землі була середня, піщано-чорноземна. Середній річний дохід, що давала земля, становив 900 злотих польських, а середня вартість одного гектара становила 500 злотих. Всього церковної землі при Польщі рахувалося 58,17 га. Із них під садибою було 4,37 га, під кладовищем – 1,5 га, ріллі – 37,1 га, неугідь – 15,2 га. Більшість землі обсівалася самими селянами причту, а решта віддавалося “на половину” на один рік.

Платні священик отримував 300 злотих на рік і 250 за закононавчання в Хотині та Гоноратці.

У 1936 році парафія нараховувала 366 дворів, у яких проживали 2093 особи.

У 1939 році відбулося приєднання Західної України до Радянського Союзу. На Волині пройшов новий територіальний і адміністративний поділ на області і райони. Після війни 1941 – 1945 років утворилася Рівненська єпархія. Православ’я входило в мирні умови. Та це не до вподоби було правлячим властям CРСР. Їх нетерпимість до православної церкви відчули і хотинці.

Надія Мельник, краєзнавець, автор книги “Святі місця землі моєї”, с.Хотин Радивилівського району.

 

Редактор

Редактор

головний редактор Радивилів.info

Можливо, Вам це сподобається...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.