Як командир військової частини став краєзнавцем Радивилова

Микола Павлов

Микола Павлов.

Мої краєзнавчі пошуки були б малоефективними без сприяння багатьох ентузіастів, для яких вивчення історії Радивилова і нашого краю стало смислом життя. Се­ред таких ентузіастів два-три десятки років тому виявилися люди старшого віку, які знали про минуле свого міста чи села з розповідей батьків, дідів і таким чином зберігали важливу інформацію за останніх півтори, а то й дві сотні літ. У підготовці краєзнавчих публікацій у радивилівську районну газету «Прапор перемоги» 80 – 90-х років брали активну часть Йосип Крам з Підлипок, Валентин Пащук з Пустоіванного, Микола Симчук з Опарипсів, Марія Степова з Ситного, Денис Андрійчук, Адам Лень, Федір Бортник, Віктор Повшик, Микола Павлов, Григорій Камінський з Радивилова та інші. Чимало зібраних ними фактів було використано мною при підготовці до друку книг «Радивилів. Краєзнавчі матеріали» (2004) і «Радивилів у перегуках віків» (2014).

Сьогоднішня розповідь про одного з краєзнавців – Миколу Гурійовича Павлова (24.11.1914 – 27.08.1994). І присвячується вона 100-річчю від дня його народження. Він жив на хуторі Гранична неподалік залізничного вокзалу Радивилова. Це завдяки йому знаємо, що казарми 12 Донського козачого полку були й біля цього хутора, адже саме там колись проходила дорога з Радивилова на Почаїв. Тут служив Федір Токарев, у подальшому відомий конструктор стрілецької зброї.

Микола Гурійович познайомив з рідкісною книгою – про радивилівця, дійсного комерційного радника Мойсея Гінсбурга, і ім’я цього мецената кінця XІX – першої третини XX ст. стало відомим нашим краянам. Між іншим, нещодавно йому присвятило передачу Рівненське телебачення (автор Олексій Бухало).

Майже 20 років Павлов був кадровим військовим, пройшов Другу світову війну. У відставку пішов у званні підполковника, остання посада – командир військової частини. Жив у Львові, а в 1980-му повернувся у місто дитинства і юності – Червоноармійськ (Радивилів).

Батько Миколи, Гурій Петрович Павлов (1887 – 1941) був родом із Казані, служив в армії на російському кордоні в Радивилові. Тут одружився з Марією Гловацькою, яка закінчила місцеве однокласне залізничне училище. Тут і оселився на орендованій у князя Урусова землі. Стояла хата якраз поряд із казармами 12-го козачого полку (були на тому місці, де згодом жив Микола Гурійович), але в 1912 році згоріла.

Взагалі народження в 1914-му і перші роки Миколи Павлова припали на тривожний час. Почалася світова війна, батька призвали воювати. Повернувся поранений, з нагородами – Георгіївськими хрестами. Неспокійним місцем виявилася привокзальна територія станції Радивилів (тоді – Радзивилів, рос.– «Радзивилов»), особливо в 1917 – 1920 роках, коли Радивилів опинився в зоні бойових дій різних армій. Біля привокзального хутора Гранична в травні 1919 року стояв вагон з урядом Директорії на чолі з Симоном Петлюрою.

За Польщі Микола вчився в гімназії, займався репетиторством, у 1937-му став студентом Львівського університету. Після двох курсів математично-природничого факультету перевівся на перший курс політехніки.

Коли в Львів у 1941 році вступили німці, Микола повернувся додому. На фронт був мобілізований у 1944 році. Охороняв військові склади під Житомиром, був розвідником, після деякого навчання призначили телефоністом управління 5 гвардійської зенітно-артилерійської дивізії. Пройшов фронтовими дорогами Румунії, Угорщини, Австрії, Чехословаччини.

Вищу освіту зміг здобути аж у 1949 році. Після інституту Микола Павлов працював в облуправлінні Міністерства зв’язку в місті Мозир (колишня Поліська область), був начальником цеху радіоцентру під Мінськом. Став військовим інженером. Служив у ра­кетних військах стратегічного призначення. Мав нагороди – орден “Знак пошани”, медалі «За бойові заслуги», «За бездоганну службу» II і III ступенів.

Микола Павлов, живучи в Червоноармійську (який ще за його життя став зватися Радивиловом), був багаторічним передплатником районної газети «Прапор перемоги», причому я неабияк здивувався, коли побачив колись у нього вдома акуратно складені підшивки номерів за всі роки проживання в нашому місті. Власне, і своєю рідною мовою вважав українську, нею і розмовляв, хоча в часи армійської служби багато років користувався винятково російською.

Контрастувала зі скромним облаш­туванням хати багата бібліотека, започаткована ще польськими виданнями 20 – 30-х років, навіть книгами початку XX століття (особливо гордився літній чоловік солідним томом Михайла Лермонтова 1903 року випуску, врученим колись його матері «за благонравные успехи в науке»).

Не дивно, що потреба в постійному поповненні знань підштовхнула Павлова до краєзнавчих шукань, до узагальнення розрізнених відомостей, які закарбувалися в пам’ять із дитячих літ.

І головне – він вирішив поділитися цими знаннями з районною газетою, аби зробити їх надбанням багатьох задля виховання підростаючого покоління в дусі поваги до минулого свого краю, рідної землі. Часом писав статті сам, але частіше запрошував до розмови на історичні місцеві теми мене, районного газетяра.Лев'ятин, могила Миколи ПавловаУже 20 років минуло в серпні, як Микола Гурійович упокоївся на Лев’ятинському кладовищі, поряд із батьками (на фото його могила зліва). Розповідав колись, що на фронті мало не загинув. Було це в Австрії. Солдата Павлова послали усувати обрив на лінії зв’язку. Зі сторони іншої військової частини, йому назустріч, йшов солдат Станіславчук, теж із Радивилівщини. Обрив до нього виявився ближче, і він перший напоровся на засаду. Фашисти зрешетили бійця багнетами. А міг же на його місці опинитися Павлов.

Тому він умів цінувати життя, наповнювати його високим змістом. І, зокрема, й своїми краєзнавчими пошуками залишив добрий слід на землі.


Володимир ЯЩУК, член Національної спілки журналістів України.

Володимир Ящук

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

Можливо, Вам це сподобається...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.