150 років тому біля Радивилова були затяжні сутички. Але містом поляки не заволоділи

Про цю сутичку, яка відбулася біля Радивилова влітку 1863 року, я вперше написав у районній газеті «Прапор перемоги» на початку 80-х років. Радивилівці старшого віку щось чули з переказів про цю доволі давню історію, якою я зацікавився через наявність на міському кладовищі помітного обеліска заввишки більш як у два людських зрости. Тоді, тридцять років тому, на ньому ще прочитувалися всі написи на кожній із чотирьох граней. Я виписав ті слова (наведу їх сучасною російською мовою): «Минский пехотный полк храбрым сотоварищам, убитым в день 19-го июня 1863 и умершим от ран, полученных в тот же день при отражении с содействием 1 эскадрона Каргопольского драгунського полка, пограничной стражи и Радзивиловской пеше-этапной команды напавших на Радзивилов шаек инсургентов в числе до 2500 человек под командою Высоцкого. Памятник этот поставлен возле могилы убитих унтер-офицеров: Андрея Тищенко и Михаила Броницкого, рядовых: Ефима Абрамова, Прокофия Мельникова, Карпа Леонтьева, Григория Анцыбора и Платона Камнева и умерших от ран рядовых Фомы Папуша и Петра Комахина».

Мені показали й розташовану метрів за сто обнесену низенькою металевою огорожею братську могилу-пагорбок, де, розчистивши зарості бур’янів і трав, я побачив бетонну плиту з карбованим написом польською мовою про те, що це закладний камінь під пам’ятник повстанцям 1863 року. І була вказана дата його встановлення: «Радзивилів.1.YІІ.1938». Зрозуміло, чому пам’ятник так і не спорудили: 17 вересня 1939 року на Західну Україну прийшла Червона армія, наші землі відійшли зі складу Польщі до УРСР. Сьогодні могила втратила вигляд братського захоронення, про неї мало хто знає.

Отже, біля Радивилова сталася сутичка, яка повинна була, міркував я колись, залишити певний слід на сторінках якщо не російської, то польської історії. Узявся за пошук відповідної літератури, в пригоді став тодішній міжбібліотечний абонемент, який давав змогу замовляти книги із найбільших книгозбірень Києва, Москви і Ленінграда. Звісно, перша публікація вийшла не надто багатою на факти і подробиці. Це тепер в Інтернеті можна знайти польськомовні нотатки Францішека Равіти-Гавронського «Похід волинський. Епізод з року 1863», випущені книжкоюу 1914 році, де автор, очевидно, послуговується спогадами учасників того походу на Радивилів (тоді Радзивилів). З’являються й нові, раніше не відомі матеріали. Наприклад, у Василя Стрільчука в його книзі «Клекотів. Село на кордоні» (2012) є цілий розділ «Село Клекотів – свідок битви за Радивилів 1863 року». Він зазначає, що епізод бою за Радивилів описав Фелікс Вест (1846 – 1946) – бродівський книговидавець, який прибув у Броди на початку квітня 1864 року з наміром влитися у ряди повстанців, однак повстання вже закінчилося і лише в шпиталі перебувало кілька його учасників. У спогадах «В Бродах після повстання» Вест описує епізод, що йому розповів учасник бою під Радивиловом Олександр Хованєц: «Після розбиття відділу Висоцького частина повстанців потрапила до російського полону, багато їх сховалося в поблизьких лісах, звідки дісталися до Бродів, а більшість була загнана до великого ставу біля Радзивилова. Той став оточили козаки, і де тільки хтось з них спостеріг рух в очереті, стріляв, і від тих куль погинуло багато повстанців. Хованєц був щасливий – витримав у ставу від полудня до сутінок, не рухаючись в очереті. Коли козаків стягнули до кошар, Хованєц, мокрий, промерзлий, знаючи дорогу, поспішив уночі через ліс до Бродів…».

На Бродівському міському кладовищі зберігся пам’ятник шістьом польським повстанцям, учасникам бою біля Радивилова, які померли від ран у липні 1863 року.

Перш ніж навести докладні свідчення про Радивилівську сутичку, зазначу для тих, кому раніше не випадало цікавитися Польським повстанням 1863 – 1864 років: воно носило національно- визвольний характер і було спрямоване проти Російської імперії. Повстання знайшло підтримку міжнародної громадської думки. Носило характер партизанської війни, відбулося близько 1200 битв і сутичок. Скінчилося поразкою повстанців, з яких кількадесят тисяч загинули в сутичках, близько однієї тисячі були страчені, близько тридцяти восьми тисяч засуджені до каторги чи заслані до Сибіру, а близько десяти тисяч подалися на еміграцію.

Отже, одна з 1200 битв і сутичок. Усе відбувалося так. Одним з важливих напрямків виступу повстанці визначили Волинь – серед багатьох із них цей край асоціювався з історичною Польщею, отож у відродженні її незалежності, за задумом, мав би відіграти важливу роль. Було сформовано три відділи – на 2,5 тисячі чоловік. Центральний очолив Юзеф Висоцький, ліве крило – Юзеф Міневський, праве – Францішек Городинський. Готувалися в різних місцях, згодом мали виробити план спільних дій.

Відділ Городинського вирушив до російського кордону біля Радивилова першим – 30 червня 1863 року. Під вечір почалася злива з буревієм. Це виснажувало сили. “Втома була такою великою, що солдати, йдучи, спали”, – зазначає Равіта-Гавронський, якому, вочевидь, випало спілкуватися з ветеранами цього походу.

Удосвіта 2 липня Городинський розіслав кількох вершників для з’ясування, де відділ Висоцького, але виявити його не вдалося.

І ось підрозділ побачив удалині Радивилів. Разом з тим помітив прикордонну кінну варту. Команда “До зброї!” привернула увагу повстанців до того, що вона, ця зброя, замокла й мало придатна для бою. До того ж розмокла рілля стримувала просування. У командира навіть закралася думка: чи йти далі?

Однак розвідка стверджувала: населення масово полишає місто, воно запевняє, що місцевий гарнізон, деморалізований появою польських вояків, покинув Радивилів.

А тим часом відділ Висоцького, йдучи до кордону, наткнувся в лісі на австрійський патруль – власне, тут були 8 угорських гусарів і ще кілька піших жандармів під командуванням офіцера-німця. Побачивши озброєний підрозділ, ті кинулися геть, але навперейми їм поскакали 15 поляків на чолі з Гарчинським. І все ж у сутичку ніхто вв’язуватися не бажав. Патруль зник з очей, а значить Висоцький зі своїми вояками мусили надалі остерігатися викриття і якихось організованих проти них дій. Відтак маневрування порушило наперед вироблений план. Уже не йшлося про приготування їжі – перебивалися хлібом, сухарями.

Рухалися на Радивилів від села Берлин, здебільшого болотистими лугами. Як наслідок, спізнилися до міста на 3 години – прибули щойно о 7-й ранку. Про інших два відділи не знали нічого. Розвідка стрільців привела захоплених російського майора фон Таубе і стражника. Вони дали свідчення, що в Радивилові є дві роти регулярної піхоти, рота рекрутів, рота інвалідів (використовувалися для караульної служби), ескадрон Каргопольського полку драгунів і кілька десятків стражників. Проте не сказали, що гарнізоном міста ще за три години до цього вщент знищено відділ Городинського.

Справа в тому, що введений в оману розповідями про відхід гарнізону Городинський прийняв більш ніж сумнівне рішення: атакувати Радивилів одним відділом. Та вже за кілька десятків кроків від ринку на повстанців звідусіль посипався град куль – карабінна стрільба велася з вікон і дахів. Командир намагався організувати своє вояцтво, охоплене замішанням. Пробилися до ринку. Але тут обстріл посилився –кожний будинок виявився міні-фортецею. Городинський пробує з найближчими спільниками прориватися, і в цей час падає з коня, на смерть уражений кулями. За свідченням очевидців, поряд опинився повстанський жандарм Гриневич і забрав з кишень убитого папери та гроші.

Командувати береться доктор Черкавський (пізніше став послом сейму від Львова). Відділ пробує вирватися з Радивилова через греблю, а коли це не вдається, під сильним натиском російських військовиків пробивається до пагорба коло ставу, утвореного річкою Слонівкою. Бачачи безвихідність ситуації, повстанці починають складати зброю. Як пише Равіта-Гавронський, “полягло в тій сутичці близько 200 поляків, багато втонуло, рятуючись уплав, а приблизно 90 потрапили в полон і були відправлені до в’язниці в Житомир”. Між іншим, утікачів переслідували не тільки росіяни, а й місцеві жителі – вони не розуміли патріотичних мотивів виступу поляків, тим паче, що у тих йшлося і про претензії на історичні українські землі, а деякі не приховували зневаги до українського “бидла”. “Ті, котрі ще кілька годин перед цим стояли без шапок, з покірною поставою, перед маршируючим польським відділом, – дивується польський дослідник, – тепер кинулися на безборонних з серпами та вилами і стали їх грабувати”.

А тим часом відділ Висоцького, відпочиваючи біля митного складу, підкріплявся їжею і знайденою тут горілкою. Серед паперів натрапили на рапорт консула з Бродів, який повідомляв командуючого військ у Радивилові генерала Кретера, що польські відділи готуються перейти кордон у кількох місцях. Виходить, це попередження вже могло бути відомим у місті і сюди могли підтягнути підкріплення.

Висоцький ухвалює атакувати Радивилів негайно. Та щойно повстанці, зірвавши прикордонні дроти, наблизилися до передмістя Лев’ятин, як відгукнулася російська сторона – щільною стрільбою. Першим звалився з коня поранений у ногу Мрочковський, поряд упали ще близько сорока бійців.

Відділ відійшов до лісу. Нова атака стрільців була більш ефективною – вдалося підпалити кілька будинків, звідки вели вогонь; вибиті звідти солдати взяли під контроль міст через болотисту Слонівку, на межі передмістя і міста. Висоцький наказав атакувати їх двом групам стрільців на чолі з Кшижановським, давши їм на підкріплення 25 косин’єрів – повстанців із косами. Половина з них із атаки не повернулася, але врешті-решт наступаючі взяли під свій контроль увесь Лев’ятин.

Саме в цей час Висоцькому стає відомо, що Городинський уже атакував місто і заплатив за це життям і своїм, і своїх товаришів. Що робити? Висоцький приймає рішення продовжувати атаку. Групу стрільців зміцнюють піхотинцями майора Орденги – то були переважно молоді люди, котрі, що називається, ніколи й пороху не нюхали. Надивившись, як кулі стинають гілки, вони втрачали самовладання, перетворюючись на некеровану юрбу, що схильна кинутися врозтіч. А тут ще почалася злива.

Висоцький був у розпачі. Він виїхав на узлісся, де можна було стати легкою мішенню, і, здавалося, шукав смерті.

Замість начальника штабу Домагальського поставлено керувати Струся. Той розпорядився відступити до митного поста; туди почали зносити поранених. Була 2-а година пополудню. Увесь простір між між містом і ліском укрили вбиті та поранені. Багнети, карабіни, коси валялися скрізь.

Але російські військові чомусь не наважилися, вийшовши за місто, закріпити успіх бою. Струсь, оговтавшись, вивів поріділий відділ з лісу і зайняв придорожні будинки – усе-таки росіяни могли перейти в наступ. У повстанців харчові припаси скінчилися – на возах залишалося тільки трохи хліба, довелося послати людей у Броди, не тільки за хлібом, але й за горілкою.

У відділі Висоцького нічого не знали про третю групу повстанців, на чолі з Міневським.

Опів на четверту стало відомо, що на допомогу радивилівському гарнізонові направлено війська з Дубна і Кременця.

О 4-й на околиці Радивилова з’явився російський пікет. Вступати в бій із ним, маючи всього-на-всього по десятку набоїв, поляки не наважилися, тим паче, що в їхньому відділі лишалося до п’яти сотень бійців. Було вирішено в спішному порядку відступити до Гаїв-Радивилівських (?), умовленого пункту збору на випадок невдачі походу, – жевріла надія саме там з’єднатися з відділом Міневського.

Надвечір, біля восьмої, повстанці розташувалися в лісі, на горі. Учасник походу згадував: “Солдати були настільки змучені, що неможливим виявилося зрушити їх з місця: де хто впав, там і спав. Ані просьби, ні погрози не допомагали. Спав відділ, спали аванпости, спала варта, і якби напав неприятель, міг би викосити всіх до ноги, без будь-якого опору”.

А тим часом, як згодом з’ясувалося, сили з російського боку зростали – тут уже було до 4 тисяч бійців і 8 відділів.

Висоцький усе ще не полишав наміру відновити наступ на Радивилів. З цією ідеєю послав гінця до Міневського – той зі своїм відділом виявився біля Клекотова. До визначеної цілі він так і не дійшов.

Розчарований невдачами Висоцький поїхав на Підкамінь, а звідти відправився на Львів. Сутички в районі Радивилова 2 липня (за новим стилем) 1863 року обернулися для польських повстанців цілковитою поразкою.

Отже, в Радивилові поховано не менше 200 учасників повстання 1863 року. Оскільки відступаючі поляки не мали змоги хоронити полеглих, звезли їх на кладовище з вулиць міста і з передмість, напевно, самі радивилівці.


Володимир ЯЩУК,

член Національної спілки журналістів України.

Радивилів, 1863 рік radyvyliv 1863 rocia

Володимир Ящук

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

Можливо, Вам це сподобається...

2 Responses

  1. Січень 9, 2015

    […] факт в історії Радивилова – Польське повстання 1863 року однією зі своїх кривавих сутичок торкнулося міста, […]

  2. Квітень 4, 2015

    […] розповідями очевидця, митного чиновника Григоровича, на початку 1863 р. польський генерал Милославський чи Мирославський […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.