«А світ – вертеп. Кажу я з гіркотою…» (Григорій Чубай)

Про поета Григорія Чубая ми частіше згадуємо в січні і в травні, бо народився він у селі Березини (нині Козинської громади) 23 січня 1949 року, а помер у Львові 16 травня 1982 року. Деякий час після закінчення школи працював на районному радіо в Червоноармійську (Радивилові). Навчався в Літературному інституті в Москві.

У 1990 році вийшла його збірка віршів «Говорити, мовчати і говорити знову», перекладена польською та іспанською мовами, а в 1999 році – «Плач Єремії», у 2009 році – збірка творів для дітей «Скормовка не для вовка», а в 2013 році – найбільш повне зібрання поета  «П’ятикнижжя», створене на основі збірки під такою назвою, упорядкованої самим Григорієм Чубаєм, доповненої світлинами з його родинного архіву та листами Григорія Чубая до свого друга літератора Олега Лишеги (1949 – 2014).

Творчість батька активно популяризує син – фронтмен гурту «Плач Єремії» Тарас Чубай.

Зі спогадів радивилівця, керівника району Григорія Павлюка (1953 – 2014):

«До Грицькової хати в Березинах (Радивилівський район) від моєї – метрів триста навпростець. З одного боку стежки – колгоспне поле, з другого – людські городи, що туляться до обійсть. Взяв я в батька велосипед, їду до Чубаїв, домовилися, що в Гриця як старшого з-посеред нас збереться вся наша футбольна команда – поїдемо до сусіднього села Курсики, заповзялися з тамтешніми хлопцями на матч. У Гриця теж батьківський велосипед, а друзі – хто «моторизовані», хто піші. Розподіляємо сили: кому їхати, натискаючи педалі, а кому щулитися на рамі.

Ех, такі виїзди до «чужих» особливо запам’яталися, бо що вже ігри зі своїми, то вони траплялися раз у раз. Ні, звісно, не від безділля. Ціле літо серед домашніх обов’язків Грицька, і моїх, і його друзів було випасання корів. У Григорія мати не могла похвалитися здоров’ям, хворіла, так що йому цей обов’язок випадав навіть частіше, ніж іншим.

Гнали худобу «на колгосп», де великий вигін. Поряд – старі склади міндобрив, комори, де можна і в піжмурки пограти; звідси рукою подати до колгоспної кузні, туди забігали часто. І просто з цікавості, і тому, що ковалював там Гриців дядько – Пилип Гетьман. Вогонь приворожував, якоюсь містикою віяло від гоготіння горна, від снопів іскор. І здавався коваль якимось чарівником, що вміє і вогонь упокорити, і метал зробити податливим, наче глевка глина. Мабуть, отам, біля горна й ковадла, Григорій Чубай ще підлітком теж набирався поетичного світочуття і світосприйняття.

Неспроста часто брав із собою на вигін книжки, зачитував нам ті місця, які йому припали до вподоби. Запам’яталося, що ще в середніх класах, коли ми навчалися в Довгалівській восьмирічці (у різних класах, бо Грицько був старший), знав він напам’ять вірші Тараса Шевченка. Приносив «Кобзаря» і на луг, читав уривки з поем, і та поезія чомусь переймала більше, ніж почута на шкільних уроках. Здається, тому, що вмів Чубай декламувати з пристрастю, яка не залишала нас байдужими.

Любив він і малювання. Олівцем нашвидку накидав пейзажну замальовку, показував нам. Але більше подобалося, коли пропонував котромусь: «Ану, посиди-но, я тебе змалюю». Ми зазирали, як воно в нього виходить, і зачудовано ойкали, коли з-за рисок і штрихів на папері прозирало щось живе, схоже на товариша. Пам’ятаю, і мене одного разу змалював, і я ту картинку поніс додому показати батькам, а вони скупо визнали: «Схожий».

І все ж найчастіше спільний час на вигоні віддавали футболу. Грицько був нам і за тренера, і за капітана команди, бо володів м’ячем таки вправно. Мав коренасту статуру, кривуваті «футбольні» ноги, через що ми над ним іноді й покепковували. Коли вже з літами доля розвела нас різними дорогами і Чубай жив у Львові, якось у Березинах, зустрівши мене, розповідав, що грає в армійській команді.

Недалечко від Березинів протікає річка Пляшівка, та сама, що відома Берестецькою битвою 1651 року, яка відбулася біля сіл Острів і Пляшева. А біля Бригадирівки, чи по-колишньому – Малих Жабокриків, трохи вище проти течії, вода зовсім спокійна, береги болотисті, хоч місцями і доволі підвищені. Недарма місця «жабокрицькими» звалися, жаб там і справді колись, до меліорації, було сила-силенна. Однак не тільки – ці місця славилися раками. Отож при нагоді йшли з Грицьком і друзями «До Штилів» – в урочище за колгоспними ставами, до річки. А друзі – це Стьопа Грушицький, Петя Маркович, Володя Сова, Володя Павлюк, мій далекий родич по дідовій лінії… Ясна річ, купалися, ловили раків. Там були такі печери в берегах, яких уже давно нема. Але аби не наражатируки на сильні клешні раків, кидали їм наживку – жаб’ятину з грузилами-гайками. І ті клювали – по двоє троє насідали на корм. А ми – тут як тут.

Через мій город пролягав видолинок, де навесні і в зливи текла справжня ріка. Несло хмиз чи й сіно від лісу, що звався «Казьонський», або й ще більш звіддаля – від лісу «Касень». Запам’яталося: Григорій часто приходив у таку пору; коли були меншими, просто пускали тут кораблики, більшими – пробували долати нуртуючу перешкоду на саморобних плотах. Не знаю, звідки в людини сила волі протистояти лиху, ймовірно, вона, ця воля, виробляється і в подібних іграх.

Принаймні відомий Грицьків «Вертеп» – це й відображення нагромадженого досвіду в освоєнні народних традицій. Хоч розгул атеїзму й не дозволяв дітям зі шкільних літ прилучатися до церкви, – заборонити звичаї та обряди ніхто був не в силі. Грицько на Великдень, Зелені свята вдягав вишиту сорочку, втім, як і всі ми, хлопчаки. На Різдво ходили з вертепами. Чубай змайстрував вертеп у старовинному стилі – двоярусний заокруглений будиночок. Колись у таких ставили лялькові вистави на релігійні та світські теми. Але Грицько використовував вертеп як символ святкового дійства з перебиранцями. Володі Павлюку частіше діставалася роль хитрого жида, Гриць грав селянина. Образна система цього дійства послугувала для її нового переосмислення в Чубаєвій поемі «Вертеп».

Після восмирічки Григорій перейшов навчатися в Козинську середню школу, а невдовзі і я після 8 класу зробив подальший вибір – поїхав навчатися в Рівне, в технікум. При дедалі рідших зустрічах часто згадували своє дитинство. Його світ образів і почуття переселилися в Грицькову поезію».

Спогад Івана Пастівничого з села Лев’ятин Радивилівської громади:

«Один тиждень на фоні всього життя, коли ти досяг похилого віку, – це одна мить, це – як політ метеора у безхмарному вечірньому небі, – короткий і яскравий.

А подія була в далекому 1967 році, коли космічні кораблі борознили простори Всесвіту, коли на ентузіазмі країна «обганяла» Америку за темпами росту національного продукту, коли партія урочисто проголошувала, що нинішнє покоління буде жити при комунізмі, коли ми з батьком пошепки колядували українських колядок, коли земляк Григорій Чубай провів ЗНО (зовнішнє незалежне оцінювання абітурієнтів).

Уявіть собі, дорогі читачі, багатотисячний Львівський університет ім. Івана Франка, збільшений більш як у п’ять разів, і в такому великому тлумі народу наші шляхи перетнулися і саме завдяки ЗНО ми з Григорієм познайомилися.

Тоді ми були абітурієнтами університету: Григорій – факультету журналістики, а я – економічного.

В один і той же день ми здавали перший екзамен: Григорій – з української літератури, а я – з математики, і обидва ми отримали однакові оцінки  – «відчепні» трійки.

Для Григорія така низька оцінка його знань була прикрою несподіванкою, бо він був на один рік за мене старший, а тому поступав уже вдруге і був абітурієнтом з відповідним досвідом.

У кімнаті гуртожитку я був сам, а проживав я на другому поверсі. Двері рвучко відчинялися – і в кімнату увійшли двоє хлопців: один чубатий, другий кучерявий, як баранчик, і обидва були якісь схвильовані.

Чубатий із розмаху, як кажуть, не в брову, а в око, задав мені запитання: що я знаю про розвиток сучасної української літератури?

Я став відповідати, перераховуючи класиків соціалістичного реалізму, і в той час із уст чубатого хлопця вперше в моєму житті почув імена Дмитра Павличка, Василя Симоненка, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола.

Я чимось йому сподобався, бо став знайомитись, і коли почув від мене відповідь, видав: «Земляк! А я із Козина. Григорій Чубай!»

І після того ми вже троє вирушили в інші кімнати проводити ЗНО з одного питання, яке і було раніше задане мені.

Я пішов за Григорієм по методу «цікавої Варвари», якій не тільки носа, а все могли повідривати і в асфальт репресивним катком закатати, але нам тоді повезло, що нас не запеленгував жоден сексот-стукач.

На відміну від сучасного ЗНО, коли сивочолі вчителі керують цим процесом, Григорій Чубай екзаменував людей, старших за себе. Як відлуння колгоспно-кріпосної системи, хлопці вже мали колгоспний виробничий стаж плюс службу в морфлоті чи армії, були комсомольці і комуністи з відповідним партійним стажем, за характером – говіркі і мовчазні, а Григорій Чубай проявляв особливі здібності почати діалог із різними за характером людьми.

Серед великої кількості людей нам попались три медалісти: два золотих і один срібний – і всі з літератури отримали п’ятірки, і саме з ними найдовше вів розмову Григорій Чубай, виясняючи, за що їм «5», а йому трійка, коли він на голову вище за знаннями.

На основі проведеного ЗНО Григорій Чубай зробив загальний висновок, що ми варті бути студентами університету, але нас тоді не брали, бо написані анкети і автобіографії були чарівною українською мовою, наші козацькі прізвища в автоматичному режимі відносили нас до українського буржуазного націоналізму, з яким тоді проводилась нещадна війна.

На другий день Григорій відвідав кафедру факультету журналістики, мабуть, там йому порадили записатися на прийом до ректора університету.

Саме Григорій Чубай першим після отримання мною атестату зрілості мав вплив на мою долю, бо був поруч у потрібний момент і в потрібному місці; коли ми з ним ковтали гіркоту невдачі, він сказав пророчі слова, які і сьогодні актуальні: що армія – селянська і в село не можна їхати, а треба закріпитися у Львові.

А яким я бачив Григорія Чубая?

По-перше: це український інтелігент, який, на відміну від мене, що засиджувався за математичними формулами, «пропадав» на вулицях Львова у спілкуванні з найтоншим прошарком між колгоспним селянством і робітничим класом – львівською творчою інтелігенцією.

По-друге: мова українська літературна без місцевих діалектів.

По-третє: людина з особливими потребами, а саме – коли вже всі спали в кімнаті гуртожитку, Григорій зривався з ліжка, вмикав світло і на аркушах у клітинку з учнівського зошита писав свої вірші.

Попрощалися ми з Григорієм Чубаєм на львівській «стометрівці», побажавши один одному добра.

У нас було майже все однакове – це рожева мрія стати студентом, соціальний статус – сини малоземельних колгоспників, з однаковими оцінками після двох екзаменів – з позитивними двома трійками, обидва самостійно, без усяких груп підтримки і протеже, були абітурієнтами.

А різниця в тому, що я покірно йшов забирати свої документи, а Григорій – на прийом до ректора університету, як справжній боєць, озброєний доказовою базою і знаннями.

Тоді не було мобільних телефонів, що дало б можливість запитати: «Де ти?» Я знаю одне: більше до мене в гуртожиток ночувати Григорій не прийшов.

За розкутість і глибину авторської думки поет-шістдесятник Григорій Чубай регулярно притягувався до відповідальності спецслужбами тоталітарного режиму, і внаслідок таких пересмикувань його муза Поезії зависла у польоті над могилою поета з обірваною правою рукою.

Схиляю свою посивілу голову в подячному поклоні батькам поета за сина, дітям – за батька, всім землякам – за пам’ять, за популяризацію творчості нашого земляка, за проведення вечорів пам’яті. У Радивилові в попередні роки проводилися й конкурси поезії на честь Григорія Чубая».

Львівський науковець Іван Сварник:

«Грицько Чубай – не лише український, він поет світової цивілізації. У багатьох його віршах, зокрема «Вертепі», є нотки про те, що л юдина, винаходячи технічні вдосконалення, значною мірою стає бездуховною.

Ця насичена філософськими образами поезія, нагадує мені японські трирядкові хоку. Тільки хоку – це коротка форма вірша, а в Грицька вона довга, та за насиченістю, філософською думкою дуже об’ємна». Але якщо твори Грицька Чубая в Україні добре знають, то про самого нього – менше. І цьому є пояснення.

Якщо б гіпотетично випала можливість поговорити про творчість із самим Чубаєм, то він не мав би що показати із надрукованого за його життя. І це при тому, що його поезія була в центрі багатьох тодішніх літературних вечорів, а його вірші молодь переписувала собі у щоденники.

У чоловічій аудиторії він був своїм – відкритим, розкутим, дотепним. Гумор мав трохи чорний, а іронія була близька до сарказму. Багато говорив про жінок. У його поезії були еротичні мотиви. Пригадую, читав досить розкуту лірику. Не таку, яка публікувалася у радянських виданнях. Практично, це була позацензурна література».

Далі з публікації Василя Худицького.

З Чубаєм Іван Сварник познайомився у Москві, коли навчався в історико-архівному інституті. Це було на одному з поетичних вечорів у літінституті, де Грицько читав свій «Вертеп». Відтоді й потоваришували.

За словами Сварника, там були хороші люди, розмови щирі й відверті.

«Ми не боялися стукачів. Українське КДБ там не було всесильним. Узагалі Москва тоді була містом значно сприятливішим для формування особистості. Там навчалося дуже багато українців, зокрема й вихідці зі Львова, Івано-Франківська, Тернополя.

Чубай мав мав талант від Бога, – це спогад Івана Сварника. – У спілкуванні був гострий, саркастичний. У нього є цікавий вірш, присвячений українській поезії. Там він перераховує багатьох поетів. Усі їхні прізвища, за винятком Миколи Хвильового, написано з маленької букви – і все через те, що чимало з них співпрацювало з владою. Сам він цього не робив навіть з примусу. У нього немає жодного вірша, який можна було б надрукувати у радянському збірнику, не кажучи вже про антологію».

Наприкінці 1960-х – початку 1970-х Грицько, як він себе називав, був душею літературних вечорів. На його поезії виховувалися Олег Лишега, Владко Кауфман, Микола Рябчук, Ігор Білозір та інші. Його твори високо цінували В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Богдан Стельмах, подружжя Калинців.

«Він мав феноменальну пам’ять. Знав увесь Шевченків «Кобзар», усього Василя Симоненка, Вінграновського. Микола Вінграновський був моїм улюбленим поетом, – розповідала Галина Чубай. – І щоб догодити мені, Гриць нерідко читав його вірш «Цю жінку я люблю. Така моя печаль…». А ще він дуже любив Павла Тичину, особливо його «Сонячні кларнети». Зберігся запис, де Гриць читає цей вірш».

…Ще в 17 років він потрапив під нагляд радянських каральних органів. Перед вступом до Київського університету мав необережність виступити в день роковин перепоховання праху Т.Шевченка в Каневі. Сказав якусь «крамолу». Це мало наслідки – всі його спроби вступити до вищих навчальних закладів закінчувалися «провалом». Йому просто ставили «двійку» на останньому екзамені.

«Мої друзі дивувалися його ерудованості, всебічній освіченості. Більшість з них були якщо не випускниками вищих навчальних закладів, то принаймні студентами, – згадувала вдова Грицька Чубая Галина. – Він був у курсі всіх літературних, музичних і культурних новинок, знав українську, російську, світову літературу. І це попри те, що походив з далекого, хоча й дуже мальовничого села Березини, що на Волині».

Коли після народження свого первістка Тараса молоде подружжя завітало до Грицькових батьків, Галина була вражена кількістю книжок, музичних платівок, вирізок з журналів, які були у звичайній сільській хаті. Це були Грицькові «університети». Починаючи з 15 років, він скуповував усю доступну літературу. Перечитав практично все, що було у бібліотеці Березинів і Козина. Збереглося його фото з написом: «5 років! Уміє читати і писати».

Надзвичайно вразили Галину батьки Грицька:

«Дуже приємні, надзвичайної краси люди. Родина проста, але цікава, якщо дозволила синові займатися самоосвітою. Батько був бригадиром у колгоспній бригаді, там само працювала і мама Марія Кузьмівна – красуня з розкішною косою і дуже гарними великими очима. Тому нічого дивного, що я піддалася чарам їхнього сина, який успадкував вроду батьків».

Як відбулося їхнє знайомство з Грицьком?

«Це окрема історія, – ділилася спогадами Галина Чубай. – Звичайно, я трохи чула про те, що він гарний поет, але не була з ним знайома. Він тоді мешкав у гуртожитку нелегалом. Його привів до себе Олег Лишега, з яким я навчалася на факультеті іноземних мов. Одного дня до мене додому прийшли друзі. Серед них був і Грицько. Як пізніше з’ясувалося, він побачив на телебаченні виступ ансамблю «Черемош», де я тоді співала, і захотів зі мною познайомитися. Того разу він читав Лорку. Примушував і мене читати його поезію в оригіналі, бо я вивчала іспанську в університеті. «Тій дівчині, яка вийде за нього заміж, треба буде за життя поставити пам’ятник», – сказала я собі подумки. Не думала, що тією дівчиною буду я…»

1972 рік…

У Чубаїв підростав син Тарас. На честь Кобзаря його назвав сам Грицько. Відсвяткували Новий рік, Різдво. Ходили дивитися вертеп. Саме тоді до Львова приїхав Василь Стус (по дорозі до Моршина на лікування). У Львові він зустрівся з друзями, яким дав почитати свою збірку «Веселий цвинтар» з правками. Серед інших був і Чубай…

А 17 січня 1972 р. практично по всій Україні почалися арешти. Прийшли і до Грицька. Органам «стало відомо», що він читає заборонену літературу.

«У нашому будинку на Погулянці провели обшук. Вилучали все, що тільки можна було. Книжки з підписами і навіть друкарську машинку, яку Грицькові подарував В’ячеслав Чорновіл. Та найбільшим компроматом стала книжка Дмитра Донцова».

Після трьох днів перебування у слідчому відділі його випустили.

Гриць тяжко переживав ті події. Був іще таким молодим…

Коли разом з Олегом Лишегою везли його додому на таксі, він був як загнане звірятко, щулився у куточку. Багато днів з нього не можна було витиснути жодного слова», – пригадувала Галина Чубай.

Після допитів у КДБ у Грицька загострилася хвороба. Він став дуже нервовим. Життя змінилося – постійні допити, виклики… Перестав писати, працював вантажником, монтажником сцени у театрі М.Заньковецької, художником-оформлювачем на ізоляторному заводі. Заробітки мав мізерні. Чимало друзів виїхало зі Львова, деякі знайомі, як це часто буває в таких ситуаціях, відвернулися…

«Вони не розуміли, що тато був занадто молодим. Коли трапилися ці події, йому було лише 23 роки. Він був дуже чутливим, делікатним, – говорила Соломія, донька Чубая. – Дехто називає його громадським діячем. Та не був він ніяким громадським діячем і не був політиком. У нього є «Вертеп», «Маскарад», «Корида», за якими можна сказати, що вони характеризують Григорія Чубая як поета з прапором. Але він радше вчитель, аніж борець.

Нині я хочу лише одного, – продовжувала Соломія, – щоб його не забували. Брат Тарас співає татові пісні. До них настільки звикли, що мало хто знає, чиї вони. Ось я і вирішила започаткувати мистецький проект, який би розповів молоді про мого тата. Він так і називався: «Грицько Чубай: П’ятикнижжя».

«У хвилини розпачу, траплялося, Грицько нищив свої вірші… Палив їх на вогнищі. «П’ятикнижжя» я фактично врятувала, воно було вже роздерте. Грицько бачив, що його творчість нікому не потрібна, казав, що все надаремно», – це знову Галина Чубай. Їй, як нікому іншому, довелося бути свідком і його успіхів, і потрясінь.

З друзів у Грицька фактично зосталися Олег Лишега і Віктор Морозов.

«Олег чи не найбільше відчував батька, – згадувала Соломія. – Він втратив друга, з яким міг говорити. У батькових листах є фраза: «…вже не лишилося людей, таких як ти, з якими можна було б просто поговорити…».

Про той непростий період життя можна дізнатися з листів Грицька Чубая у 1973 – 1975 рр. до Олега Лишеги. Вони – ніби сповідь поета.

«Це все почалося п’ять років тому з одного старого кінофільму в такому ж старому і непопулярному кінотеатрі з ветхим балконом. Надвечір йшов дощ. Ми купили багато черешень, здається, цілий кілограм, і їли їх у фойє перед початком сеансу. Щось жартома говорили про можливий розлад шлунка од немитих черешень. Відвідувачів було мало. А я дивився той фільм не вперше…

Я сьогодні пригадую той фільм, як ніколи. І, як ніколи досі, в мене на губах сьогодні смак тих черешень…».

Самотнім був і Олег Лишега. «Листи його незвичні, там сюрреалістична поетика, а за цим стоїть його життя. За кожним. У листі він міг зашифрувати своє непросте тоді життя. Мені здається, що він міг лише до мене так писати, бо мені це було зрозуміле. Ця радянська кадебістська машина знала, що робить. Знищила талановиту людину. Він дуже багато вкладав у написане. Воно має велику питому вагу. Одна його річ вартує більше, ніж десятки творів інших. Він був найталановитіший серед усіх тоді у Львові, і це, звісно, не могло подобатись середовищу», – розповідав Олег Лишега.

Більшу частину віршів поет створив до 1970 р. Поема «Вертеп» вийшла з-під пера 18-річного юнака. Останню поему «Говорити, мовчати і говорити знову» після 5-річної перерви Чубай написав 1975 р. У ній – його біль і його тривоги:

«Я так довго мовчав

ти ж бо знаєш як важко було мені в сутінках

вустами вологими на добрі слова натрапляти

коли надовкіль –

злі назви річок

(колись таких добрих річок!)

що сповільнили ритм свій

до ритму лікарень

і хмари на їхньому плесі сьогодні над вечір –

це психіатри досвідчені

зодягнуті в біле

коридором ріки вони

відпливають у темряву

перемовляючись по-латинськи…»

«Те, що він писав, було протестом проти дійсності, яка нас оточувала. Він писав поезію без надії, що її опублікують», – зазначив Іван Сварник.

Наприкінці свого життя Грицько Чубай якимось чином потрапив у літературне товариство, лідерами якого були Андрій Плахов із Хмельницької області , та Сергій Фрухт, згодом директор львівського видавництва «Центр Європи». Саме вони нарадили йому Московський літінститут імені М.Горького, куди він і вступає з першого разу.

Було тоді Грицькові 30 років. Він став одним з найкращих студентів у студії талановитого поета і прозаїка Анатолія Жигуліна.

Та провчився в інституті лише два роки. Знову загострилася хвороба нирок. Коли прийшло запрошення на весняну сесію, Грицька Чубая не стало… Це сталося 16 травня 1982 р.

Поховали поета на Сихівському кладовищі. Пізніше, щойно випала нагода, вдова перепоховала його останки на Личакові, неподалік могили Володимира Івасюка. Так, аби щодня бачити могилу Гриця з вікна свого будинку.

«А світ – вертеп. Кажу я з гіркотою: цей світ – вертеп.

І, мабуть, щонайважче – у ньому залишатися собою,

від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфлером,

ні лялькою на пальчиках облудних,

а лиш собою кожної години,

а лиш собою кожної хвилини,

з лицем одвертим твердо йти на кін…» (Газета “Наш Прапор Перемоги”, №3 за 2021 рік).

Грицько Чубай

Зйомки фільму про Грицька ЧУБАЯ:
https://life.pravda.com.ua/culture/2020/10/30/242814/ 

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.