«А світ – вертеп. Кажу я з гіркотою…»

Про поета Григорія Чубая ми частіше згадуємо в січні і в травні, бо народився він у селі Березини (нині Радивилівського району) 23 січня 1949 року, а помер у Львові 16 травня 1982 року. Деякий час після закінчення школи працював на районному радіо в Червоноармійську (Радивилові). Навчався в Літературному інституті в Москві.

У 1990 році вийшла його збірка віршів «Говорити, мовчати і говорити знову», перекладена польською та іспанською мовами, а в 1999 році – «Плач Єремії», у 2009 році – збірка творів для дітей «Скормовка не для вовка», а в 2013 році – найбільш повне зібрання поета  «П’ятикнижжя», створене на основі збірки під такою назвою, упорядкованої самим Григорієм Чубаєм, доповненої світлинами з його родинного архіву та листами Григорія Чубая до свого друга літератора Олега Лишеги (1949 – 2014).

Творчість батька активно популяризує син – фронтмен гурту «Плач Єремії» Тарас Чубай.

Грицько Чубай, ПєятикнижжяПублікуємо спогади про Грицька Чубая, якими поділилися в 2013 році для «Дзеркала тижня. Україна» його вдова, донька, друзі.

Львівський науковець Іван Сварник:

«Грицько Чубай – не лише український, він поет світової цивілізації. У багатьох його віршах, зокрема «Вертепі», є нотки про те, що людина, винаходячи технічні вдосконалення, значною мірою стає бездуховною.

Ця насичена філософськими образами поезія, нагадує мені японські трирядкові хоку. Тільки хоку – це коротка форма вірша, а в Грицька вона довга, та за насиченістю, філософською думкою дуже об’ємна». Але якщо твори Грицька Чубая в Україні добре знають, то про самого нього – менше. І цьому є пояснення.

Якщо б гіпотетично випала можливість поговорити про творчість із самим Чубаєм, то він не мав би що показати із надрукованого за його життя. І це при тому, що його поезія була в центрі багатьох тодішніх літературних вечорів, а його вірші молодь переписувала собі у щоденники.

У чоловічій аудиторії він був своїм – відкритим, розкутим, дотепним. Гумор мав трохи чорний, а іронія була близька до сарказму. Багато говорив про жінок. У його поезії були еротичні мотиви. Пригадую, читав досить розкуту лірику. Не таку, яка публікувалася у радянських виданнях. Практично, це була позацензурна література».

З Чубаєм Іван Сварник познайомився у Москві, коли навчався в історико-архівному інституті. Це було на одному з поетичних вечорів у літінституті, де Грицько читав свій «Вертеп». Відтоді й потоваришували.

За словами Сварника, там були хороші люди, розмови щирі й відверті.

«Ми не боялися стукачів. Українське КДБ там не було всесильним. Узагалі Москва тоді була містом значно сприятливішим для формування особистості. Там навчалося дуже багато українців, зокрема й вихідці зі Львова, Івано-Франківська, Тернополя.

Чубай мав мав талант від Бога, – це спогад Івана Сварника. – У спілкуванні був гострий, саркастичний. У нього є цікавий вірш, присвячений українській поезії. Там він перераховує багатьох поетів. Усі їхні прізвища, за винятком Миколи Хвильового, написано з маленької букви – і все через те, що чимало з них співпрацювало з владою. Сам він цього не робив навіть з примусу. У нього немає жодного вірша, який можна було б надрукувати у радянському збірнику, не кажучи вже про антологію».

Наприкінці 1960-х – початку 1970-х Грицько, як він себе називав, був душею літературних вечорів. На його поезії виховувалися Олег Лишега, Владко Кауфман, Микола Рябчук, Ігор Білозір та інші. Його твори високо цінували В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Богдан Стельмах, подружжя Калинців.

«Він мав феноменальну пам’ять. Знав увесь Шевченків «Кобзар», усього Василя Симоненка, Вінграновського. Микола Вінграновський був моїм улюбленим поетом, – розповідала Галина Чубай. – І щоб догодити мені, Гриць нерідко читав його вірш «Цю жінку я люблю. Така моя печаль…». А ще він дуже любив Павла Тичину, особливо його «Сонячні кларнети». Зберігся запис, де Гриць читає цей вірш».

…Ще в 17 років він потрапив під нагляд радянських каральних органів. Перед вступом до Київського університету мав необережність виступити в день роковин перепоховання праху Т.Шевченка в Каневі. Сказав якусь «крамолу». Це мало наслідки – всі його спроби вступити до вищих навчальних закладів закінчувалися «провалом». Йому просто ставили «двійку» на останньому екзамені.

«Мої друзі дивувалися його ерудованості, всебічній освіченості. Більшість з них були якщо не випускниками вищих навчальних закладів, то принаймні студентами, – згадувала вдова Грицька Чубая Галина. – Він був у курсі всіх літературних, музичних і культурних новинок, знав українську, російську, світову літературу. І це попри те, що походив з далекого, хоча й дуже мальовничого села Березини, що на Волині».

Коли після народження свого первістка Тараса молоде подружжя завітало до Грицькових батьків, Галина була вражена кількістю книжок, музичних платівок, вирізок з журналів, які були у звичайній сільській хаті. Це були Грицькові «університети». Починаючи з 15 років, він скуповував усю доступну літературу. Перечитав практично все, що було у бібліотеці Березинів і Козина. Збереглося його фото з написом: «5 років! Уміє читати і писати».

Надзвичайно вразили Галину батьки Грицька:

«Дуже приємні, надзвичайної краси люди. Родина проста, але цікава, якщо дозволила синові займатися самоосвітою. Батько був бригадиром у колгоспній бригаді, там само працювала і мама Марія Кузьмівна – красуня з розкішною косою і дуже гарними великими очима. Тому нічого дивного, що я піддалася чарам їхнього сина, який успадкував вроду батьків».

Як відбулося їхнє знайомство з Грицьком?

«Це окрема історія, – ділилася спогадами Галина Чубай. – Звичайно, я трохи чула про те, що він гарний поет, але не була з ним знайома. Він тоді мешкав у гуртожитку нелегалом. Його привів до себе Олег Лишега, з яким я навчалася на факультеті іноземних мов. Одного дня до мене додому прийшли друзі. Серед них був і Грицько. Як пізніше з’ясувалося, він побачив на телебаченні виступ ансамблю «Черемош», де я тоді співала, і захотів зі мною познайомитися. Того разу він читав Лорку. Примушував і мене читати його поезію в оригіналі, бо я вивчала іспанську в університеті. «Тій дівчині, яка вийде за нього заміж, треба буде за життя поставити пам’ятник», – сказала я собі подумки. Не думала, що тією дівчиною буду я…»

1972 рік…

У Чубаїв підростав син Тарас. На честь Кобзаря його назвав сам Грицько. Відсвяткували Новий рік, Різдво. Ходили дивитися вертеп. Саме тоді до Львова приїхав Василь Стус (по дорозі до Моршина на лікування). У Львові він зустрівся з друзями, яким дав почитати свою збірку «Веселий цвинтар» з правками. Серед інших був і Чубай…

А 17 січня 1972 р. практично по всій Україні почалися арешти. Прийшли і до Грицька. Органам «стало відомо», що він читає заборонену літературу.

«У нашому будинку на Погулянці провели обшук. Вилучали все, що тільки можна було. Книжки з підписами і навіть друкарську машинку, яку Грицькові подарував В’ячеслав Чорновіл. Та найбільшим компроматом стала книжка Дмитра Донцова».

Після трьох днів перебування у слідчому відділі його випустили.

Гриць тяжко переживав ті події. Був іще таким молодим…

Коли разом з Олегом Лишегою везли його додому на таксі, він був як загнане звірятко, щулився у куточку. Багато днів з нього не можна було витиснути жодного слова», – пригадувала Галина Чубай.

Після допитів у КДБ у Грицька загострилася хвороба. Він став дуже нервовим. Життя змінилося – постійні допити, виклики… Перестав писати, працював вантажником, монтажником сцени у театрі М.Заньковецької, художником-оформлювачем на ізоляторному заводі. Заробітки мав мізерні. Чимало друзів виїхало зі Львова, деякі знайомі, як це часто буває в таких ситуаціях, відвернулися…

«Вони не розуміли, що тато був занадто молодим. Коли трапилися ці події, йому було лише 23 роки. Він був дуже чутливим, делікатним, – говорила Соломія, донька Чубая. – Дехто називає його громадським діячем. Та не був він ніяким громадським діячем і не був політиком. У нього є «Вертеп», «Маскарад», «Корида», за якими можна сказати, що вони характеризують Григорія Чубая як поета з прапором. Але він радше вчитель, аніж борець.

Нині я хочу лише одного, – продовжувала Соломія, – щоб його не забували. Брат Тарас співає татові пісні. До них настільки звикли, що мало хто знає, чиї вони. Ось я і вирішила започаткувати мистецький проект, який би розповів молоді про мого тата. Він так і називається: «Грицько Чубай: П’ятикнижжя».

«У хвилини розпачу, траплялося, Грицько нищив свої вірші… Палив їх на вогнищі. «П’ятикнижжя» я фактично врятувала, воно було вже роздерте. Грицько бачив, що його творчість нікому не потрібна, казав, що все надаремно», – це знову Галина Чубай. Їй, як нікому іншому, довелося бути свідком і його успіхів, і потрясінь.

З друзів у Грицька фактично зосталися Олег Лишега і Віктор Морозов.

«Олег чи не найбільше відчував батька, – згадувала Соломія. – Він втратив друга, з яким міг говорити. У батькових листах є фраза: «…вже не лишилося людей, таких як ти, з якими можна було б просто поговорити…».

Про той непростий період життя можна дізнатися з листів Грицька Чубая у 1973 – 1975 рр. до Олега Лишеги. Вони – ніби сповідь поета.

«Це все почалося п’ять років тому з одного старого кінофільму в такому ж старому і непопулярному кінотеатрі з ветхим балконом. Надвечір йшов дощ. Ми купили багато черешень, здається, цілий кілограм, і їли їх у фойє перед початком сеансу. Щось жартома говорили про можливий розлад шлунка од немитих черешень. Відвідувачів було мало. А я дивився той фільм не вперше…

Я сьогодні пригадую той фільм, як ніколи. І, як ніколи досі, в мене на губах сьогодні смак тих черешень…».

Самотнім був і Олег Лишега. «Листи його незвичні, там сюрреалістична поетика, а за цим стоїть його життя. За кожним. У листі він міг зашифрувати своє непросте тоді життя. Мені здається, що він міг лише до мене так писати, бо мені це було зрозуміле. Ця радянська кадебістська машина знала, що робить. Знищила талановиту людину. Він дуже багато вкладав у написане. Воно має велику питому вагу. Одна його річ вартує більше, ніж десятки творів інших. Він був найталановитіший серед усіх тоді у Львові, і це, звісно, не могло подобатись середовищу», – розповідав Олег Лишега.

Більшу частину віршів поет створив до 1970 р. Поема «Вертеп» вийшла з-під пера 18-річного юнака. Останню поему «Говорити, мовчати і говорити знову» після 5-річної перерви Чубай написав 1975 р. У ній – його біль і його тривоги:

«Я так довго мовчав

ти ж бо знаєш як важко було мені в сутінках

вустами вологими на добрі слова натрапляти

коли надовкіль –

злі назви річок

(колись таких добрих річок!)

що сповільнили ритм свій

до ритму лікарень

і хмари на їхньому плесі сьогодні над вечір –

це психіатри досвідчені

зодягнуті в біле

коридором ріки вони

відпливають у темряву

перемовляючись по-латинськи…»

«Те, що він писав, було протестом проти дійсності, яка нас оточувала. Він писав поезію без надії, що її опублікують», – зазначив Іван Сварник.

Наприкінці свого життя Грицько Чубай якимось чином потрапив у літературне товариство, лідерами якого були Андрій Плахов із Хмельницької області, тепер відомий московський кінокритик, та Сергій Фрухт, нині директор львівського видавництва «Центр Європи». Саме вони нарадили йому Московський літінститут імені М.Горького, куди він і вступає з першого разу.

Було тоді Грицькові 30 років. Він став одним з найкращих студентів у студії талановитого поета і прозаїка Анатолія Жигуліна.

Та провчився в інституті лише два роки. Знову загострилася хвороба нирок. Коли прийшло запрошення на весняну сесію, Грицька Чубая не стало… Це сталося 16 травня 1982 р.

Поховали поета на Сихівському кладовищі. Пізніше, щойно випала нагода, вдова перепоховала його останки на Личакові, неподалік могили Володимира Івасюка. Так, аби щодня бачити могилу Гриця з вікна свого будинку.

«А світ – вертеп. Кажу я з гіркотою: цей світ – вертеп.

І, мабуть, щонайважче – у ньому залишатися собою,

від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфлером,

ні лялькою на пальчиках облудних,

а лиш собою кожної години,

а лиш собою кожної хвилини,

з лицем одвертим твердо йти на кін…»

З публікації Василя Худицького, «Дзеркало тижня. Україна».

Тарас Грушівський

кореспондент

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.