Архітектор храму на Козацьких Могилах

З історією створення і будівництва “Козацьких могил” (1910-1914 рр.) біля села Пляшева пов’язані імена багатьох видатних будівничих того часу, причетних до широкої архітектурної діяльності – це О.Щусєв, В.Максимов, В.Леонтович.

Володимир Миколайович Максимов – автор проекту храму-пам’ятника Святого Георгія Пере­можця. Довгий час автором цього проекту вважали О.Щусєва, а про В.Максимова було відомо лише як про архітектора, життєвий шлях якого закінчився в 30-х роках ХХ ст.

В.Максимов народився 9 вересня (за ст. ст.) 1882 року в Казані в глибоко віруючій православній сім’ї. Його батько був татарської національності, вільно володів рідною мовою і учителював у татарській національній школі, де дітей навчали на ремісників. Очевидно, визначившись із вибором професії ще в дитинстві, в 1898 р. В.Максимов вступив до Казанської художньої школи. Там він навчався на архітектурному відділенні, яке очолив викладач архітектури та будівельного мистецтва, випускник Петербурзької академії мистецтв Карл Людвігович Мюфке.

У вересні 1904 р. В.Максимов з відзнакою закінчив курс худож­ньої школи і отримав звання техніка з архітектури, а також право бути вчителем малювання, креслення та чистопису в середніх навчальних закладах. Диплом з відзнакою давав йому право для вступу в академію мистецтв з умовою складання екзамену з математики. Оскільки екза­мени вже на той час пройшли, то вступ довелося відкласти до наступного року. Весь цей час Максимов відвідував Казанський університет, де вдосконалював свої знання з математики, фізики та хімії. Навесні 1905 р. він одружився з Ганною Смирновою.

У серпні 1905 р. В.Максимов приїхав до Петербурга, де вступив до Вищого художнього училища при академії мистецтв.Тоді й проявився талант Максимова в сфері архітектурної фотозйомки. Це підтверджує ряд фотоальбомів, які зберігаються в російських музеях. Є там і невеликий за розмірами (165 х 238 мм) альбом “Волинь 1907- 09” з 45 фотознімками з короткими коментарями до них (серед яких є ансамбль Почаївської лаври).

В академії на здібності Максимова звернув увагу вже відомий архітектор О.Щусєв, який у 1908-1909 рр. запросив його на відбудову та реставрацію древнього храму Святого Василя в м.Овруч на Житомирщині. Оскільки сам О.Щусєв на той час був зайнятий роботами в Почаївській лаврі, то весь тягар відповідальності за проведення будівельних робіт ліг на плечі його помічників В.Максимова та Л.Весніна.

Архітектор В.Леонтович у своїх спогадах про Максимова писав: “Дуже велике значення для успішного виконання робіт має підбір добрих помічників; хорошим прикладом цього може слугувати академік архітектури О.В.Щусєв (1873 – 1949)… Будучи в 1909 – 1914 рр. волинським єпархіальним архітектором, я мав можливість близько познайомитися з помічниками Олексія Васильовича того часу… Поблизу Василівського храму було побудовано приміщення жіночого монастиря з дзвіницею; проект цього приміщення і дзвіниці був створений та виконаний у натурі третім помічником О.В.Щусєва, студентом художньої академії В.М.Мак­си­мовим… Це був талановитий, багатообіцяючий архітектор, який охоче ділився з товаришами своїми знаннями та досвідом. Він був уже “поважного віку”, ймовірно, йому було біля 40-ка років…” [1, с. 6-7].

В Овручі Максимов, на прохання намісниці жіночого монастиря, безкоштовно розробив проект нової обителі. Ця робота була виконана настільки вдало, що Щусєв не лише схвалив її, а й підписав до виконання, а потім видав під своїм іменем в альбомному додатку до журналу “Зодчий”. Авторство проекту монастиря в Овручі підтвердили спогади доньок Максимова, а також його власні свідчення, які він давав під час допитів на Луб’янці, після свого арешту у 1932 р. [1, с. 16].

Навесні 1910 р. Максимов закінчив науковий курс академії. Подальше навчання в ній передбачало вдосконалення та шліфування майстерності під керівництвом котрогось з визнаних архітекторів. Оскільки Щусєв персональної майстерні в академії не мав, то Максимов своїм керівником вибрав професора М.Преображенського. Щоб отримати пра­во ще й на самостійне проектування, потрібно було продовжувати роботу помічником архітектора. Тож Максимов надалі працює під керівництвом Щусєва.

У 1910 р. В.Максимов отримав право займатися будівничою діяльністю, і з цього часу, за реко­мендацією О.Щусєва, розпочинається його плідна праця під керівництвом архітектора В. Покровського в Царському Селі.

У подальшому Максимов розробив ще ряд проектів, зокрема, й “Храму-пам’ятника на честь воїнів, які полягли на Далекому Сході”.Варто зауважити, що проект був задуманий як дворівневий (крім основного храму, передбачалася підземна церква з низькими склепіннями та невеликим іконостасом), у чому є певна схожість з проектом храму-пам’ятника, побудованого на Козацьких могилах у Пляшевій.

У 1910 р. В.Максимов, очевидно, також під керівництвом О.Щусєва, а можливо, у співавторстві з ним, створював проект церкви на Козацьких могилах під Берестечком (малюнок ескізу Свято-Георгіїв­ського храму був виявлений у сімейному архіві Щусєва). Оскільки Максимов на той час був ще студентом, права підписувати проект, що підлягав виконанню, він не мав. Тому проект до виконання був підписаний волинським єпархіальним архітек­тором-будівничим В.Леонтовичем, хоча автором проекту було вказано В.Максимова [1; с. 8].

У 1911 р. на Козацьких могилах під Берестечком розпочалося будівництво церкви Святого Георгія Переможця: були проведені робо­ти по влаштуванню фундаментів та кладці стін першого поверху, приблизно на половину їх висоти. Очевидно, сам Максимов бував тут не часто, адже в цей час він вів будівельні роботи в Царському Селі, а з весни 1912 р. роботи з будівництва храму на Козацьких Могилах співпали з виконанням його дипломної роботи. Отож усі будівельні роботи на Козацьких Могилах по червень 1914 р. проводилися лише під керівницт­вом В.Леонтовича за проектом Максимова, але з деякими змі­нами: заміною дерев’яних куполів залізобетонними та влашту­ванням двох кафедр для проповідника (за його особистими вказівками).

Самостійний стаж В.Леонто­вича, як будівничого, був тоді лише 6 – 8 років, а по церквах – 2 – 4 роки. Тому всі питання Леонтович узгоджував з Макси­мовим у Петербурзі та Царському Селі. Як писав Леонтович, проект храму-пам’ятника (на першому поверсі лише вівтар, на другому – церква і приміщення для музею) був розроблений за вказівкою архімандрита Почаївської лаври Віталія (Максименка).

Свої враження про Георгіївський храм-пам’ятник на Козацьких могилах залишила українська поетеса, публіцист Олена Пчілка у журналі “Рідний край” (1911р., №17), додавши від себе до статті Клима Поліщука “Музей на Козацьких могилах” примітку “Волинський пам’ятник”, у якій дано характеристику і опис цього майбутнього пам’ятника, хоча помил­ково названо його автором архітектора Щусєва: “Пам’ятник-церква на Берестецькому полю… відзначатиметься ще й тим, що се буде будова на український зразок. Архітектор… не надав йому тих прикмет, що так псують наші нові церкви, будовані в без­смачному московському стилю, важкому, не­зграбному. Зразок Щусєва (насправді Максимова. – Авт.), пильного дослідника української старовини, являє собою щось своєвидне, являє прикмети старих українських церков; до оздоблення ж дрібнішого – вжито української народної орнаментики. Таким чином, в будуванні козацького пам’ятника видно повагу до старого місцевого стилю, видно не бажання затоптувати чи спотворювати його, а видно охоту викликати до життя наше колишнє мистецтво, таке гарне, але таке занедбане тепер. Так само заслуговує щирого признання хороша думка, від кого б вона не йшла, заснувати при Берестецькому пам’ятникові музей” [4].

У 1912 р. В.Максимов закінчив Вищу художню академію з відзнакою. Він був енергійним і спритним, швидко вловлював навіть не зовсім чіткі побажання в будівництві і вмів відмінно втілювати їх у реальність, чим дуже подобався замовникам. Темп його життя був дуже насиченим. Архітектор вмів одночасно робити декілька справ, витрачаючи на кожну мінімум часу. За період роботи в Царському Селі з 1912 по 1919 рр. втілив у життя ще багато інших проектів.

Улітку 1916 р. В.Максимов декілька місяців жив у Ялті. Там він розробив проект Свято-Миколаївської церк­ви, що мала діяти при створеній там лікарні для хворих на туберкульоз, і керував її будівництвом.

Тривала Перша світова війна. Максимов щиро вірив, що перемога в ній буде за Російською імперією. Він з ентузіазмом проектував у Царському Селі. Однак з початком Лютневої революції та з приходом до влади більшовиків Максимов та його праця стали нікому не потрібними.

Залишивши квартиру, майстерню з інструментами та кресленнями і все своє нажите майно, щоб урятувати сім’ю, Максимов їде до Бельбека, де живуть його батько та старший брат, офіцер, зранений у боях та звільнений з армії.

Архітектурне ремесло там стало нікому не потрібною справою. В той час в Уфимській губернії з’являється Чапаєв, наближення якого смертельно небезпечне для всієї родини. Тому доводиться тікати в Сибір. Сім років інтенсивної проектної та будівельної справи змінюються сімома роками вигнання та вимушеного творчого простою.

Одного разу дружина архітектора Ганна Олек­сандрівна, яка завжди була байдужою до релігії, захворіла на важку форму сипного тифу. Шансів на життя в неї не залишалося. Всю ніч Володимир Миколайович натхненно молився, благаючи продов­ження життя дружині – не для себе, не для дітей, але для навернення її до православної віри… Над ранок Максимов розбудив свою старшу доньку і повідомив їй, що на його молитву йому обіцяно, що його дружина, а її мати буде жива. Ганна Олек­сандрівна прожила до глибокої старості і помер­ла православною християнкою. [1; 44].

В ці неспокійні роки архітектору В.Максимову, який з родиною деякий час проживав в Омську, довелося важко працювати, займаючись різними ремеслами. По закінченні громадянської війни родина з Сибіру переїхала до села Сарпово Московської губернії. У Царському Селі він застав свою покинуту і розграбовану квартиру, але найбільше був вражений зникненням багатих запасів фарб, пензлів для малювання, паперу, креслярських інструментів та особливо – самих креслень, про долю яких він так нічого й не дізнався.

З часом життя ускладнювало підозріле ставлення місцевої влади до “родичів поміщика”. В 1924 р. в дім Максимових прийшли з обшуком. Самого Мак­симова в цей час не було вдома. Сім’я негайно пере­їхала на нове місце проживання.

Після Жовтневого перевороту настала важка пора і для архітектури. В усіх видах мистецтва, зокрема і в будівництві, останнє слово було за ідеологією – “національне за формою, соціалістичне – за змістом”. Почалися гоніння та переслідування за найменші прояви уваги до національних російських, українських та білоруських форм будівництва.

Максимов виконує ряд нових проектів, але для радянської влади залишається “небажаним еле­ментом”. Перемагаючи свою творчу незадоволеність, знаходить моральну втіху у відвідуванні церкви та в бесідах з православним духівництвом.

У 1932 р. розпочалася друга п’ятирічка, яка була оголошена “п’ятирічкою суцільного безбожжя”: було проведено так звану операцію “пасхальний набір” – масові арешти священнослужителів та пастви.

Розпочалися нові випробування і в житті  Максимова. В ніч на 14 квітня 1932 р. в його дім прийшли з обшуком. Нічні гості не знайшли для себе нічого цінного, крім натільних хрестиків. Максимова та його 19-літнього сина заарештували.

15 квітня 1932 р. Володимиру Миколайовичу присудили ув’язнення в концтаборі терміном на три роки. А йому тоді було вже 50. Максимов потрапив у лазарет, і вже 22 лютого 1933 р., за рішенням місцевої комісії, був достроково звільнений з позбавленням права проживання у 12 містах Уральської області та в Московській області.

В.Максимов поселився в Муромі. Там він жив на мінімальний пайок, часто недоїдав, тому заробляв собі на хліб виготовленням світильників. Попри все, ця смиренна, але стійка людина ніколи не нарікала на своє життя і була вдячна Богові за все, що мала. Відбувши своє заслання, до архітектора повернувся син, якого “перекували” в таборі: він став працювати на посаді молодшого архітектора по лінії НКВД.

В.Максимов виконав ескізи архітектурного оформ­лення шлюзів для каналу Волга – Москва, шосе Мінськ – Москва, декількох гідровузлів.

Перебування Володимира Миколайовича Мак­симова в колі сім’ї було недовгим. Внаслідок усіх душевних потрясінь та життєвих випробувань, які випали на його долю, він важко захворів нейро­дермітом (псоріазом). З початком Другої світової війни хвороба загострилася. І 17 грудня 1942 року Володимир Миколайович тихо помер на руках у дружини та доньки.

Після ХХ з’їзду КПРС, коли розпочалася реа­білітація невинних жертв репресій, доньки Максимова відмовилися від цієї пропозиції, пояснюючи це тим, що їхній батько насправді був глибоко віруючою православною людиною, за що й був звинувачений у приналежності до Православної церкви і засуд­жений, тому просити зняти з нього таке обвину­вачення вони не можуть.

Довгий час життєва і творча доля архітектора В.Максимова залишалася невідомою. І лише завдячуючи його дітям, які зберегли світлу пам’ять про батька і батьківські креслення, та наполегливим дослідженням історика архітектури А.Крашеніннікова ми маємо можливість дізнатися сьогодні правду про долю цієї людини, яка залишила слід в історії нашого Волинського краю.

Використана література: Крашенинников А.Ф. В.Н. Максимов. Зодчий русского национального стиля. 1882 – 1942. Совпадение. Москва. 2006 . – 176 с.; Леонтович В.Г. Казацкие могилы (1912 – 1914 гг.) Воспоминания строителя. 16.11.1961 г. Киев, 1961; Лотоцький Г.П. Козацькі могили. Музейний літопис. Волинські обереги. Рівне, 2003; Пчілка Олена. Волин­ський пам’ятник. / Журнал “Рідний край” №17, 1911; Плотникова Надежда. О мастере национальной архитектуры; Источник: Domus. 2008. с.189. ©Салон-Пресс, 2008 .

Світлана Скруха,

науковий співробітник Національного історико-меморіального заповідника “Поле Берестецької битви”, с.Пляшева. (Стаття друкується в скороченому вигляді). /Газета “Прапор перемоги”, Радивилів, 14 грудня 2018 р./.

 

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.