Баба Фросина (село Лев’ятин): світ не без лиха, але й не без добра

Улітку 1943 року гітлерівські прислужники записали 20-літню Фросину для вивезення на роботи в Німеччину. Не з”явишся на збір – можуть помститися над родиною. Зібрала такі-сякі пожитки в дорогу, завезли дівчину в Радивилів, де в парку німці обнесли колючим дротом збірний пункт. Та знайомий хлопець, із яким зустрічалася, не міг змиритися з таким поворотом подій: прокрався вночі до загорожі, розрізав дроти і забрав Фросю з її валізкою.

Звичайно, повертатися в рідне село Копані було безглуздо, – переховувалася в приміському Лев”ятині, у старшої сестри Марусі Бохонко. Затим познайомилася з підпільниками УПА, один з них, Володимир Бойко, стане в майбутньому її чоловіком. Визвольний наступ Червоної армії мало що змінив в укладі селянського життя в нашому краї. Військові прочісували ліси в пошуках “бандерівців”, влада зверталася з закликами до них про вихід з повинною. Було тривожно й непевно. Євросинія ховалася в копицях трави, в стіжках соломи. Її сім”ї пригрозили розправою – і дівчина вирішила здатися.

-Лейтенант-енкаведист наказав нам із знайомою Ніною сідати на підводу і повіз у Дранчу, – згадує жінка. – Хотів було розстріляти нас і покидати в колодязь. Розмахуючи пістолетом, зв”язав нам руки, та заступився інший чекіст, який там проїздив, – мовляв, нехай усе вирішує суд. Дорогою в Радивилів Ніна вихопила в лейтенанта пістолет і застрілилася, він і мені глузливо пропонував так зробити, та я не піддалася слабкодухості. Єфросинія опинилася в Дубенській тюрмі, а там – тіснота, сирість, голод.

Перших три дні взагалі їсти не дали, допитувалися про підпілля, про зв”язки. А якогось дня вартовий приніс приємну звістку: “Війна закінчилась. Вас скоро випустять”. Було 9 травня 45-го. Ясна річ, уникнути репресій вдалося далеко не всім. Її і багатьох таких, як вона, чиєї провини чи то не змогли довести, чи попросту не дошукувалися, відправили в примусовому порядку на металургійний завод на Донбас, у Макіївку. Звичайно, то не тюрма, але умови праці були каторжні.

– Ми, п”ятеро подруг, зрозуміли, що, так важко працюючи, довго не витримаємо, – згадує Єфросинія Павлівна, – і вирішили втікати. Заплатили якомусь інвалідові – він уночі вивів нас до поїзда, який ішов на Київ. Дісталася до Копанів. Але дуже швидко дівчину стали шукати і знайшли. Та цього разу виявилися поблажливішими – поставили працювати на заготзерні у Варковичах, у неділю можна було поїхати додому. У 1946-му Єфросинія одружилася з Володимиром, колишнім вояком УПА.

У повстанському загоні, пройнявшись ідеєю здобуття для України незалежності, він опинився з початком його формування, мав псевдо Ясень, виконував обов”язки господарчого, тобто дбав про забезпечення бійців передусім провіантом. У 1944 році був призваний у Червону армію, але з Пензи, куди повезли на навчання, втік. Знову пішов у підпілля. Його сотня стояла в Чорному лісі біля Кременця. Однак в одному з боїв була оточена і розгромлена енкаведистами. Володимир ледве вирвався з кільця, переховувався у схованці, яку обладнав удома, в Лев”ятині.

Зрозумівши всю складність ситуації, в якій опинився, вирішив на заклик радянської влади вийти з повинною. Став працювати мірошником. І хоч його не судили, та раз у раз запопадливі чекісти викликали, намагалися витягнути додаткову інформацію про причетних до ОУН-УПА.

Єфросинія Павлівна каже, що не раз після таких “розмов” приходив дуже пригнічений і навіть побитий. Пожвавилися такі “обробки” під кінець шістдесятих, із закінченням хрущовської “відлиги”. Моя співрозмовниця вважає, що чекісти причетні і до його загибелі – Володимира Федоровича знайшли повішеним на низенькій акації, він діставав ногами до землі. До речі, той, хто невідступно вимагав “зізнань”, прожив стільки ж, як і його жертва, – 49 років.

Єфросинія Павлівна з чоловіком виростили і виховали двох дітей – дочку і сина. До речі, коли Володимира Федоровича Бойка не стало, його син Анатолій саме закінчував середню школу. Тінь складного минулого лягла і на його долю, адже дітям колишніх підпільників було важче утвердити себе в житті, ніж їх ровесникам.

Це тепер Анатолій Володимирович Бойко – знаний у районі керівник, уже 8-й рік – голова правління ВАТ “Радивилівський завод “Фурнітура”, депутат районної ради. Мабуть, найбільш повно тільки він один знає, яким тернистим був шлях сходження. На службу призвали на Балтійський флот, дослужився до головного старшини. Знаючи, як важливо для подальшого життя бути членом КПРС, отримав рекомендації і на зборах був прийнятий кандидатом. Військова частина далеко, в біографію його батьків ніхто, очевидно, не вважав за потрібне вникати, оцінювали тільки його особисті ділові та моральні якості. Хотів уже й залишитися на флоті – з тим, щоб продовжити навчання у вищому командному училищі, але приїхала мати, відговорила.

Після повернення зі служби додому вів початкову військову підготовку в Червоноармійській СШ№1, потім перейшов на фурнітурний завод – штампувальником. І ось після року кандидатського стажу постало питання про його прийом у КПРС. Тут-то і спливло питання про батьків. Хтось на партзборах гарячковито звинуватив: мовляв, свідомо приховав факт їх причетності до УПА, щоб “пролізти” в партію.

А насправді ж Анатолій нічого не приховував, тому й здаватися не збирався: написав лист в особливий відділ своєї військової частини, звідти приїхав представник, пішов у райком партії. Потім пояснив на заводі, що хлопець чесно розповів про себе все, що знав, і товариші обдумано дали йому рекомендації, від яких не відмовляються. Це стало поворотним пунктом.

Відтоді Анатолій Володимирович, що називається, опинився поза сумнівами і підозрами, – а це – разом із його працьовитістю й наполегливістю – позначилося на кар”єрному рості: продовження навчання, майстер, начальник цеху. Практично все трудове життя пов”язане з одним промисловим підприємством. Мати не без підстав гордиться своїми дітьми, а найбільше – Анатолієм. До речі, нині в Єфросинії Павлівни Бойко, якій іде 84-й, 4 внуки і 7 правнуків.

– Давно в минулому ті важкі дні, – каже вона, – коли вслід мені дехто злісно кидав слово “бандеріка”, але навіть тоді заступався, наприклад, голова колгоспу, де я працювала в рільничій ланці. Бо не всіх задурманили пропагандою про нібито злочини повстанців. Тепер інші часи – і інше розуміння й ролі УПА, й значення післявоєнного протистояння на західноукраїнських землях. Без цього неможливо було б прийти до утвердження незалежності України.

Володимир ЯЩУК.

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.