Бойові соратники повітряних асів

У випущеній свого часу книзі спогадів генерал-майора авіа­ції О.Карпова «В небі України» є такі слова: «Іноді дивлюся на свого ме­ханіка Данила Фещенка… і мимоволі думаю, як він може стільки працювати? А його друзі – механіки Александров, Помазан, Микола Зубов. Для них обов’язок теж перш за все».

Александров і Помазан, колишні однополчани, жили в Радивилові (Червоноармійську). Доля звела їх з мужніми повітряними асами, серед яких були і Герої Радянського Союзу Микола Маркелов та Андрій Демьохін (обидва поховані  на меморіалі Слави в райцентрі Радивилів на Рівненщині).

ПЕТРО АЛЕКСАНДРОВ

Петро Александров був при званий в армію восени 1937 року із Саратова. Статутна дисципліна припала йому до вподоби, і юнак вирішив при­святити себе професії військового. У Збройних Силах він прослу­жив 20 років. «Прослужив» і суворі ви­пробування Другої світової війни, які Петро Миколайович виніс з честю. Про це свід­чили його бойові нагороди — орден Червоної Зірки і три медалі.

Війна застала сержанта Александрова у бомбардуваль­ному полку. Довгі дні і на­віть місяці були присвячені підготовці до бойових дій, ви­вченню матеріальної частини літаків. Ближче під зиму полк перевели в Астрахань, де зі­бралося немало «безкінних» авіаспеціалістів, Петро разом з ними переучувався обслуго­вувати літаки Пе-2. Коли ж Невдовзі по тому було сформо­вано штурмовий авіаційний полк і Александрова включили у підрозділ технічної служби, науки знову додалося: треба було вивчити  літак Іл-2.

Тільки в липні 1942 року полк ввели у бойові дії. Тоді в Александрова з’явилася справжня робота. Від його технічної ерудиції і ретельнос­ті, від того, як він обслужить  машину після бойового вильоту, залежав ус­піх там, на лінії вогню.

Точилися бої в Калмицьких степах… Льотчики поверталися виснажені, іноді ледве дотягували на пошкодженій машині до аеродрому.

Свого часу, 80-і роки, Петро Миколайович розповів мені: «Якось капітан Ширяєв (був у нас такий відважний льотчик, загинув, по­вторивши подвиг Гастелло, за що посмертно удостоєний зван­ня Героя Радянського Союзу) повернувся з бойового завдан­ня, а в його літаку – понад 200 пробоїн. Я їх сам порахував… Викликав мене і ще одного механіка інженер ескадрильї Савичев: «Обійде­мося без допомоги майстерні?» – «Самі впораємся. Правда, до ранку малувато часу лишилося». Я – мерщій за роботу. Працював без освітлення. Лише іноді, щоб пересвідчитися, що заклепки тримають надійно, вмикав на якусь мить ліхтарик, прикритий пілоткою. На ранок літак був відремонтований, чим ми приємно здивували товаришів.

У повітряних боях з «мессерами»  нелегко  доводилося  одномісним  «Ілам», особливо коли німецькі нацисти атакували із задньої напівсфери. Пора було подумати про другу кабіну…

Витримка  із згаданого на початку статті О.Карпова  («Крилаті атакують»):

«Чимало праці й уміння в обладнання  другої  кабіни вклав і механік Александров – чудовий хлопець, сумлінний працівник. Коли Ширяєв  повертався з бойового завдання цілий і неушкоджений, говорив, що мотор працював нормально, зброя діяла безвідмов­но, механік радів, як дитина.

ДМИТРО ПОМАЗАН

Дмитро Помазан, теж при­званий в армію в 1937 році, перш ніж потрапити в штурмо­вий авіаційний полк, де слу­жив Александров, воював на Південно-Західному, Ленін­градському фронтах.

У штурмовий полк старшо­го сержанта Помазана пере­вели на початку 1943-го. Поза­ду вже була оборона Сталінграда, за участь якій Дмитра нагородили ме­даллю. Часто, перебираючи в пам’яті прожите, він у бесідах зі мною (а жив він за дві сотні метрів від редакції районної газети) згадував 24 квітня 1942 року, коли у Воронежі групі воїнів, у тому числі йому, вручав нагороди голова президії Верховної ради СРСР М.Калінін. Пома­зан тоді одержав орден Червоної Зірки і медаль «За бойові заслуги».

«Обстановка на фронті  в сорок третьому була складна, – розповідав мені в 80-і роки Дмитро Терентійович. – Полк чекали  важкі бої, і техслужба мусила працювати особливо чітко».

З прибуттям чергового по­повнення йому дали обслуго­вувати літак молодого пілота Миколи Маркелова, чиє ім’я носить одна з вулиць Радивилова (похований льотчик на меморіалі Слави за містом). Непоказний на зріст, він уже невдов­зі змусив говорити про себе з повагою: щоразу успішно виконував завдання, сміливо вступав у сутички з ворожи­ми літаками. І в тому, то його Іл-2 працював, як годиннико­вий механізм, була насампе­ред заслуга Дмитра Помаза­на, який саме в той час і по­знайомився з Петром Александровим.

За участь у звільненні Се­вастополя Микола Маркелов був нагороджений другим орденом Червоного Прапора, а Дмитро По­мазан – другим орденом Червоної Зірки.

Знав Помазан і льотчика, героя війни Андрія Демьохіна, чиє ім’я також носить вулиця в Радивилові (герой похований на меморіалі Слави):

«Відчайдушною він був люди­ною! Легенди про нього ходили. Наприкінці лютого 1944 року трапився такий випадок. Під час бойового вильоту над територією, зайнятою ворогом, пішов на вимушену посадку наш винищувач. Ось-ось туди могли нагрянути гітлерівці. Щоб виручити екіпаж, поряд зробив посадку ще один наш літак. Але й він, як на лихо, злетіти не міг – пошкодив покришку шасі. Тим часом фа­шисти наближалися туди,  де розігралася ця драма. І ось тоді командир ланки Демьохін сам вирішує ризикнути. Він по­садив свій літак біля самісіньких бійців, які опинилися в біді, льотчиків забрав у кабіну стрільця, а стрільців – у гондоли шасі і все-таки злетів з цієї за­болоченої місцевості, вирвався з оточення буквально під носом у ворога. З опущеними шасі й добиралися вони до першого, що трапився, аеродрому радянських військ. За цей подвиг Андрію Васильовичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Уже не одне десятиліття минуло відтоді, як відійшли у вічність і Александров, і Помазан. Але в дні відзначення річниць, пов’язаних з Другою світовою війною, ми згадуємо і тих колишніх фронтовиків, які живуть поруч з нами або жили донедавна, і полеглих героїв, адже подвиг їхній через роки й десятиліття не стирається в пам’яті.

Володимир ЯЩУК.