“Брянські” прохачі на Радивилівщині. Ми рятували їх, а їхні внуки проти нас воюють

Назва «брянські» у перші повоєнні роки була досить звичною і часто вживаною на Радивилівщині. Виростав я в селі Гранівка біля Козина, і дуже добре пам’ятаю ті останні роки першої половини 20-го століття, в які проходило моє безрадісне, голодне й босоноге дитинство.

Уже в наші часи мені неод­норазово доводилось спілкуватися з людьми, яких ми колись називали «брянськими». Якось у Радивилові в очікуванні маршрутки я розговорився з літнього віку чоловіком, який представився як житель Митниці, але в мові його вловив деякі не властиві місцевому населенню акценти.

Співрозмовник сказав, що він із тих «брянських», які в післявоєнні роки, рятуючись від голоду, опинились на теренах Західної України. Одружившись тут на вдові фронтовика, став місцевим.

А один мій давній знайомий, житель села Козин, веселої вдачі, який уже відійшов у вічність, міг при нагоді жартома поскар­житись знайомим, що дружина, коли свариться, завжди називає його «брянським», хоч за поход­женням він був із Дніпропетров­щини. Вже зовсім недавно, розповідаючи по радіо про голодомор 1946-47 років, академік, наш земляк із Млинівщини Микола Жулинський теж не проминув нагоди згадати про так званних “брянських”.

То хто ж вони, “брянські”? Як відомо, український народ про­тягом панування так званної совдепії (радянської влади) пережив три голодомори: 1921 – 1922 років, 1932 – 1933 і 1946 – 1947. Найжахливішим був голодомор 1932 – 1933 років. Саме тоді українські селяни вимирали від голоду цілими селами, а ешелони вагонів із українською пшеницею котилися на захід, у фашистську Німеччину, саме тоді Сталін прорік свої «знамениті» слова: «Жить стало лучше, жить стало веселей!» Тільки кому? Західноукраїнське населення, яке в цей час перебувало під владою Польщі, знаючи про страшний голод на Великій Україні, нама­галось хоч як-небудь допомогти братам за Збручем. Проте кому­ністична влада відмовилась прий­няти зібране зерно, заперечуючи існування голоду на Україні.

Якщо про голодомор 1932-33 років відомо широкому загалу до найменших подробиць і багато країн світу визнали його як геноцид проти українського на­роду, то про голодомор 1946 – 47 років ми й сьогодні маємо досить туманне уявлення. Якщо про нього й згадують, то як про голод, викликаний засухою і післявоєнною розрухою. Проте цим не прикрити вину тоталітарного московського режиму. Комуністичні ідеологи протягом усього післявоєнного періоду не переставали втовкмачувати в голови простих громадян, що радянський народ вижив і переміг у так званій Великій Вітчизняній війні тільки завдяки існуванню колгоспного ладу. Цю заяложену тезу нині повторюють сучасні комуністичні ортодокси.

Світова історія знає багато прикладів визначних перемог, і зовсім не пов’язаних з колек­тивною власністю на землю та засоби її обробітку. Як виживав простий люд під час війни в тилу, постараюсь показати на прикладі родини, яка напередодні війни за любов до України була вивезена до північного Казахстану і працю­вала там у колгоспі протягом війни.

«Для нас було великим святом, коли щось здихало в господарстві: віл, кінь чи корова. Тоді ми вдосталь наїдалися м’яса. А ще свої потреби в м’ясі ми задовольняли гороб­цями, які від лютого холоду замерзали на льоту, падали на землю. Ми їх підбирали, настром­лювали на палочки, обсмалювали на вогні і в такому вигляді споживали, рятуючись від чергово­го голоду». – розповідали мені ще живі свідки тієї трагедії.

За сталінського режиму «пося­гання» на соціалістичну власність суворо переслідувалось, діяв закон, за яким за «вкрадені» три колоски можна було «загриміти під фанфари». Це вже значно пізніше, в часи «хрущовської відлиги», можна було щось «прихватити» з колгоспу з собою додому. Колгоспи, які були створені примусово з розкуркулюванням заможного селянства і з подальшим його висе­ленням у відділені райони Сибіру та Далекого Сходу, були однією з вагомих причин обох голодоморів. Адже там, де селяни вели гос­подарство одноосібно, тобто в західних областях України, такого тотального й спустошливого голоду не було ні в тридцяті, ні в сорокові роки. Хоч колгоспи і не були за законом державними підприємствами, держава їх опікувала і розпоряджалася їх майном на свій розсуд. Майже весь зібраний у колгоспі врожай ішов як обов’язкові поставки державі (крім насіннєвого фонду), а ті крихти, що залишались, ділили в кінці року серед колгоспників, згідно з заробленими трудоднями. Після війни в колгоспах не за­лишилось ні насіннєвого фонду, ні засобів для обробітку землі. Колек­тивне добро завжди в народі асо­ціювалось з нічийним, тому в часи лихоліть воно залишалось недо­глянутим, занедбаним, розкра­деним. До нього хто тільки міг прик­ладав свої “нечисті руки”.

Німецьких окупантів теж влаш­товували колгоспи. Їм було набагато простіше збирати «да­нину» з великих “колективних господарств”, ніж з окремих дрібних та бідних селянських володінь. З усього цього випливає: твердження про те, що народ вижив і переміг у війні з ворогом завдяки існуванню в країні кол­госпного ладу, не має під собою ніяких підстав.

Перемога була здобута ціною неймовірних зусиль і страждань усього радянського народу, а не тільки російського, як про це сурмлять профашистські московські правителі. По­рівняймо офіційні цифри, опублі­ковані вже в останні роки існу­вання Радянського Союзу. Пере­можена фашистська Німеччина втратила у війні 6,5 мільйона своїх громадян. Переможець – Радян­ський Союз – аж 27 мільйонів. І це ще не все. Деякі сучасні експерти збільшують останню цифру до 40 мільйонів.

Поняття війни і голоду взає­мопов’язані. Проте жадана пере­мога не привела до суттєвого поліпшення рівня життя. Навпаки – вслід за перемогою розпочався тотальний післявоєнний голод, який охопив не тільки Україну, але й велику територію центральної Росії. Так що стверджувати, що голодомор 1946-47 років був суто українським, означає не що інше, як говорити напівправду. Сталін­ський режим взагалі не проявляв любові до селянства будь-якої нації, вважаючи його своїм класовим ворогом. У ті часи серед селян-колгоспників заро­дилась і поширювалась така форма жартівливого привітання: «Дармо робиш – правду кажеш!», замість «Доброго дня!».

Пам’ятаю весну 1946 року, у наш двір у Гранівці зайшло декілька чужих людей. Вони просили хоч трішечки зерна. Моя мати запитала, звідки вони. «Мы брянские», – була відповідь.

Маси напівголодних вирушали з колгоспного раю туди, де ще не було масової колективізації. Вони добирались до України хто на чому, але переважно на «товарняках», сидячи прямо на вугіллі чи камінні у відкритих напіввагонах чи на залізничних платформах. Манд­руючи від села до села, від двору до двору, просячи милостиню, поступово, кілограм за кілограмом наповнювали свої мішки й торби і таким же транспортом поверталися додому, здебільшого в Росію. Нам, дітям пово­єнного часу, що пасли худобу біля залізниці, не раз доводилося спостерігати такі картини, коли люди їхали на платформах з порожніми мішками, а назад вер­талися з повними. Заради правди мушу сказати, що не всі з таких приїжджих розраховували на великодушну щедрість місцевих селян. Багато хто з них при­хоплювали з собою старі речі, щоб обміняти на зерно.

Вояжі на товарняках тривали протягом обох голодних років. Адже, на відміну від 33-го, кордону по Збручу вже не було, а за проїзд грошей ніхто не вимагав. Так що всі, хто хотіли, подорожували.

Чому так сталося, що в похід за хлібом першими вирушили саме представники Брянщини, пояснити важко. Ймовірно, це була одна з найбідніших російських областей, тому раніше й відчула дошкульний голод. Слідом за «брянськими» стали приїздити смоленські, калузькі, орловські, чернігівські, київські, вінницькі, житомирські, жителі інших місце­востей. Та все це вже не мало суттєвого значення. Перша назва – «брянські» – міцно закарбу­валася в пам’яті нашого люду.

Вже мало хто цікавився, звідки ті люди, – всі добре знали: селом ходять «брянські». Таким чином слово набуло значення людей, що прибули з голодного краю ряту­вати себе і свої сім’ї. Багато хто з цих бідолах наймались на се­зонні роботи в одноосібні госпо­дарства.

Не можу похвалитися, що нам, місцевим, у ті роки жилось аж надто солодко. Але ми мали хліб і намагалися щось мати й до хліба.

У ті роки «брянських» можна було бачити скрізь. Особливо багато їх збиралось на базарах районних містечок. Базар у тодішньому райцентрі Козин був спочатку поблизу польського цвинтаря, згодом його перенесли до єврейського кладовища. У Козині  “брянські” торгували старими речами, поношеним одягом і взуттям та дрібними виробами кустарного домашнього виготовлення. Особливо мені запам’яталися чуні – саморобні глибокі галоші, склеєні з гуми автомобільних камер, і ватні валянки до них. “Брянські” продавали і самі були взуті в чуні у зимову пору.

«Брянські», що ходили від села до села, мусили й десь відпочивати. Такі гості часто потрапляли й у нашу багатодітну сім’я. Мої сердечні й жалісливі батьки не відмовляли  їм у гостинності в маленькому селі Гранівка і ділились із ними своєю нехитрою вечерею. І це при тому, що вся родина спала в одній кімнатці на двох дерев’яних ліжках, вистелених соломою, правда, в запасі була ще піч. Я не погрішу проти істини, коли скажу, що до «брянських» доброзичливо ставилися на всій Західній Україні.

На жаль, добро швидко забувається. Діти і внуки тих, кого ми рятували від голоду, сьогодні пашать ненавистю до України, називають нас «бандерівцями», вкладаючи в це поняття синонім до слова «фашисти», хоча не ми йдемо воювати в Росію, а вони, як колись німецькі фашисти, лізуть в Україну, щоб сіяти війну і смерть, завойовувати чужу територію. Сьогоднішні «брянські» в Україні – не зголоднілі прохачі, а знахабнілі людиноненависники і загарбники.


Андрій МЕЛЬНИЧУК.

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

2 Responses

  1. Світлана сказав:

    Дуже цікаво. Шкода, що про це так швидко забули самі “брянські” та не знають їхні онуки.

  1. Травень 6, 2015

    […] ДИВ.: “Брянські” прохачі на Радивилівщині. Ми рятували їх,… […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.