“Брянські” прохачі на Радивилівщині. Ми рятували їх, а їхні внуки проти нас воюють
Назва «брянські» у перші повоєнні роки була досить звичною і часто вживаною на Радивилівщині. Виростав я в селі Гранівка біля Козина, і дуже добре пам’ятаю ті останні роки першої половини 20-го століття, в які проходило моє безрадісне, голодне й босоноге дитинство.
Уже в наші часи мені неодноразово доводилось спілкуватися з людьми, яких ми колись називали «брянськими». Якось у Радивилові в очікуванні маршрутки я розговорився з літнього віку чоловіком, який представився як житель Митниці, але в мові його вловив деякі не властиві місцевому населенню акценти.
Співрозмовник сказав, що він із тих «брянських», які в післявоєнні роки, рятуючись від голоду, опинились на теренах Західної України. Одружившись тут на вдові фронтовика, став місцевим.
А один мій давній знайомий, житель села Козин, веселої вдачі, який уже відійшов у вічність, міг при нагоді жартома поскаржитись знайомим, що дружина, коли свариться, завжди називає його «брянським», хоч за походженням він був із Дніпропетровщини. Вже зовсім недавно, розповідаючи по радіо про голодомор 1946-47 років, академік, наш земляк із Млинівщини Микола Жулинський теж не проминув нагоди згадати про так званних “брянських”.
То хто ж вони, “брянські”? Як відомо, український народ протягом панування так званної совдепії (радянської влади) пережив три голодомори: 1921 – 1922 років, 1932 – 1933 і 1946 – 1947. Найжахливішим був голодомор 1932 – 1933 років. Саме тоді українські селяни вимирали від голоду цілими селами, а ешелони вагонів із українською пшеницею котилися на захід, у фашистську Німеччину, саме тоді Сталін прорік свої «знамениті» слова: «Жить стало лучше, жить стало веселей!» Тільки кому? Західноукраїнське населення, яке в цей час перебувало під владою Польщі, знаючи про страшний голод на Великій Україні, намагалось хоч як-небудь допомогти братам за Збручем. Проте комуністична влада відмовилась прийняти зібране зерно, заперечуючи існування голоду на Україні.
Якщо про голодомор 1932-33 років відомо широкому загалу до найменших подробиць і багато країн світу визнали його як геноцид проти українського народу, то про голодомор 1946 – 47 років ми й сьогодні маємо досить туманне уявлення. Якщо про нього й згадують, то як про голод, викликаний засухою і післявоєнною розрухою. Проте цим не прикрити вину тоталітарного московського режиму. Комуністичні ідеологи протягом усього післявоєнного періоду не переставали втовкмачувати в голови простих громадян, що радянський народ вижив і переміг у так званій Великій Вітчизняній війні тільки завдяки існуванню колгоспного ладу. Цю заяложену тезу нині повторюють сучасні комуністичні ортодокси.
Світова історія знає багато прикладів визначних перемог, і зовсім не пов’язаних з колективною власністю на землю та засоби її обробітку. Як виживав простий люд під час війни в тилу, постараюсь показати на прикладі родини, яка напередодні війни за любов до України була вивезена до північного Казахстану і працювала там у колгоспі протягом війни.
«Для нас було великим святом, коли щось здихало в господарстві: віл, кінь чи корова. Тоді ми вдосталь наїдалися м’яса. А ще свої потреби в м’ясі ми задовольняли горобцями, які від лютого холоду замерзали на льоту, падали на землю. Ми їх підбирали, настромлювали на палочки, обсмалювали на вогні і в такому вигляді споживали, рятуючись від чергового голоду». – розповідали мені ще живі свідки тієї трагедії.
За сталінського режиму «посягання» на соціалістичну власність суворо переслідувалось, діяв закон, за яким за «вкрадені» три колоски можна було «загриміти під фанфари». Це вже значно пізніше, в часи «хрущовської відлиги», можна було щось «прихватити» з колгоспу з собою додому. Колгоспи, які були створені примусово з розкуркулюванням заможного селянства і з подальшим його виселенням у відділені райони Сибіру та Далекого Сходу, були однією з вагомих причин обох голодоморів. Адже там, де селяни вели господарство одноосібно, тобто в західних областях України, такого тотального й спустошливого голоду не було ні в тридцяті, ні в сорокові роки. Хоч колгоспи і не були за законом державними підприємствами, держава їх опікувала і розпоряджалася їх майном на свій розсуд. Майже весь зібраний у колгоспі врожай ішов як обов’язкові поставки державі (крім насіннєвого фонду), а ті крихти, що залишались, ділили в кінці року серед колгоспників, згідно з заробленими трудоднями. Після війни в колгоспах не залишилось ні насіннєвого фонду, ні засобів для обробітку землі. Колективне добро завжди в народі асоціювалось з нічийним, тому в часи лихоліть воно залишалось недоглянутим, занедбаним, розкраденим. До нього хто тільки міг прикладав свої “нечисті руки”.
Німецьких окупантів теж влаштовували колгоспи. Їм було набагато простіше збирати «данину» з великих “колективних господарств”, ніж з окремих дрібних та бідних селянських володінь. З усього цього випливає: твердження про те, що народ вижив і переміг у війні з ворогом завдяки існуванню в країні колгоспного ладу, не має під собою ніяких підстав.
Перемога була здобута ціною неймовірних зусиль і страждань усього радянського народу, а не тільки російського, як про це сурмлять профашистські московські правителі. Порівняймо офіційні цифри, опубліковані вже в останні роки існування Радянського Союзу. Переможена фашистська Німеччина втратила у війні 6,5 мільйона своїх громадян. Переможець – Радянський Союз – аж 27 мільйонів. І це ще не все. Деякі сучасні експерти збільшують останню цифру до 40 мільйонів.
Поняття війни і голоду взаємопов’язані. Проте жадана перемога не привела до суттєвого поліпшення рівня життя. Навпаки – вслід за перемогою розпочався тотальний післявоєнний голод, який охопив не тільки Україну, але й велику територію центральної Росії. Так що стверджувати, що голодомор 1946-47 років був суто українським, означає не що інше, як говорити напівправду. Сталінський режим взагалі не проявляв любові до селянства будь-якої нації, вважаючи його своїм класовим ворогом. У ті часи серед селян-колгоспників зародилась і поширювалась така форма жартівливого привітання: «Дармо робиш – правду кажеш!», замість «Доброго дня!».
Пам’ятаю весну 1946 року, у наш двір у Гранівці зайшло декілька чужих людей. Вони просили хоч трішечки зерна. Моя мати запитала, звідки вони. «Мы брянские», – була відповідь.
Маси напівголодних вирушали з колгоспного раю туди, де ще не було масової колективізації. Вони добирались до України хто на чому, але переважно на «товарняках», сидячи прямо на вугіллі чи камінні у відкритих напіввагонах чи на залізничних платформах. Мандруючи від села до села, від двору до двору, просячи милостиню, поступово, кілограм за кілограмом наповнювали свої мішки й торби і таким же транспортом поверталися додому, здебільшого в Росію. Нам, дітям повоєнного часу, що пасли худобу біля залізниці, не раз доводилося спостерігати такі картини, коли люди їхали на платформах з порожніми мішками, а назад верталися з повними. Заради правди мушу сказати, що не всі з таких приїжджих розраховували на великодушну щедрість місцевих селян. Багато хто з них прихоплювали з собою старі речі, щоб обміняти на зерно.
Вояжі на товарняках тривали протягом обох голодних років. Адже, на відміну від 33-го, кордону по Збручу вже не було, а за проїзд грошей ніхто не вимагав. Так що всі, хто хотіли, подорожували.
Чому так сталося, що в похід за хлібом першими вирушили саме представники Брянщини, пояснити важко. Ймовірно, це була одна з найбідніших російських областей, тому раніше й відчула дошкульний голод. Слідом за «брянськими» стали приїздити смоленські, калузькі, орловські, чернігівські, київські, вінницькі, житомирські, жителі інших місцевостей. Та все це вже не мало суттєвого значення. Перша назва – «брянські» – міцно закарбувалася в пам’яті нашого люду.
Вже мало хто цікавився, звідки ті люди, – всі добре знали: селом ходять «брянські». Таким чином слово набуло значення людей, що прибули з голодного краю рятувати себе і свої сім’ї. Багато хто з цих бідолах наймались на сезонні роботи в одноосібні господарства.
Не можу похвалитися, що нам, місцевим, у ті роки жилось аж надто солодко. Але ми мали хліб і намагалися щось мати й до хліба.
У ті роки «брянських» можна було бачити скрізь. Особливо багато їх збиралось на базарах районних містечок. Базар у тодішньому райцентрі Козин був спочатку поблизу польського цвинтаря, згодом його перенесли до єврейського кладовища. У Козині “брянські” торгували старими речами, поношеним одягом і взуттям та дрібними виробами кустарного домашнього виготовлення. Особливо мені запам’яталися чуні – саморобні глибокі галоші, склеєні з гуми автомобільних камер, і ватні валянки до них. “Брянські” продавали і самі були взуті в чуні у зимову пору.
«Брянські», що ходили від села до села, мусили й десь відпочивати. Такі гості часто потрапляли й у нашу багатодітну сім’я. Мої сердечні й жалісливі батьки не відмовляли їм у гостинності в маленькому селі Гранівка і ділились із ними своєю нехитрою вечерею. І це при тому, що вся родина спала в одній кімнатці на двох дерев’яних ліжках, вистелених соломою, правда, в запасі була ще піч. Я не погрішу проти істини, коли скажу, що до «брянських» доброзичливо ставилися на всій Західній Україні.
На жаль, добро швидко забувається. Діти і внуки тих, кого ми рятували від голоду, сьогодні пашать ненавистю до України, називають нас «бандерівцями», вкладаючи в це поняття синонім до слова «фашисти», хоча не ми йдемо воювати в Росію, а вони, як колись німецькі фашисти, лізуть в Україну, щоб сіяти війну і смерть, завойовувати чужу територію. Сьогоднішні «брянські» в Україні – не зголоднілі прохачі, а знахабнілі людиноненависники і загарбники.
Андрій МЕЛЬНИЧУК.
Дуже цікаво. Шкода, що про це так швидко забули самі “брянські” та не знають їхні онуки.