“Це те саме дерев’яне, колись прикордонне містечко, де і я пожинав лаври слави на чолі танцювальної групи”

Улас Самчук, пам'ятник у Рівному

Пам’ятник Уласу Самчуку в Рівному.

20 лютого виповнюється 110 років від дня народження відомого українського письменника Уласа Самчука (20.02.1905 – 9.07.1987). Він народився в селі Дермань (нині Рівненська область). Батьки були прості селяни. Навчався в гімназії у Кременці, згодом – у Бреславському університеті та в Українському вільному університеті (Прага).

З творчістю Уласа Самчука я познайомився ще в радянські часи: то була його публіцистика в газеті «Волинь», яка в роки війни видавалася в місті Рівному. Справа в тому, що моїм завданням, отриманим від тодішнього редактора Червоноармійської районної газети, багатолітнього члена бюро райкому партії і неабиякого консерватора, було написати на основі статей цього часопису, який зберігався в Рівненському обласному державному архіві, щось «антинаціоналістичне». Набирав сили Рух, і таким чином влада намагалася вишукати способи його компрометації.

Пристрасні роздуми Самчука неабияк мене зацікавили, я не побачив у них нічого кепського, мало того, талановитість стилю просто вражала, тому завдання я не виконав, звісно, наразившись на чималі неприємності. «Не напишу», – вперся я, відкидаючи розгнуздані вимоги-насідання керівника підготувати статтю за його більш ніж сумнівним планом.

Від часу роботи в архіві виникло бажання більше довідатися про творчість Уласа Самчука, прочитати його романи.

«Марія», «Чого не гоїть огонь», а потім і епопея «Волинь» потрясли своєю художньою правдою. Уже в роки незалежності України побував у Дермані (Здолбунівського району), селі, де народився майбутній прозаїк, сподобався його музей у місцевій школі, а розповіді вчителів та учнів про прототипів літературних героїв письменника зміцнили в думці: Самчук – дійсно великий знавець людської психології, майстер слова, повага наших сучасників до нього – не данина моді на колись заборонене, а щирий вияв визнання.

Тим приємніше було в його публіцистичній книзі «На білому коні», яка на початку 90-х друкувалася в львівському журналі «Дзвін», а потім перевидавалася книгами, знайти згадки про містечко Радивилів, село Батьків біля нього.

Улас Самчук неодноразово бував на Радивилівщині, мав у Радивилові приятелів і добрих знайомих, яких згодом згадував у своїх записах, – це Сергій Снігур, Євгенія і Надія Шудраківни, Віра Тимофієва, Дмитро Суханов (про нього була стаття в Радивилів.info), Марко Маркопольський, Володимир і Юлія Гакен (у двох останніх гостював у селі Батьків)…

З 1921 року навчаючись в Українській приватній гімназії імені Івана Стешенка в місті Кременець, Улас якраз і приїздив у Радивилів.

До речі, мені випало познайомитися і поспілкуватися колись з двома давніми радивилівськими приятелями Самчука – Дмитром Сухановим, який у молоді роки входив до літературної організації західноукраїнських письменників «Горно», і Марком Маркопольським, якого по війні доля закинула в Польщу (він жив у місті Елк) і який упродовж кількох років у 1990-і приїздив улітку в Радивилів.

Після арешту поляками за нібито націоналістичну діяльність і після ув’язнення забрали Уласа Самчука на службу в польську армію. Але він обрав іншу життєву дорогу, повну знегод і несподіванок, – утік за кордон.

Та рідні місця не забувалися, кликали до себе.

Як член однієї з груп, що її очолив поет Олег Ольжич, лише в 1941 році Самчук – уже доволі знаний і популярний в українській еміграції письменник – повертається в Україну.

Їде через Радивилів. Процитую запис із книги «На білому коні» (було 5 серпня, вівторок):

«І ось, нарешті, Радивилів! Волинь. Яка ж це година? Сьома. Сонце все ще на небі. Машина якось сама зупиняється, а я механічно зіскакую, щоб торкнутися рідної землі. І як багато тут знаків доби: і прапори, і  тризуби, і хлопці в ритуальних мазепинках, і плакати, що сливе захрипло пропагують “нашу славу”. Просто не віриться, що це те саме дерев’яне, колись прикордонне, багато разів згадуване містечко, де і я одного разу під осінь, якогось там десятисотенного року пожинав лаври слави на   чолі танцювальної   групи безсмертних Авраменкових гопаків та «запорожців»…»

А далі: «”І другого дня гостина у Батькові, три кілометри від міста, у незабутніх товаришів Антона і Володимира Гакенів з їх чарівною сестрою Юлінькою, романтичним млином, поетичним ставом, човном і… “ніч яка, Господи, місячна, зоряна…”

Той став і тепер такий же поетичний, правда, вже без млина. Зо два десятки років тому мені показали недалеко від водойми, за конторою колишнього колгоспу, старий занедбаний дім, у якому жили Гакени. І виразно постала постать юного гостя Уласа Самчука.

Напевно, не оминув Улас нагоди при тодішньому приїзді в Батьків оглянути розташований за відгалуженою від тракту з Радивилова на Почаїв дорогою старий цвинтар – метрів за сто від дому Гакенів, хрести стоять уздовж високого берега ставу.

В той приїзд ще свіжою була пам’ять про спалення тут у 1920 році більшовиками церкви, про бої біля села в трохи раніші роки, ймовірно – в 1918-му, про що нагадувала братська могила вояків Української Народної Республіки. Зберігали сліди родинного пошанування і впорядкованість сьогодні вже зовсім забуті могили священика Петра Зілітинкевича (29.06.1831- 6.01.1899), колишнього власника Батькова Петра Жемчужникова (помер 17.09.1888), поміщика Андрія Чуя (+10.07.1899). Можливо, кременецькі гімназисти побували на богослужінні протоієрея Іоана Капустинського в на ту пору тимчасово пристосованому під церкву будиночку.

Між іншим, на цьому ж старому цвинтарі упокоївся батько Уласових друзів – Антона, Володимира і Юлі – Владислав Гакен (1899 – 1941), власник млина і ставу.

Приїхавши в Рівне в 1941 році, Самчук стає редактором газети «Волинь», сподіваючись, що німецька влада дасть можливість легально відстоювати українські інтереси. Є в публікаціях і згадки про Радивилів та прилеглі села, наприклад, про Хотин з його просвітницькими традиціями і церковним хором (керівник Ліборський).

Ілюзії розвіялися доволі швидко. У листопаді 1943 року письменник покидає Рівне. Більшу частину свого життя він прожив у Канаді, де й скінчив свій вік 1987 року, лише трохи не доживши до утвердження незалежності України й приходу того часу, коли його книги видаватимуться великими тиражами на рідній землі.

Крім епопеї “Волинь” і вже названих у цій статті книг, перу Уласа Самчука належать також роман-трилогія “Ост”, автобіографічний роман у 2 томах “Юність Василя Шеремети”, публіцистична книга “На коні вороному” тощо.

Голова Рівненської обласної організації Національної спілки письменників України Лідія Рибенко, побувавши в Радивилові на зустрічі з читачами 2011 року, подарувала мені чергову антологію «Літературна Рівненщина», а в ній є дуже показовий її вірш про Уласа Самчука. Ним і закінчу цю краєзнавчу статтю:

УЛАСОВІ  САМЧУКУ

Не так вже їх багато на Землі –

тих іскор Божих творчого горіння.

Сяйне одна чи дві на покоління

метеоритним спалахом в імлі…

Яке блаженство і який то біль –

людської пристрасті терпке причастя…

Але чи є, скажіть, великим щастям

творить шедеври у краю рабів?

Віншують нобелістів королі,

у троннім залі – урочисті речі,

та не тобі. У тебе – хрест предтечі

лауреатів вільної землі.

Володимир Ящук, м. Радивилів.

ДИВ.: Улас Самчук використав тему Берестечка

 

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

You may also like...

3 Responses

  1. Лютий 16, 2015

    […] є посилання в недавно вміщеній у Радивилів.info статті «Це те саме дерев’яне, колись прикордонне містечко, де…. Але в статті цитуються лише фрагменти занотованих […]

  2. Лютий 17, 2015

    […] є посилання в недавно вміщеній у Радивилів.info статті «Це те саме дерев’яне, колись прикордонне містечко, де…. Але в статті цитуються лише фрагменти занотованих […]

  3. Лютий 18, 2015

    […] й увагою до публікацій Радивилів.info. У нашій статті «Це те саме дерев’яне, колись прикордонне містечко, де…зосереджувалася увага головним чином на перебуванні […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.