Через кордон біля Радивилова. Спогад

Володимир Дебогорій-Мокрієвич (1848, Чернігів – 1926, місто Чирпан, Болгарія) – український політичний діяч, революціонер, публіцист, мемуарист. Пропонуємо в перекладі уривок з його спогадів про нелегальний перетин кордону біля Радзивилова (Радивилова), взятий із його «Автобіографії», а точніше – з по смерті автора виданої російськомовної книги «Від бунтарства до тероризму» (видання 1930 року)(мова в нотатках йде про 1881 рік):

Володимир Дебогорій-Мокрієвич

Володимир Дебогорій-Мокрієвич.

«На станції Здолбуново була пересадка, і в очікуванні поїзда, що йшов до Радзивилова, довелося чекати декілька годин на вокзалі. Тут з нами мало не стряслася історія. Пам’ятаю, сиділи ми на лаві і розмовляли досить жваво. Потім я витягнув із клунка путівник Бедекера, щоб роздивитися маршрут, захопився цим заняттям і не звертав ніякої уваги на те, що відбувалося навколо нас.

-На нас дивиться жандарм, – тихо прошепотів Ходько.

-Не дивіть на нього, – так само тихо відповів я йому.

Перша думка, що блиснула в моїй голові, була та, щоб не показати жандармові, що ми помічаємо його стеження. Деякий час я продовжував гортати книгу, потім склав її, засунув у клунок, підвівся з лави і підійшов до жандарма. Мені здалося, що він із зацікавленням дивився на мене.

-Коли поїзд іде в Радзивилів? – запитав я його.

О такій-то годині.

-Чому це доводиться так довго чекати в Здолбунові?

-За розкладом, – лаконічно відповів жандарм.

У кожну мить я чекав, що він запитає мене в свою чергу: «А дозвольте довідатися, хто ви такий, куди й навіщо їдете?» Паспорти у нас були цього разу препогані через те, що попропадали печаті і бланки під час арештів, і дати скільки-небудь задовільне пояснення поїздки нашої в Радзивилів ми рішуче не могли. Отож найменше розслідування або просто два-три запитання зі сторонни жандарма були б достатніми, аби нас погубити. Я відчув це відразу і тому вирішив іти, як кажуть, напролом.

Не даючи йому спам’ятатися, я ніс довжелезну ахінею про те, навіщо такі незручні писання складаються на залізницях, та чи не можна їх перемінити, та чому їх не перемінять, та інше в такому роді. Жандарм довго слухав мене. Найвірогідніше, в таку хвилину він вирішив, що я лакей одного з навколишніх поміщиків і при тому лакей настирливий. З його обличчя цікавість мало-помалу зникла й змінилася зневагою і навіть зверхністю. Я продовжував його розпитувати про якісь дрібниці, а він став відповідати неохоче. Потім, нарешті, повернувся до мене спиною і з поважністю великого індійського півня пішов від мене, розмірено подзенькуючи шпорами. Тим справа й скінчилася. Жандарм більше жодного разу не поглянув на нас.

Радивилів. Вокзал довоєннийДоїхавши до радзивилівського вокзалу, ми зійшли з поїзда і пішли в містечко. У Радзивилові (Волинської губернії), розташованому на кордоні Росії з Австрією, ні я, ні Ходько не були раніше. Але з прикордонним життям загалом я був знайомий і знав, що перехід кордону зовсім не являє собою якихось особливих труднощів. Цілком вірогідно, ми перебралися б в Австрію без допомоги контрабандистів, якби прикордонна лінія була близько від містечка, але тут вона проходила за кілька верст від Радзивилова, позаду лісу, так що з містечка її навіть не було видно. Тому ми боялися ризикувати і йти самим у мандрівку, тож вирішили звернутися за допомогою до контрабандистів. Знаючи, що більш-менш усякий балагула, який живе в прикордонному містечку, так чи інакше повинен бути дотичним до контрабанди, я почав з того, що взявся розшукувати балагулу (балагула – критий дорожній віз; візник на такому возі. – В.Я.).

Мені на одного вказали, і я відправився до нього.

-Наймаєш коней? – запитав я.

-Так. А куди вам потрібно?

-У Почаїв.

-Можна. Скільки дасте?

-Ну, а в Броди? – запитав я ніби мимохідь.

-І в Броди можна.

Розумний балагула відразу зметикував, у чому справа: це я бачив по його очах. Почаїв – російське прикордонне містечко, розташоване недалеко від Радзивилова; Броди ж – місто австрійське, лежить верст за дванадцять уже по той бік кордону.

-А скільки візьмеш у Броди? – заговорив я  з ним уже сміливіше.

-У Броди?.. Кіньми?.. Кіньми важко… Пішки, якщо хочете!

-Ну пішки, якщо кіньми не можна. Скільки візьмеш?

«Балагула» помовчав трохи і затим з деякою нерішучістю в голосі промовив:

-Дай п’ять рублів.

Я став торгуватися з ним, і ми зійшлися на трьох рублях.

-Нас двоє, – зауважив я йому тоді. – За двох отримаєш шість рублів.

-Добре, добре, – заквапився балагула, вочевидь, не бажаючи упустити такого вигідного випадку.

Він мені показав водяний млин, що стояв на краю містечка, де ми повинні були почекати, зажадав від нас наперед чотири рублі і сам відразу пішов на пошуки. Через деякий час до нас підійшло двоє селян. Це виявилися контрабандисти, прислані балагулою. Вони повели нас до себе в сусіднє сільце, розташоване верст за дві-три від Радзивилова, де ми пробули деякий час і години за дві до вечора вирушили до кордону. Два контрабандисти йшли попереду нас, третій – позаду. Ми вервечкою йшли  межею, через широке зоране поле. Попереду виднівся ліс. Щоб не тягати в руках клунків, ми надягнули на себе все, що вони містили, через що нам було дуже тяжко і важко встигати за провідниками, котрі йшли швидко. Уже залишалося недалеко до лісу, як рапом з лівого боку долинув віддалений крик.

-Швидше! – скомандував тоді один з передових і взявся бігти.

Я поглянув уліво і побачив якусь фігуру, що швидко рухалася полем напереріз нам. Фігура наближалася, але й ліс був уже зовсім близько. Ще декілька стрибків – і ми були в лісі. Два контрабандисти відділилися від нас і побігли вліво, ніби назустріч фігурі.

Ми продовжували шлях з одним провідником. Незабаром почулися з лівого боку гучні голоси, що розносилися далеко лісовою луною. Ми бігли. На шляху нам трапилася невелика полянка, де якийсь селянин метушився біля зрубаної сосни.

-Сюди!.. Сюди!.. – кричав він, вказуючи рукою у відомому напрямку. – Варта там!..

-Біжіть так прямо! На «тому боці» в корчмі зустрінемося, – сказав наш третій провідник і сам також кинувся вліво, звідки все сильніше й сильніше долинав шум.

Ми залишилися одні. Ходько задихався. Я також втомився.

-Куди ж тепер? – запитав Ходько.

Але розмірковувати було ніколи, і ми побігли прямо лісом. Стовбури дерев миготіли по сторонах. Але ось попереду з’явився просвіт. Ліс закінчився. Добігши до крайніх сосон, ми зупинилися. Я обережно визирнув з-за сосни. Уздовж лісу тягнулася патрульна дорога. На дорозі нікого не було видно. З правого боку виднівся прикордонний стовп. Ми перестрибнули через дорогу і опинилися в Австрійські імперії.

Якийсь мужик, котрий орав недалеко поле, звернувся до нас з проханням дати йому тютюну. Тютюн в Австрії включений до державної монополії, і тому його багато йде з Росії контрабандним шляхом. Ми дали чоловікові трохи тютюну і, розпитавши дорогу, пішли в корчму, де повинні були зустрітися з нашими контрабандистами. Дійсно, вони  невдовзі туди явилися. Виявилося, вони побігли вліво для того, щоб затримати вартового, як утримують від нападу злого пса, кидаючи йому хустину. Провідники наші, як місцеві жителі, нічим при тому не ризикували. Заплативши їм належних два рублі і почастувавши горілкою, ми найняли підводу і поїхали в Броди.

Між тим настала ніч. Пішов дощ. У Броди, в готель, куди нас привіз селянин, ми явилися з голови до ніг забруднені і до сорочки промоклі, бо всю дорогу згори лило, а знизу бризкало від коліс і кінських копит».

Переклав для Радивилів.info Володимир Ящук.

ДИВ. інші розповіді про перетин кордону біля Радивилова:

Нововиявлена оповідь про перехід кордону біля Радзивилова

«Якщо вам потрібно поїхати за кордон, не їдьте через Радивилів»

 

 

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.