Чи повинні ми вивчати в школі російських класиків?

Лариса Ніцой опублікувала в соцмережі цікаву репліку (стиль письма зберігаю):

«Я тут замахнулася на «святоє». Ви ж знаєте вислів «у суперечці народжується істина». У мене зараз тих суперечок з представниками руцкого міра вище голови.

– Ви би єщьо класіков руской літєратури Тургєнєва, Толстого, Пушкіна і Лєрмонтова со школьной програми вибросілі! – кричать мені опоненти. – Всє європейци смотрят на Вас, как на дікую.

Крупець, Радивилівський районВідповіла, що не чіпаємо ми ваших класиків, а думка шкряб-шкряб: «Цікаво, а що там і справді в Європі з російськими класиками, мабуть теж усі літні канікули «Войну і мір» юзають, три томи. Подумала – та й кинула клич у ті країни, з якими в мене є зв’язки.

– Агов, люди! Що там у ваших ЗВИЧАЙНИХ ДЕРЖАВНИХ школах, тургєнєвих учать?
Отримала відповідь. Посуньте собі краще стільчика й сядьте. Готові?

– Англія. Російських класиків не вчать.
– Голандія. Російських класиків не вчать.
– Крит. Не вчать.
– Португалія. Не вчать.
– Німеччина. Не вчать.
– Італія. Не вчать у звичайних школах.
– Чехія. Не вчать.
– Бельгія. Не вчать.
– Польща. Не вчать.
– Канада. Не вчать. Вчать українську.

Оце-то фінт вухами! А як же вони живуть без знання російської літератури? Як?! Та наче нічого живуть. Краще, ніж ми. Економіка процвітає,  закони працюють і війни немає».

В обговоренні з’ясувалося, що поодиноких російських класиків усе-таки вивчають – у курсі світової літератури.

Ще деякі міркування:

«Андрій Винниченко. Вчити їх потрібно нарівні з Шекспіром, Міцкевичем, Гейне, Гюго в українських перекладах в курсі чужоземної літератури. В Рильського є переклади Пушкіна, є і переклади Гоголя непогані.

Сергій Марущенко. Не знаю, як тепер, а в мої часи зарубіжну літературу викладали вчительки російської мови та літератури, і строго російською. Такий собі урок рускава міра».

На це обговорення колишня жителька Радивилова Ірина Крайник, яка нині мешкає в Дніпровській області, відреагувала так:

«Дозволю собі вставити і свої п’ять копійок (або 10. Там як вийде) Значить так: більшість коментаторів вважають, що не варто читати твори російських класиків, бо вся ця література про русизм, царизм…, загарбання, поневолення, знищення, а тому вилучити з обігу всі книги російських письменників. А “Війна і мир” Толстого – взагалі тягомотина. Там, до речі 4 (чотири) томи. Ті, які так вважають і “нє асілілі”, хай читають “Курочку Рябу”. Я вважаю, що це рівень загальної культури. Як там: “Чим більше мов людина знає…” Не читати російських класиків? Да нє вапрос! It”s not a question. Я не рахувала, скільки коментаторів не знають елементарних правил української мови, а туди ж: “Запрєтіть! Нє пущать!”

Таке вже було в історії людства. Нічого путнього з того не вийшло. Та кому яке в біса діло, які книжки я читаю! Головне – я ЧИТАЮ. У мене виникає питання, а як багато українців читає ВЗАГАЛІ. Врешті- решт, я маю змогу читати англомовних, російських і українських авторів мовою оригіналу. Я, звичайно, не взірець. Це те ж саме, що вважати класиків німецької літератури не гідними для прочитання, бо їхній Гітлер розв’язав війну.

До речі, багато хто з видатних українських письменників і поетів займалися перекладами, в тому числі і російських класиків. Для вас Пантелеймон Куліш, Максим Тадейович Рильський, Микола Бажан, Павло Тичина не авторитети?

Щодо “імпортних” шкіл і університетів… Це правда, в шкільній програмі нема або мало іншомовної класики . Там спрощують програму. Але! Є одне але! Бродський (поет, якщо не знаєте), Солженіцин, Нєізвєстний (скульптор), Татьяна Толстая (це ті, хто одразу спали на думку) викладали в американських університетах. Є у мене подруга Mary Jean Smith, професор математики в Смітсоніанському університеті. Ми з нею подружилися, бо вона багато читає класики, в тому числі і російської».

Не втримався від обговорення і я. Ось мої міркування до запису Ірини Крайник:

«Ви порушуєте складні питання, на які не може бути однозначної відповіді. Кожна людина вправі читати те, що їй до вподоби. А ось дітям у шкільні роки пропонують читати згідно з затвердженою програмою. Я, наприклад, у школі, а потім і в вузі мусив читати (вивчати) твори значної кількості таких російських письменників, яких не віднесеш до першокласних. А тим часом у часи СРСР мене майже не знайомили з літературою народів СРСР (певна річ, крім російського), у школі в 60-і роки не було курсу «Зарубіжна література», не кажу вже про те, що мені заборонено було знати творчість таких українських письменників, як Улас Самчук, Володимир Винниченко, Олег Ольжич, Олена Теліга, Михайло Грушевський (він був і письменником) та інших.

Звичайно, російську літературу варто знати і вивчати. Її авторитет підкріплений і кількістю Нобелівських лауреатів, яких, до речі, є декілька і в сусідній Польщі, але нема в Україні. Утім, лауреатство – це теж навряд чи показник, адже серед Нобелівських лауреатів з літератури є імена авторів, творів яких ми не те що не читали, але й не чули. Натомість у відповідних країнах навколо них створено ореол геніальності.

Не думаю, що російська література в курсі зарубіжної літератури в українських школах повинна переважати літературу інших сусідніх з Україною країн. Та й питання приналежності письменника до певної культури не завжди безспірне. Скажімо, білоруська письменниця С.Алексієвич пише російською, а згаданий Вами Й.Бродський, єврей за походженням, писав російською і англійською. До якої літератури належать в Україні письменники, котрі пишуть російською, польською, угорською, кримськотатарською? Чому Миколу Гоголя доволі часто відносять і до української літератури? Чому з численних творів Марка Вовчка, яка свого часу входила в коло таких літераторів, як І.Тургенєв, М.Некрасов, ми в Україні знаємо лише україномовні «Народні оповідання», а її російськомовних романів не знають ні в Україні, ні в Росії?

Агресія путінської Росії проти України навряд чи не позначилася на ставленні пересічного українця до російської літератури. Адже ця агресія, ненависть до сусіднього народу (народів!) вирощувалася на певному культурно-літературному ґрунті. Врешті-решт є в російській літературі й такі письменники, як Проханов, котрим в українському культурному просторі попросту нічого робити.

А що стосується українських перекладів з російської літератури, то це в часи Російської імперії і СРСР нерідко був, вважаю, вияв тихого протесту проти тотальної русифікації, спосіб обстоювання прав на повноцінне функціонування української мови».

Обговорення триває, часто в недипломатичних тонах. Наводити цитат не буду. Адже вже й оцих уривків достатньо, щоб спонукати читачів Радивилів.info до роздумів, а можливо, й до своїх міркувань на цю далеко не дріб’язкову тему.

Володимир Ящук.

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

You may also like...

2 коментарі

  1. Марта сказав:

    А в Росії українських класиків вивчають? Може, хіба про Тараса Шевченка щось чули

  2. Володимир Ящук сказав:

    2012 року в Харкові тиражем 3000 примірників була випущена книга “Проект «Україна». Галерея національних героїв” з короткими розповідями про діячів. Її автор-упорядник А.Ю.Хорошевський відніс до «українських національних героїв» Михайла Булгакова, Йозефа Рота, Станіслава Лема, Анну Ахматову, Шолом-Алейхема, Миколу Гоголя, Іллю Ільфа, Євгена Петрова, Віктора Некрасова, Іллю Репіна, Казимира Малевича, Сержа Лифаря, Сергія Прокоф’єва, Ісаака Дунаєвського, Леоніда Утьосова, Клавдію Шульженко, Людмилу Гурченко, Михайла Жванецького та інших, які насправді мали відношення до України здебільшого таке, що народилися на території теперішньої України. Наприклад, єврей Йозеф Рот народився у Бродах, коли вони входили до Австро-Угорщини. У самій книжці виразно сказано: «Власне, в університеті майбутній письменник усвідомив свою приналежність до австрійської культури». То який же він «український національний герой»?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.