Деякі міфи про «волинську різанину»

Гадаю, мене важко звинуватити в полонофобії. Тим паче що чимало наших гіперпатріотів не раз закидали мені полонофільство. Я принаймні дотримуюся думки, що, по-перше, і в українській, і польській історіографії занадто багато міфів, які шкодили й шкодять порозумінню наших народів; по-друге, лише конструктивна співпраця поляків та українців може зупинити імперську експансію росіян у Східній і Центральній Європі.

Шкода, але останнім часом відносини між Польщею і Україною складаються зовсім не так, як хотілося б. Раніше на польських інтелектуалів, зокрема й на провідних політиків, впливали ідеї Єжи Ґедройця, авторитетного редактора еміграційного часопису “Культура”, який закликав поляків і українців до порозуміння, а також пропагував вільні від шовінізму ліберальні цінності. Тепер, схоже, це в минулому. Нині у Польщі поширюються антиукраїнські настрої, які активно підживлюються розповідями про “волинську різанину”.

Як зазначає голова Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Володимир В’ятрович, у “Польщі погляди на УПА як “злочинну організацію”, що їх сповідує частина польського політикуму, вже стали мірилом лояльності до держави, яке застосовується як до її громадян, так і іноземців. Напад на хресну ходу українців через червоно-чорну (“бандерівську”) вишиванку у Перемишлі, заборона в’їзду до країни українського гурту Ot Vinta через “неправильне” розуміння ними місця і ролі УПА. Що далі? Письмове зобов’язання кожного, хто в’їжджає в Польщу, не використовувати одяг у червоно-чорних кольорах? Підписка про визнання “людобуйства” УПА в митній декларації на кордоні?..”

До 11 липня (річниці початку активного протистояння між українцями та поляками на Волині у 1943 р.) польські парламентарі збиралися прийняти чергову, досить жорстку постанову, присвячену “волинській різанині”. На 19 липня призначено наступне засідання Сейму, на якому парламентарі продовжать дебати з цього питання.

Історична пам’ять

Усе життя я прожив на Волині. І в радянські, й нерадянські часи доводилося спілкуватися з різними людьми, які, згадуючи минуле, в тому числі й події Другої світової війни, давали їм неофіційну інтерпретацію. Я знав, що чоловік моєї тітки служив у Війську Польському і загинув на початку війни. Правда, тітка так і не дізналася, чи сталося це на фронті, чи в концтаборі — німецькому або радянському. Мої батьки, які походили з Холмщини, іноді згадували, що зазнавали переслідувань від поляків і змушені були добровільно-примусово покинути свій край. Ще в радянські часи вдавалося їздити до своїх родичів у Польщу. Але ніхто не концентрувався на “холмській різанині”, яку влаштували польські націоналістичні збройні угруповання під час війни. Так само, як і не говорили про волинські події 1943 р.

Уперше я довідався про них 1980-го, коли працював учителем у селі Квасів Горохівського району Волинської області. Під час війни це було “прикордонне” село, яке входило до складу Райхскомісаріату Україна. А вже за кілька кілометрів був дистрикт Галичина в складі генерал-губернаторства. Становище цих територій різнилося між собою. Господиня, в якої я мешкав на квартирі, уже дорослою пережила війну. Якось ця жінка обмовилася, що допомогла поляку переправитися на Галичину. Потім пояснила, що поляки зазнавали переслідувань з боку українських націоналістів і втікали з Волині. Для неї це був один з епізодів страшної війни. Не більше. Очевидно, так ці події сприймало багато волинян. А дехто навіть допомагав полякам.

Звісно, мені можуть закинути, що така пам’ять про волинські події 1943 р. однобічна, бо її репрезентують українці. Але 2012 р. за підтримки МЗС Польщі було видано книжку трьома мовами (польською, українською й англійською) “Поєднання через важку пам’ять. Волинь 1943”. У ній зібрано записані свідчення волинян про українсько-польські конфлікти під час Другої світової війни. Свідки тих подій кажуть, що вбивства були як з одного, так і з іншого боку. Про геноцид поляків і близько не йшлося. При цьому з деяких свідчень випливає, що ще в 1942 р. поляки на Волині вчиняли збройні напади на українські села, провокуючи протистояння.

Процитую уривок зі статті польського автора Луціяна Влодковського “Безупинне дратування”, що була опублікована у “Газеті Виборчій” 9 серпня 1995 р. Автор, який народився в місті Здолбунові на Волині, провів тут воєнні роки. У статті він ділився деякими спогадами. “Німцям польсько-українська боротьба була на руку. Сильні відділки польської поліції, котра замінила українську, стаціонували у Кобрині, Ковелі, Ружинцях, Клевані і менших містах. Та поліція брала участь у пацифікаціях українських сіл. Генерал Тадеуш Бур-Комаровський (командувач Армії Крайової. — П.К.) 19 серпня 1943 р. доповідав у Лондон: “Німці перекинули також батальйон поліції з Генерал-Губернаторства, що здійснюваним нелюдським вчинкам (виділення наше. — П.К.) надає характеру польської помсти”.

У липні 1943 р. підрозділи узбеків, польської поліції і німців пацифікували Малин, де було вбито 850 осіб — українців і чехів. 14 листопада 1943 р. козаки, німці й польська поліція жорстоко розправилися з Дерманню ІІ (велике село на Південній Волині з потужними українськими культурними традиціями. — П.К.). Провокаційно-превентивні акції здійснювала також польська самооборона. У вересні 1943 р. підрозділи самооборони атакували Яцковіце, де було вбито вісім осіб і спалено 48 хат.

Двоє моїх старших товаришів, Францішек і Збігнєв Сарафіни, пішли до партизанського загону в районі Сарн. Літом 1944 р. вони розташовувалися у Квасилові поблизу Здолбунова. Розповідали, як вони розправлялися з українцями — мстилися за винищення польського села. Йшли українським селом і вкидали до хат протитанкові гранати”.

Отже, йдеться про “відплатні акції”, які в Польщі й сьогодні не вважають чимось “нелюдським”. Звинувачення одне одного в геноциді — це шлях до розбрату сусідів, які, знаємо, перебувають під пильним оком путінської Росії

Якщо це діалог, то що ж тоді розбрат?

Теми “волинської різанини”, в якій нинішні польські автори звинувачують бандерівців, за радянських часів ні в СРСР, ні в Польщі пропагандисти майже не зачіпали. Звісно, не через те, що хотіли замовчати “злочини українських буржуазних націоналістів”. Реальний фактаж цієї теми давав мало поживи радянській пропаганді. Цю тему порушували переважно представники польських націоналістичних угруповань, котрі опинилися в еміграції. Їм і опонував Єжи Ґедройць.

Розкручування цієї теми почалося в Польщі в другій половині 90-х рр. ХХ ст. І нині “методологія” багатьох польських дослідників “волинської різанини” зводиться до того, щоб виявити якомога більше жертв цієї трагедії і списати все на бандерівців. Ні причини, ні контекст тих подій їх не цікавлять. А якщо факти суперечать їхнім “методологічним підходам”, то… тим гірше фактам.

Звернімося до праці Ґжеґожа Мотики “Від волинської різанини до операції “Вісла”. Польсько-український конфлікт 1943—1947 рр.”, яка за фінансової підтримки Посольства Республіки Польща в Україні (!) вийшла 2013 р. у київському видавництві “Дух і літера”.

Наведу цитату, де автор пише про знищення українськими націоналістами польського села Гурби. Хто не дуже добре орієнтується у подіях періоду Другої світової війни, нагадаю, що саме під цим селом 1944 р. відбулася одна з найбільших битв УПА з радянськими військами. Останні в цій битві навіть змушені були застосувати танки. Гурби для українців Волині — не лише населений пункт, а певний символ. Пан Мотика, звісно, про це знає. Тому мав би добре вивчити історію села, перш ніж писати. А пише він таке: “2 червня 1943 року українські партизани атакували село Гурби… Послуговуючись багнетами й сокирами, українці замордували близько 250 поляків (виділення наше. — П.К.). У наступні дні тривало полювання на окремих заблукалих осіб. У відозві до українців, оприлюдненій у червні 1943 р., “Клим Савур” визнав, що УПА “пустила з димом” польську колонію Гурби”.

Як бачимо, автор посилається на відому пропагандистську листівку УПА від червня 1943 р. Там справді сказано (дуже загально), що упівці нібито спалили Гурби (“пустили з димом”). Про 250 убитих поляків у листівці не йдеться, а тим паче про те, що їх убивали багнетами й сокирами. Звідки автор це взяв? Як на мене, дуже дивним видається те, що бандерівці легко “замордували” 250 осіб, використовуючи холодну зброю. Невже в тамтешніх селян-поляків не було сокир, вил, ножів? Їх же не одна сотня в Гурбах жила! Адже могли б протистояти погано озброєним нападникам. І взагалі — звідки цифра 250?

Виявляється, майже така сама кількість (200 осіб) фігурує в іншому документі, якого пан Мотика не цитує. Це — акт Мізоцької районної державної комісії про визначення завданих збитків гітлерівськими окупантами в селі Гурби. Документ, який складено 1944 р., дуже конкретний: у ньому наведено цифри втрат людей і майна в селі. Завірений підписами радянських чиновників і печаткою. Читаємо.

“1). Немецко-фашистские варвары в мае месяце 1943 года ворвались в с. Гурбы, начали дикую расправу над мирным, ни в чем неповинным польским населением, начали убивать и расстреливать, грабить и жечь постройки.

2). Вследствие вышеуказанных фактов немецко-фашистские захватчики смели с лица земли село Гурбы полностью, из 650 человек населения — 200 расстреляли, а остальное население разбежалось и на день расследования из оставшихся в живых нет никого (в селе было 132 двора)”.

Невже пан Мотика не знає про існування цього документа? Адже його опубліковано. А судячи з наведеної ним цифри вбитих, саме його він і використав.

Кому вірити — пропагандистській упівській листівці, яка говорить про Гурби дуже загально і, ймовірно, видає бажане за дійсне, чи офіційному радянському документу, де наведено конкретні цифри й факти. Принаймні не думаю, що радянські чиновники займалися відбілюванням націоналістів.

Проте в пана Мотики, схоже, особливий підхід до документів. Зрештою, не лише в нього.

Подібних “ляпів” у книжці більш ніж достатньо. Назвати це прикрими помилками якось не випадає. Це відверта антиукраїнська тенденційність, яка вивершується відповідними висновками. Виявляється, за словами Мотики, мала місце не лише “волинська”, а й “галицька” різанина. І взагалі, каже він, та “різанина” “один з найкривавіших епізодів Другої світової війни”. Немає слів! Не здивуюся, коли пан Мотика договориться до того, що всі події тієї війни відбувалися на Волині і що найкривавіші її битви — то битви між українськими націоналістами і мирними польськими селянами.

Зважте, що в Польщі пан Мотика найбільший науковий авторитет у питаннях польсько-українських конфліктів часів Другої світової, він же — заступник голови Ради Інституту національної пам’яті. А ще сей пан, виявляється, нагороджений відзнакою “за наведення мостів у культурному діалозі між Польщею і Україною”. Ну, якщо це діалог, то що ж тоді розбрат? УПА

Лукава цифра

Чи справді так багато поляків загинуло на Волині в 1943 р., як це твердять деякі “дослідники”?

Польські емігрантські публіцисти, зокрема професор Владислав Студніцький, відразу після Другої світової війни заявляли, що українці вбили під час воєнного лихоліття 100 тис. польських селян, а 500 тис. змушені були покинути свої домівки. Звісно, цифри не ґрунтуються на документальній основі. Зате які переконливі — сто тисяч, півмільйона! Із часом цифра 100 тис. стала “сакральною”. Польські дослідники почали “доводити”, ніби під час “волинської” та інших “різанин” загинуло саме 100 тис. (або майже стільки) поляків.

Але чи маємо тій цифрі вірити? У статті українського історика (до речі, уродженець міста Радивилів. – Ред.) Юрія Киричука “Як за Яреми і Кривоноса”, що опублікована у польській “Газеті виборчій” 24 квітня 2003 р., йдеться про те, що, згідно зі звітами Армії Крайової, на Волині в 1943 р. загинуло близько 15 тис. поляків і трохи менше українців. Наскільки я знаю, цієї інформації не спростовували. Але й не звертали на неї уваги. Видається вона досить правдоподібною. Зрештою, звіти АК чогось же варті.

Є й інші дослідження, які наводять на думку, що саме такі цифри є відносно правдивими. У згаданій вище книжці “Поєднання через важку пам’ять. Волинь 1943” вміщено статтю Збігнєва Ґлузи, де йдеться про роботу польського дослідницького осередку “Карта”, який намагався встановити імена жертв польсько-українського конфлікту під час війни. Співробітникам цього осередку вдалося встановити імена 22 тис. загиблих поляків і лише… 3 тис. українців. Попри таку тенденційність, цифри дуже промовисті. “Карта” припинила роботу, заявивши про відсутність фінансування. Проте, здається, причина була не лише в цьому.

Зрештою, говорячи про загибель людей під час Другої світової війни, мусимо мати на увазі, що і поляки, і не поляки гинули в різних обставинах. Особливо це стосувалося Волині — такої собі “нічийної” території, де діяли різні збройні формування, творячи на місцях свою владу. Якщо міста й основні транспортні шляхи контролювали німці, то сільську місцевість — дуже часто українські партизани різних націоналістичних формувань (бандерівці, мельниківці, бульбівці). Діяли в сільській місцевості й польські збройні формування, зокрема й Армія Крайова, і червоні партизани, а то й просто банди грабіжників. Між ними постійно виникали конфлікти. А у 1944 р. Волинню проходив фронт. Можна погодитися з польським автором Яном Лукашовим, який писав у часописі Zeszyty Historyczne (№90, 1989 р.): “Ми ніколи не зможемо дізнатися, скільки жертв загинуло від рук УПА і контрольованих бандерівцями селянських формувань, скільки — від рук “польських”, “українських”, а також інших “Schuzmanschaft”, скільки безпосередньо від німецьких рук, скільки убитих мають на совісті Армія Крайова, радянські партизани, дикі банди, різної масті дезертири… Волинь стала нічиєю землею. Ніхто не міг її опанувати”. Цілком об’єктивна оцінка, якої так бракує багатьом польським “дослідникам”.

Тепер щодо тверджень пана Мотики, ніби “волинська різанина” то “один з найкривавіших епізодів Другої світової війни”. Порівнювати кількість убитих не дуже приємно. І все ж таки… Невже пан Мотика та інші польські дослідники не знають, скільки загинуло поляків під час Варшавського повстання 1944 р.? Звісно, точна цифра не відома. Однак вважається, що близько 16 тис. учасників польського опору полягло і близько 6 тис. було важко поранено. У каральних кампаніях вбито від 150 тис. до 200 тис. осіб мирного населення. Навіть при “роздуванні” цифр про “волинську різанину” вона не йде у порівняння з жертвами Варшавського повстання…

Напередодні Другої світової війни Радянський Союз готувався воювати з Польщею. З цією метою було здійснено комплекс заходів. У 1937—1938 рр. понад 100 тис. громадян СРСР проходили у “польських справах”. Загалом майже кожен п’ятий “радянський” поляк зазнав репресій. Близько 100 тис. було розстріляно. Якось я запитав представників Польського інституту національної пам’яті, чому вони не займаються цим питанням, а концентрують увагу на волинських подіях 1943-го. Гадаєте, отримав відповідь?

Причини “різанини”: позиція страуса

Польські дослідники, “вивчаючи” події 1943 р. на Волині, не дуже поспішають з’ясовувати їхні причини. Точніше — для них причина одна: бандерівці, керуючись своєю людиноненависницькою націоналістичною ідеологією, винищували польське населення. Якщо це справжня причина, то хотілося б отримати відповідь на три запитання.

По-перше, з приходом німців на терени Волині влітку 1941 р. було організовано німецьку поліцію, куди пішли служити переважно українці. Серед них було чимало свідомих націоналістів, майбутніх воїнів і командирів УПА. Українські націоналісти сподівалися, що їм вдасться знайти спільну мову з німецькою владою, однак не склалося. Поляки ж опинилися тоді в ролі упослідженої меншини. Але українці, маючи помітну перевагу і навіть певну підтримку німецької влади, не вдавалися до переслідувань поляків — принаймні цього не було ні в 1941-му, ні в 1942-му. Переслідування поляків українськими націоналістами почалися влітку 1943 р., коли більшість українців пішла з німецької поліції, а їхнє місце зайняли поляки. Отже, чому українці, коли мали підтримку німців, поляків на Волині не чіпали, а переслідувати почали, коли втратили цю підтримку?

По-друге, Волинь не належала до регіонів, де були сильні позиції українських націоналістів. Набагато сильнішими були їхні позиції на Галичині. Проте на Галичині поляки не зазнавали таких переслідувань, як на Волині. Більше того — поляки з Волині втікали саме на “просяклу націоналізмом” Галичину. Чому?

І, нарешті, по-третє. Якщо українські бандерівці хотіли моноетнічної України, то вони мали б переслідувати не лише поляків, а й представників інших національних меншин. Про єврейське населення говорити не будемо. Воно концентрувалося переважно у волинських містах, які контролювалися німцями. Німці його ж і нищили. Але в сільській місцевості на Волині проживало чимало чехів. Були навіть чеські села. Проте якихось серйозних проблем із представниками цього народу в українських націоналістів не виникало. Чому?

Про це я неодноразово запитував польських “дослідників”.  Проте чітких відповідей не дочекався.

На жаль, у нашій літературі, де йдеться про переслідування поляків на Волині в 1943 р., часто пишуть, що їх спричиняли спогади про кривди, які заподіяли українцям поляки в міжвоєнний період. Власне, вони й штовхали українців до антипольських дій. Безперечно, такий чинник був. Але не він був основним.

Спрацювали й інші. Поляки, прийшовши в 1943 р. в німецьку поліцію на місце українців, почали разом із німцями здійснювати каральні акції проти корінного населення, зокрема винищувати “непокірні” села, які надавали підтримку УПА. Польські населені пункти нерідко ставали базами для проведення таких каральних акцій. Іноді в них організовувалися так звані пляцувкі — збройні осередки, які не лише захищали поляків, а й вчиняли напади на українців. Бо найкраща оборона — напад. А німецька окупаційна влада свідомо провокувала конфлікти між поляками й українцями. Керівник Райхкомісаріату Україна Еріх Кох казав: “Потрібно зробити все для того, щоб поляк при зустрічі з українцем хотів його вбити, щоб українець, побачивши поляка, теж палав бажанням його смерті”. Є відомості про те, що німці умисно перевдягалися в цивільне й під виглядом УПА палили польські села. Наприклад, вважається, що так було спалено село Гута Стефанська. Провокації лише посилювали україно-польське протистояння. Крім того, волинські поляки в 1943 р. співпрацювали не лише з нацистами, а й з червоними партизанами, котрі

Вояки польської Армії Крайової.

Вояки польської Армії Крайової.

воювали проти УПА. З’являлися на Волині й підрозділи Армії Крайової, які вбивали українців. Таким чином, польська волинська меншина, зокрема її провідники, зайняли вкрай ворожу позицію щодо українського руху опору. Спроби порозумітися результатів не дали. У такій ситуації українські партизани, які намагалися контролювати сільські терени Волині, не хотіли мати в своїх тилах польські бази. Тому й намагалися витіснити звідти поляків. Робилося це по-різному. Часто поляків попереджали, що нападуть на їхні села, якщо вони їх не покинуть. Тому багато людей переселилося в міста або на Галичину та в інші “безпечні” для них регіони. Однак частину польських сіл і їхнього населення було знищено.

Поляків переслідували не лише бандерівці. Чимало польських сіл було спалено на волинському Поліссі, де були сильні позиції так званих бульбівців — прихильників Тараса Бульби-Боровця. У згадуваній книжці “Поєднання через важку пам’ять. Волинь 1943” часто в спогадах звучить думка, що поляків переслідували саме бульбівці. Правда, польські редактори відразу ж коментували: мовляв, під бульбівцями треба розуміти бандерівців. Але з пісні слова не викинеш. Отже, в 1943 р. поляки Волині налаштували проти себе не лише бандерівців, а й їхніх політичних опонентів.

Трагічні події 1943 р. мали комплекс причин. Їх, як на мене, добре з’ясував Бульба-Боровець в одній зі своїх статей. Ще в 1950 р. він писав: “Були випадки, де горіли польські оселі та католицькі церкви. Але чому поляки тут же не поставлять так само голосно іншого питання: де криється причина подібних заходів? Чому в той же час там не горіли, приміром, оселі чеських колоністів та їхні церкви, що стояли поруч осель польських колоністів?

…Бо чехи не пацифікували українців так, як це робили поляки за мирного часу. Бо чехи не мордували українців по кацетах так, як це робили поляки в Березі Картузькій. Чехи не вішали українців так, як їх вішали й катували по комісаріятах поляки. Чехи не розвалювали українських церков так, як це робили поляки на Холмщині. Під німецькою окупацією чехи не були “дольмечерами” в урядах Коха так, як це робили поляки, провокуючи всіма засобами українців. Чехи не були в 1943 році в “українській поліції” так, як поляки, коли українська поліція пішла в партизани. Чехи не були агентурою большевицьких партизан так, як це робили поляки. Чехи не палили українських осель і церков то з німцями, то з большевиками так, як це робили поляки”.

“Волинська різанина” — проблема історична чи політична?

Тему почали розкручувати в середині 1990-х. Особливо це стало помітно за президентства екс-комуніста Олександра Квасневського. Робилося це ніби під благородним приводом — мовляв, треба вшанувати безневинно убієнних, поляки й українці мають порозумітися, зняти складні історичні питання, покаятися. Розкручування цього питання за часів Квасневського стало державною політикою.

Знаходилися активісти, які ніби представляли чи то ветеранів АК, чи то “кресов’яків”, власне поляків, виселених з західноукраїнських земель, яких, щоправда, на той час лишилося обмаль. Мені довелося зустрічатися з деякими “кресов’яками”, зокрема у Вроцлаві й Ольштині. Дехто з них приїздив на Волинь. Так, у них була ностальгія за краєм, де минуло дитинство й юність. Але не було неприязні до українців і розповідей про “волинську різанину”. Чого не скажеш про громадських активістів, які нібито представляли “кресов’яків”. Про ці події згадували переважно “професійні патріоти” (яких і в нас чимало), які називали себе ветеранами АК, дослідниками, науковцями і т. ін. Здебільшого ні цих людей, ні їхніх предків ніяк не зачепили польсько-українські конфлікти часів Другої світової. Почали з’являтися, як із рога достатку, різні “дослідження”, де йшлося про “звірства українських націоналістів щодо польського населення Волині”.

Для чого потрібна була “волинська різанина” Олександру Квасневському та його посткомуністичній команді? Цьому політикові треба було позиціювати себе як патріота. Але патріотичний дискурс поляків занадто антикомуністичний. Апелювати посткомуністові до антикомуністичних символів та ідей було якось незручно. Звернення до важкої теми, яка не мала антикомуністичного підтексту, видавалася виграшним. Порушуючи її, можна було маніпулювати патріотичними почуттями поляків і заробляти політичні дивіденди. Водночас ця тема дуже вдало відволікала увагу поляків від злочинів польських комуністів, зокрема й проти українського населення. А таких було чимало. Лише операція “Вісла” чого варта.

Саме за часів президентства Квасневського у Польщі було організоване широкомасштабне відзначення 60-річчя від початку “волинської різанини”. Вивершило його “взаємне покаяння” керівників України і Польщі. Олександр Квасневський і Леонід Кучма, парламентарі обох країн сказали багато гарних і правильних слів. Але то були слова. Не менш важливий контекст. А виглядало (принаймні в очах поляків) все так, ніби Квасневський “змусив” українців покаятися.

Здавалося, “взаємне покаяння” мало би припинити розкручування теми “волинської різанини”. Але вона не зникла в польському політичному дискурсі. Зрештою, чого вона мала зникати? Адже її з дослідницької проблеми, яка мала би цікавити передусім фахівців-істориків, перетворили на проблему медійну. “Волинську різанину” широко обговорювали у польських ЗМІ, їй присвячували цілі номери журналів… Нею маніпулювали деякі політичні діячі, доводячи свій патріотизм.

За президентства Леха Качинського, який займав праві позиції і якому не було потреби доводити свій патріотизм розкручуванням теми “волинської різанини”, вона почала трохи затухати. Так, 65-ті роковини цієї події відзначалися в Польщі досить скромно. Качинський фактично не брав у тому участі, що навіть обурювало “кресов’яків”. Однак після трагічної загибелі президента в 2010 р. польські ліберальні політики, які опинилися при владі, знову взялися розкручувати “Волинь 43”. З великим розголосом відзначалися її 70-ті роковини. Саме тоді, в 2013 р., тему почав використовувати Кремль. Наприклад, в Україні великим фахівцем у цьому питанні став скандальний проросійський політик українофоб Вадим Колесніченко, який після Революції Гідності втік до Росії. Він організовував акції, розповідаючи про злочини українських націоналістів.

І нині цю криваву тему продовжує використовувати російська пропаганда. В РФ друкуються різні “науково”-пропагандистські видання про цю подію. Для чого це робиться — зрозуміло. Щоб вбити клин між Варшавою і Києвом.

Останніми днями спостерігаємо черговий етап розкручування теми. Польська Селянська партія запропонувала встановити 11 липня Днем пам’яті жертв геноциду, вчиненого ОУН—УПА на “східних кресах” ІІ Речі Посполитої. Відповідний законопроект вона подала до сейму. Нагадаємо, що ця партія була сателітом Польської об’єднаної робітничої партії, власне правлячої комуністичної, в часи “народної” Польщі. Є всі підстави вважати її посткомуністичною. До речі, члени Селянської партії зайняли євроскептичну позицію при вступі Польщі до ЄС. Ця партія давно маніпулює темою “волинської різанини”, виступаючи за те, щоб визнати цю подію геноцидом польського народу.

На жаль, сьогодні у Польщі болюча тема, яку пропагували посткомуністичні сили не без підтримки сил проросійських, стала помітним елементом символічного світу “свідомого поляка”. Йому, за великим рахунком, немає потреби звертатися до історичних досліджень. Про “Волинь 43” розкажуть мас-медіа, політики, покажуть у кіно (незабаром на польські екрани вийде художній фільм “Волинь”). За такої інформаційної політики не дивно, що, крім Селянської партії, до сейму подали свої проекти про відзначення Дня “волинської різанини” партії “Кукіз’15” і “Право і справедливість”. Треба ж підтримувати реноме патріотичних сил!

Інша річ, кому потрібен такий патріотизм? Спекулювання на темі, яка часто демонізується й міфологізується, сприяє культивуванню мови ненависті й антиукраїнських настроїв. Сама лише термінологія для позначення подій чого варта! І робиться все це з лицемірними закликами до україно-польського “діалогу”, до “порозуміння”. До чого таке “порозуміння” може призвести — здогадатися неважко. Виграє, як завжди, третя сила.

Отже, 11 липня… Позиція одностороннього засудження в Польщі воєнних злочинів, у цьому конкретному випадку ОУН—УПА, — шлях у нікуди. Як і ототожнення ідеологічної структури й армії повстанців, більшість з яких не мала жодного стосунку до ОУН.

Мимоволі пригадуються слова наполеонівського адмірала, які він сказав на адресу роялістів, а потім їх повторив (щоправда, в іншому контексті) відомий польський письменник Ярослав Івашкевич: “Нічого не забули і нічого не навчилися…”

ПЕТРО КРАЛЮК.

(З сайту: http://gazeta.dt.ua/HISTORY/bez-gedroycya-abo-deyaki-mifi-pro-volinsku-rizaninu-_.html).

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

1 Response

  1. Липень 11, 2016

    […] Три десятки польських мандрівників на мотоциклах відвідують пам’ятні та меморіальні місця на територіях відповідних областей України й віддають шану землякам, які загинули під час Другої світової війни, зокрема, подій “Волинської трагедії”. […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.