До 150-річчя від народження Модеста Левицького  

Його біографія була пов’язана і з Радивиловом.

…Спекотного червневого дня 1932-го року вулицями Луцька повільно рухалася багатолюдна похоронна процесія. Над головами линуло щемливе „Чуєш, брате мій, товаришу мій, відлітають сірим шнурком журавлі у вирій…”. Це місто прощалося з Модестом Пилиповичем Левицьким, українським письменником, науковцем, перекладачем, публіцистом, композитором, громадським діячем. Українська гімназія — а це було останнє місце роботи Модеста Пилиповича — втратила чудового педагога і лікаря.

Втрату разом з ріднею, гімназистами, педагогічним колективом ЛУГ зазнала і вся прогресивна українська громадськість. Він міг би ще жити й творити, навчати і виховувати дітей, прищеплювати їм любов до України, яка була для нього над усе. В останню путь Модеста Пилиповича проводжало усе місто. Поховали його спочатку на Російському православному кладовищі, що було на Алеї Болеслава Хороброго (нині сквер по проспекту Волі навпроти школи-гімназії №4). Після ліквідації кладовища прах його перепоховано в Гаразджі.

Модест Левицький, Петро Шепченко, Радивилів

Модест Левицький (зліва) і Петро Шепченко, радивилівський лікар.

Модест Пилипович Левицький народився 25 липня 1866 року в селі Вихилівці на Поділлі, неподалік від міста Проскурова, яке з 1954 року стало називатися Хмельницьким. Ріс і виховувався в поміщицькій українській демократичній родині, в якій розмовляли виключно українською мовою, але знали й іноземні — німецьку, французьку, польську, розумілися на музиці, літературі. Нахил до літературної творчості виявився у Левицького рано: ще навчаючись у Кам’янець-Подільській гімназії, в 15 років видав свою першу збірку оповідань „Граф Мотика”. Після закінчення гімназії вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Після чотирьох курсів 1888 року перейшов на медичний факультет, який закінчив 1893-го.

Лікарську працю Модест Левицький почав на Волині, в Ковелі, обійнявши посаду земського лікаря. До Ковеля перевіз і сім’ю — дружину Зінаїду і сина Віктора.

Ковель кінця XIX століття був містом з двадцятитисячним населенням, здебільшого євреями, котрі займалися дрібним підприємництвом і торгівлею. Щоб спілкуватися з ними без сторонньої допомоги, молодий лікар оволодів єврейською мовою.

Недалеко від Ковеля, в Колодяжному, жила родина, з якою інтелігентна українська сім’я Левицьких не могла не спізнатись і не заприятелювати. Родину Косачів Левицький відвідував часто, спілкувався з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, яка часто потребувала його лікарської допомоги.

1895 року в Ковельському повіті спалахнула холера. Модест Пилипович перевіз дружину й сина до Колодяжного, бо сам майже не бував удома: їздив на села, хутори, днював і ночував там, де були хворі. Молодому лікареві вистачило мужності свідомо взяти участь у боротьбі зі страшною епідемією. 16 вересня 1895 року Леся Українка писала з Колодяжного до брата Михайла: „У нас вчора були Левицький і Короткевич і казали, що холера в уєзді уменшається”.

Живучи в Ковелі, Модест Левицький був не просто частим гостем у Косачів, він став і їхнім домашнім лікарем, „швидкою допомогою”. 13 вересня 1896 р. з Колодяжного Леся пише до матері: „…Ти знаєш, уже при тобі моя нога боліла, на другий день після вашого виїзду вона стала боліти гірше, на третій день ще гірше, надто коли, посидівши який час, я вставала, щоб іти, то вже мусила просить кого-небудь, щоб поміг, бо нога боліла дуже різко і страшно було подумать наступити на неї. Тоді я поїхала до Левицького, не застала його дома, але на др[угий] день він сам приїхав подивитись мою [ногу] і найшов, що біль її не від ут[оми] мускулів, а таки від самого суста[ва ц]е, від пораженого місця. Спочат[ку] [він] радив накласти яку нерухому пов’язку, але я не згодилась на таке спішне рішення і тоді він згодився на компроміс: накласти, як він каже, „нравственную повязку”, с[еб]то лягти на тиждень в ліжко і старатись як можна менше ворушити ногою… Три дні я вже лежу…”.

1896 року у зв’язку з загостренням сухот у дружини Левицький залишив Волинь і переїхав на Поділля, на посаду земського лікаря в містечку Окна. Зв’язки з Косачами не переривалися. Вони зустрічалися в Києві. 28 листопада 1897 р. Леся писала з Ялти до сестри Ольги: „Буде славно, якщо Левицький буде в Гадячі, я була б рада бачити його там!”

Власним коштом Левицький видавав просвітницько-популярні брошури про холеру, сибірку, скарлатину, застерігав від лікування у знахарів і баб-„шептух”. Але не лише медична тематика цікавила його. Він пише і видає популярні книжечки з мовознавства: „Українська граматика”, „Рідна мова”, „Круті слова”, „Язык, наречие или говор?”, „Паки і паки”. Писати українською мовою та ще й на подібні теми в ті часи значило заявити про свою громадянську позицію, наражаючи себе тим самим на небезпеку, тому не дивно, що поліція встановила за лікарем-письменником-просвітителем негласний нагляд.

1899 року Левицькі переїздять до села Будаївки неподалік від Боярки: тут у лікарні була вакансія лікаря. Клімат і умови життя в Будаївці сприяли поліпшенню здоров’я Зінаїди Левицької. До Києва було недалеко, тож Левицькі спілкуються зі старими знайомими — Косачами, Старицькими, заводять нові знайомства, відвідують осередок творчої інтелігенції, що був у книгарні Наукового товариства ім.Шевченка.

Про перші літературні спроби молодого письменника теж дізнаємося з листа Лесі Українки до сестри Ольги. 28 листопада 1899 року вона писала: „Був недавно Людін вечір… На тому вечорі Старицький читав „Дякову помсту” М.Ф.Левицького, і публіка не заспокоїлась, поки не визвали самого „автора” на естраду; мусив вийти, хоч мало не вмер од смущения (недаром він Модест та ще й син Модести Модестівни).”

Друкуватися М.П.Левицький почав 1901 року в журналі „Киевская старина”, його оповідання виходили в „Літературно-науковому віснику”, „Новій громаді”, „Раді”. Літературних псевдонімів мав багато, серед них — Макогоненко, М.Пилипович, Виборний. 1904 р. його обрано дійсним членом Київського літературно-артистичного товариства. Наприкінці того ж року Модест Левицький отримав місце директора Київської фельдшерської школи на Лук’янівці і за сумісництвом — посаду завідувача Лук’янівським притулком для дітей-сиріт. Його плідній праці на заваді стала… українська мова. За скорочення програми з російської літератури, дозвіл викладати і відповідати на уроках рідною мовою його незабаром звільнили з посади директора фельдшерської школи.

У ніч з 17 на 18 січня 1907 року в Києві царським урядом була проведена масова акція проти прогресивної української інтелігенції. Разом з Лесею Українкою, її сестрою Ольгою, Борисом Грінченком та багатьма іншими був заарештований і М.П.Левицький. З цього приводу Леся писала до матері (лист від 6.02.1907 р.): „Прикро було теж Модестові Филиповичу, бо в жінки його саме було воспалєніє легких, та й він сам тільки що переніс тяжку інфлуенцу”.

1907 року вийшла перша збірка М.Левицького „Оповідання”. Крім власне літературних творів, він писав і видавав науково-популярні твори з медицини, лікарські порадники, перекладав. Першою просвітницькою книжкою Левицького для простого люду була „Короста або чухачка” (відомо, що ця хвороба була дуже поширена, особливо серед сільських дітей).

Незабаром Модест Левицький переїхав до прикордонного Радзивилова (нині Радивилів Рівненської області), де влаштувався на посаду залізничного лікаря. Привілей залізничного працівника — безкоштовний проїзд — дозволяв Левицькому часто бувати в Києві, в Будаївці, зустрічатися з багатьма письменниками, громадськими діячами, старими знайомими і друзями. До періоду проживання в Радзивилові відноситься етнографічно-краєзнавча експедиція по Волині, в якій брали участь, крім Левицького, Д.Дорошенко та І.Зелінський.

„Хто не проживав на правобережній Україні, не зможе собі добре уявити таку подорож, бо треба для того власними боками зазнати всіх невигід жидівської балагули — старого дебелого фургона-інваліда, скрізь латаного, в’язаного, позатиканого, що деренчить і скрипить, і стогне і тарахтить: треба поїздити худими, замореними жидівськими шкапами, що живуть одною соломою, а овес або ячмінь нюхають тільки хіба на шабас… Ті нужденні кінські кістяки годні бігти лиш з гори, коли сам фургон пхає їх”, — так описував Модест Пилипович той транспортний засіб, яким послуговувалися під час подорожі. Відвідали Берестечко, Здолбунів, Рівне, Городок. З візником, якого, як і його воза, називали теж балагулою, Левицький спілкувався його мовою — єврейською; з людьми, з котрими зустрічався в тій експедиції, завжди мав про що поговорити, намагався чимось допомогти, як лікар насамперед.

До 1917 року сім’я Левицьких проживала в Білій Церкві. В роки Української державності М.П.Левицький працював урядовцем в апараті Міністерства шляхів УНР на посаді директора культурно-освітнього департаменту, був головним санітарним лікарем залізниць України. З 1919 р. — радником, потім головою української дипломатичної місії у Греції. Тут він втратив дружину, яка померла від легеневої кровотечі.

У більшовицьку Україну Модест Пилипович не повернувся. Жив деякий час у Польщі, в Тарнові, де в той час знаходився уряд УНР в екзилі під проводом С.Петлюри. Працював лікарем, організовував для дочок емігрантів курси медичних сестер, на яких сам читав лекції. Був завідувачем санаторію для українських вояків, хворих на туберкульоз, в Закопаному. Допомагав хворим з польського населення, власне, усім, хто потребував його лікарської допомоги.

На початку 1922 року з сином Віктором переїхав до Чехії, в Подєбради, де став лектором української мови та академічним лікарем Господарської Академії в Подєбрадах. Коли залишається час після лекцій, прийому та лікування хворих, відвідування їх вдома, пише: „Gloria victis” (1925), „Людина-звір” (1927), „Також емігранти”. Друкується в „Літературно-науковому віснику”, календарі-альманасі „Дніпро”. Вчитися ніколи не пізно, тож у 56 років Модест Пилипович навчився грати на бандурі в школі, яку створив у Празі відомий бандурист Василь Ємець.

З 1927 року Господарська Академія в Подєбрадах поступово занепадає. Отже, знову потрібно було вирішувати життєві проблеми: де жити і де працювати. Він уже має досвід викладання: в Академії читав українську мову і теорію письменства, мав праці з мови: українську граматику для самонавчання, яка витримала кілька видань, порівняльну граматику російської і української мов, статті, зокрема, про хиби сучасної літературної мови; крім того, він був директором української гімназії в Подєбрадах і викладав там українську і французьку мови. Поза усім іншим, Модест Пилипович дуже хоче повернутися в Україну, а тому що вона не вся під більшовиками, то він обирає Луцьк. Пише до свого знайомого, адвоката Григора Калистратовича Степури листа, в якому просить подати йому докладну „інформацію з пиводу тих учительських посад, що мають бути в Луцькій Українській гімназії”. Він „міг би викладати українську і латинську мову в перших класах (I – IV) і гігієну, від біди і французьку мову”, „не хотів би брати більше 12-15 годин у тиждень”, бо хоче ще й писати і закінчити розпочаті спогади. Цікавлять його і суто житейські питання: „… я маю при собі внука […]. Внук у 3-ій класі, має 14-ий рік. Отже, треба мені знати, яка була б мені платня в Луцьку і чи вистачить її, щоб прожити удвох з онуком? (Жінку свою я поховав у Греції). Далі: чи досить певна і постійна ця служба? Від кого вона залежить? І чи має ця гімназія прав, тобто чи зможе мій онук по скінченні її вступити в університет чи іншу високу школу?”

Відповідь Г.Степури, треба думати, задовольнила М.Левицького, і він з онуком Василем переїздить до Луцька. В списках гімназистів IV класу на 1927-28 навчальний рік є прізвище Левицького (Василя).

Оселився Модест Пилипович спочатку в будинку адвоката Г.Степури (район Красне, вулиця Квіткова), пізніше переїхав на Яровицю (нині вулиця Івана Франка); будинок був неподалік від кладовища.

І.О.Левчанівська, колишня гімназистка ЛУГ, згадує про свого вчителя: „Модест Пилипович Левицький був душею гімназії, або її „добрим духом”. Тихий, спокійний, він на педрадах гаряче заступався за учнів, як гімназійний лікар не лише дуже уважно, дбайливо лікував учнів, але часто на свої гроші купував їм ліки. Був ініціатором музею при гімназії, організатором оркестру бандуристів і т.п. Всі любили „дідуся”: і учні, і їхні батьки, і вчителі. Викладав він українську мову у молодших класах…”

Крім української мови, Модест Пилипович читав етику в гімназії і „Просвіті”, активним членом якої став. Часто розповідав гімназистам про Лесю Українку, яку знав особисто і пам’ятав, читав її твори, підбирав на бандурі мелодії до її поезій. Організував музей народної творчості і народного мистецтва, а першими експонатами цього музею була колекція писанок. „Було це так, — згадує онук Модеста Пилиповича Василь Левицький. — Перед Пасхою Дідусь дав завдання привезти зі своїх сіл писанки, а сам замовив великий стіл, поділений на секції з написами сіл. У кожному відділенні помістили писанки того чи іншого села. Так у гімназії на початку 1928 року започатковано було музей народного мистецтва.” Навчав дітей грі на бандурі. Просто, по-людськи, любив дітей, маленьких називав „мікробами”, був для них добрим „дідусем”.

Живучи в Луцьку, Модест Пилипович заприязнився з родиною священика з Гнідави. Він пошив собі свиту з сірого сукна, в якій любив, як згадує його внук Василь, „ходити вдома і їздити в гості до священика з Гнідави. Це було найчастіше взимку, коли священик посилав до нас візника з саньми. Ми брали з собою бандури. Дід грав, а священик та його племінники, що приїздили з якогось села, співали. Це були незабутні хвилини.”

З гімназійних викладачів потоваришував з Володимиром Кириловичем Федоренком, вчителем Луцької української гімназії до 1939 року. Пізніше, після війни, Володимир Кирилович викладав українську мову в середній школі №1 м.Луцька, здобув звання Відмінника народної освіти УРСР. В його особистому альбомі, який нині зберігається у фондах Волинського краєзнавчого музею, є поштова листівка з зображенням куточка саду Трокадеро в Парижі — відкритий лист, надісланий йому з Парижа 24 липня 1929 року Модестом Пилиповичем Левицьким. Адреса написана польською (державною мовою на західноукраїнських землях до 1939 року), текст листа — українською.

„Сердечно вітаю Вас і дружину з цього Вавилону; втомився і одурманився; хоч і дуже цікаво, але чимраз частіше думка забігає на тиху Яровицю. Правду кажуть: де родився, там годився.” Ще й спека страшенна. Бувайте здорові. Ваш щирий Мод. Левицький.”

Про останні дні дідуся згадує той же онук Василь: „Був якраз на уроці, коли йому стало погано. Відчув різкий біль у животі. З його вуст почувся крик. Я був тоді на уроці. Хтось повідомив мені про це, я підбіг до нього. Він послав мене до аптеки. Пам’ятаю його слова: „Васильку, принеси мені чопика (свічки)”. Я побіг, приніс. Але це не допомогло. Забрали діда в лікарню: заворот кишок. Лікар запропонував операцію. „Нічого не буде. У мене серце дуже слабеньке, введіть укол, щоб знеболити нижню частину тіла. Я сам лікар і знаю, що це мене не врятує, але хай я спокійно помру”, — відповів дідусь. Через кілька днів він відійшов у вічний світ на вічний спочинок”.

Було 16 червня 1932 року.

Обидва гімназійні будинки в Луцьку, в яких працював М.П.Левицький, збереглися. На одному з них, що на вулиці Богдана Хмельницького, була меморіальна дошка, відлита свого часу з бронзи. Якийсь новітній герострат, якому не було діла до нашої культури, літератури, до нашої слави і пам’яті, вкрав її і здав на металобрухт; не затремтіла рука і не ворухнулася совість і в того, хто за неї відрахував кілька срібняків.

В червні 2003 року меморіальну дошку на колишньому гімназійному будинку відновили (автор — художниця Ірина Дацюк). Другий будинок, гімназійний власний, – по вулиці Гаврилюка (колишня Плоцька), в якому Модест Пилипович Левицький провів свій останній урок.

Оповідання „Тяжка дорога” датоване 1928 роком, отже, воно написане в Луцьку.

Тяжка дорога випала Модесту Левицькому в житті. Але він (перефразовуючи Т.Шевченка) йшов нею чесно, не залишаючи „зерна неправди за собою”. Тому вона й привела його до Слави.

Пушкар Н. Письменик, лікар, педагог (Модест Левицький , 1866-1932) / Н. Пушкар // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Луцька міська громада: історія, традиції, люди : матеріали XXVI Волинської обл. наук.-іст.-краєзн. конф., присвяченої 16-й річниці Незалежності України, 510-ій річниці надання м. Луцьку Магдебурзького права і 390-ій річниці створення Луцького православного братства, м. Луцьк, 9-10 листопада 2007 р. : наук. збірник / упор. Г. Бондаренко, А. Бондарчук, А. Силюк. – Луцьк : Волинське обл. т-во краєзнавців, 2007. – Вип. 26. – C. 208-211.

Наталія Пушкар. (З сайту http://istvolyn.info/index.php?option=com_content&view=article&id=914:——-1866-1932&catid=31).

Публікації про Модеста Левицького в Радивилів.info:

Модест Левицький: знайомий колорит.

Модест Левицький. Ніобея. Оповідання.

Тиха правда Модеста Левицького.

Радивилівець Модест у долі Лариси Косач – Лесі Українки.

Куди соколи літають, туди ворон не пускають.

Тарас Шевченко в Радивилові – 100 літ тому.

Радивилівський письменник, чию могилу хотіли знищити.

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.