До питання про Галицько-Волинське князівство

У кінці XVIII ст., за часів правління Катерини ІІ, відбулося остаточне оформлення Російської імперії, яка почала відігравати помітну роль у європейській політиці. Перед керманичами нової держави постало також питання вироблення імперської ідеології, в якій помітне місце займало також бачення історії.

Саме в той час у Росії активізуються історичні студії. Звісно, здійснювалися вони в певному ключі, коли давалися не лише довільні інтерпретації історичним матеріалам, а й відбувалася певна фальсифікація цих матеріалів. Для Катерини ІІ важливо було предстати перед «освіченою Європою» правителькою держави, що мала достойних християнських предків. Для цього, звісно, не годилися ні фіно-угорські племена, які досить пізно були християнізовані слов’янами, ні тюркська Золота орда, де домінуючим став іслам. Найкраще для цього підходила давня Руська держава.

Попри те, що ця держава була ніби заснована в Новгороді варягами, під якими в той час розуміли норманів, її центр опинився в Києві. Назва цієї держави була Русь. Від неї й походять назви Росія та Російська імперія. Під Руссю в давні часи розуміли переважно Київщину, а також північні й західні землі теперішньої України (Чернігівщину, Волинь, Галичину, які все ж мали певні специфічні риси). Щодо Московії, яка стала безпосереднім предтечею Російської імперії і звідки столиця перемістилася до Петербурга, то її терени в давні часи не сприймалися як Русь. Для означення цієї території в давні часи використовувався термін Залісся. Наприклад, він широко фігурує у поемі «Задонщина», в якій розповідається про Куликівську битву 1380 р. А військо князя Дмитрія Донського, який вважається переможцем у Куликівській битві, навіть іменується «ордою Заліською».

Проте для російських імперських правителів, Катерини ІІ зокрема, важливо було показати, що саме вони є нащадками князя Володимира, який хрестив Русь, а також нащадками інших київських князів, із діяльністю яких була пов’язана «слава Русі». Для них важливим було довести «перетікання Русі» з Києва до Москви, відповідно, династичну спадкоємність київських та московських правителів. Це, зокрема, знайшло відображення у відомому київському «Синопсисі» 1674 р., який став основним підручником з історії в Російській імперії у XVIII ст.

Російській імперській владі необхідно було «довести», що засновником Москви й, відповідно, династії московських правителів був знаний київський князь (така роль була відведена Юрію Довгорукому), що столиця Русі з Києва спочатку була перенесена на північ, у місто Володимир, а потім – у Москву. І що саме Москва очолила боротьбу за звільнення Русі від т.зв. «монголо-татарського іга».

Й не мало значення, що тут маємо справу більше з міфологією, аніж історією. Бо, насправді, ніякого «переносу столиці» й, відповідно, князівського престолу з руського Києва до Залісся (Володимира й Москви) не відбувалося. Саме ж Залісся в 1237-1240-их рр. було завойоване татарами й ввійшло в політичну систему Золотої орди. Щодо правителів «справжньої» Русі, то їхня залежність від Золотої орди була незначною, на відміну від князів Залісся. Останні вважалися ординськими васалами, отримуючи від золотоординських ханів дозволи на правління і сплачуючи їм чималі податки. Так, до кінця XVII ст. московські князі вважалися підданими Чингісідів – династії, яка правила в Золотій орді. Саме в умовах ординського панування відбулося підняття Московського князівства, яке згодом стало однією з найбільш впливових державно-політичних структур Золотої орди. Звісно, в умовах політичної дезінтеграції колишньої імперії Чингісідів московські князі вступали в конфлікти з іншими ординськими можновладцями. Але чи це варто трактувати як боротьбу проти «монголо-татарського іга»? Радше, це була боротьба за золотоординський спадок. Звідси переважно східний вектор політики московських князів, завоювання ними Казанського, Астраханського, а потім і Сибірського ханств. У цьому сенсі Московія була більше нащадком політичних традицій не стільки Русі, скільки Золотої орди.

Реальними ж спадкоємцями давньої Русі київського періоду стало не Залісся (Московське князівство), а державні утворення на Правобережній Україні – передусім Волинь і Галичина. Не даремно місцеві правителі іменували себе князями чи навіть королями Русі. Принаймні так себе називали Роман Мстиславович, його син Данило, який часто іменується Галицьким, внук Данила – Юрій Львович і навіть один з останніх правителів Галичини й Волині – Болеслав-Юрій.

Однак така інтерпретація історичного спадку Русі зовсім не влаштовувала російську історіографію. Для останньої важливим було «довести», що центр Русі з Києва ще до т.зв. «монголо-татарського іга» перемістився з Києва у Володимир-Суздальський, а пізніше, уже за часів «монголо-татар», – до Москви. Натомість, Волинь і Галичина залишалися такою собі периферією Русі, яка не відіграла помітної ролі в державотворчих процесах на руських землях.

На жаль, російській імперській історіографії підігрували галицькі історики ХІХ ст., котрі запропонували конструкт Галицько-Волинського князівства. Переважно це були люди проросійської орієнтації, які отримували солідні фінансові дотації з Росії й, відповідно, намагалися довести, що Галичина – це частина Росії. Тут варто мати на увазі, що в середині й другій половині ХІХ ст. на Галичині поширення отримав рух москвофілів. Останні вважали, що галичани – це одна із гілок великого російського народу. Вони орієнтувалися на Росію, яка, зі свого боку, надавала їм фінансову підтримку. Це дало змогу москвофілам організувати на Галичині різноманітні культурні інституції, в т. ч. й наукового характеру. У цих інституціях й працювали деякі знані історики, які формували й пропагували ідею Галицько-Волинського князівства.

Загалом поняття Галицько-Волинського князівства було не тільки й не стільки кабінетним терміном, вигаданим для опису історичних процесів, скільки терміном політичним, який мав на меті «доводити» причетність Волині й Галичини до російської історії, а також їхню периферійність на фоні т.зв. Володимирсько-Суздальського, а потім Московського князівств.

Одним із перших москвофільських істориків Галичини був Денис Зубрицький (1777-1862). Він написав і видав роботу «Историю древняго Галичско-русского княжества» у трьох частинах (1852–1855). Як бачимо, Зубрицький вживав термін Галицько-російське князівство, вказуючи на те, що ця давня держава була російською. Писав цей вчений «язичієм», російською, польською та німецькою мовами. Був членом Київської археографічної комісії, членом-кореспондентом Петербурзької академії наук (з 1855 р.). Підтримував зв’язки з такими вченими, як Михайло Максимович, Михайло Погодін та ін.

За політичними поглядами Зубрицький був адептом російського самодержавства, виявляв прихильність до російського імператора Миколи I. Українську мову вважав «мовою пастухів», якою не можна розвивати науки й літератури. Як і інші москвофіли, заперечував факт існування українського народу, вважаючи населення Галичини частиною народу російського.

Зубрицького наслідував Антоній Петрушевич (1821-1913), який у 1854 р. в статті «Обзор важнейших политических и церковных происшествий в Галицком княжестве c половины XII до конца XIII ст.» дав загальний огляд історії Галичини. В старшому віці Петрушкевич перейшов на позиції москвофільства, писав праці «язичієм», яке називав праруською мовою, виступав за єдність Галичини з Росією.

Також займався т.зв. Галицько-Волинськи літописом, який називав, зокрема, Галицько-російським.

У 1863 р. професор Львівського університету Ісидор Шараневич (1829-1901) на основі історичних, археологічних і топонімічних джерел видав у Львові «Історію Галицько-Волинської Русі від найдавніших времен до року 1453». У нього знайшлися послідовники, які почали використовувати терміни Галицько-Волинська Русь, а також Галицько-Волинське князівство.

Можна говорити, що в другій половині ХІХ ст. поступово утверджується серед галицьких істориків (і не тільки) концепт Галицько-Волинського князівства. Він влаштовував багатьох.

Передусім галицьких москвофілів, які з допомогою цього концепту «доводили» єдність Галичини й з «корінними» землями Російської імперії. Галицько-Волинське князівство представлялося ними як частина Русі (Росії). Мовляв, воно виникло в результаті князівських усобиць. Подальшому його відокремленню сприяли події, пов’язані з «монголо-татарським ігом». Але попри те все, Галичина була й є частиною Русі (Росії) і, мовляв, має рано чи пізно злитися з нею.

Вищезазначене розуміння Галицько-Волинського князівства цілком влаштовувало російських імперських істориків, які також прийняли цей концепт і використовували в своїх наукових студіях.

Як не дивно, але цей концепт (у дещо іншій інтерпретації) також влаштовував австрійських та угорських істориків. Із цього концепту випливало, що Галичина й Волинь відокремилися від Русі, створивши своє державне утворення. Деякі правителі цього утворення навіть мали королівське достоїнство (Данило Романович, Юрій Львович та ін.). Це свідчить про належність цієї держави до західного, латинського світу. На корону Галичини й Волині претендували угорські королі. Потім ця корона опинилася в руках поляків, а пізніше – австрійських імператорів. Тому останні по праву володіють Галичиною.

Концепт Галицько-Волинського князівства не міг не подобатись місцевим галицьким патріотам, які не належали до москвофілів, а, радше, представляли проукраїнські сили. Якраз у другій половині ХІХ ст. центр українського національного руху переміщається на терени Галичини. Однак українська національна ідеологія, яка сформувалася на Лівобережній Україні й активно використовувала козацький міф, виявилася не зовсім прийнятною для галичан. Для останніх важливо було сформувати власні історичні міфи, які могли б вписатися в українську національну ідею. Концепт Галицько-Волинського князівства загалом надавався до цього. Завдяки ньому галичани отримували частину своєї слави в загальноукраїнській національній історії. При цьому сама назва Галицько-Волинське князівство орієнтувала на те, що головною, провідною частиною цього державного утворення була Галичина. Волинь же ніби відігравала роль периферії. Відповідно, славні діяння князів цієї держави ніби «переносилися» на галичан. Насправді, ж тут відбувалося свідоме чи несвідоме зміщення акцентів. Головну роль у цій державі відігравала не Галичина, а якраз Волинь. І столицєю цього державного утворення був не Галич, а волинські міста – переважно Володимир (Волинський), а також частково Холм та Луцьк.

Цей концепт прийняли також українські історики, зокрема Михайло Грушевський. Варто враховувати, що він тривалий час очолював кафедру української історії в Львівському університеті. Тому, закономірно, мусив рахуватися з поширеними серед галицьких інтелектуалів поглядами. Також Грушевський намагався підважити російську концепцію історії, намагаючись їй протиставити свою концепцію української історії. Згідно з цією концепцією, Давня Русь була державою українською. З цією метою історик навіть назвав свій гранд-наратив «Історія України-Руси». Цей загалом штучний термін фактично ототожнював поняття Русь та Україна. Галицько-Волинська держава, згідно з поглядами Грушевського, була продовженням Русі, а отже, теж державою українською. Таким чином ніби обґрунтовувалася єдність Галичини з Великою Україною. Вказаний підхід набув поширення серед українських істориків.

Концепт Галицько-Волинської держави в українській інтерпретації виявився прийнятним для радянської історіографії. Адже він так чи інакше сприяв обґрунтуванню возз’єднанню західноукраїнських земель із землями радянської України, яке відбулося в 1939 р. Радянські ідеологи намагалися знайти давніх західноукраїнських героїв, які б вписалися в їхній Львів, пам'ятник королю Данилуідеологічний дискурс. Зокрема, була спроба зробити таким героєм князя Данила Романовича, якого іменували Галицьким. Він навіть став героєм створених за радянських часів літературних і кінотворів. Правда, концепт Галицько-Волинського князівства, відповідно, його історія погано надавалися для обґрунтування ідеї «єдності російського та українського народів». А повертатися до шовіністичної ідеї єдиного російського народу, який складається з чотирьох частин – великоросів, українців, білорусів та галичан, радянські ідеологи вже не могли. Через те дослідження з історії Галицько-Волинського князівства, його «розкрутка» в художніх творах була в системі радянського агітпропу чимось периферійним.

У часи незалежності України концепт Галицько-Волинського князівства переважно використовувався галицькими регіональними патріотами, які апелювали до своєї специфіки. У містах Галичини з’явилися пам’ятники, які викликали певні асоціації з часами Галицько-Волинського князівства. Зокрема, це стосувалося пам’ятників Данилу Галицькому. Іменем цього князя був названий навіть Львівський медуніверситет. Хоча який стосунок мав цей князь до цього навчального закладу, не зрозуміло.

Петро Кралюк, професор, письменник. (З персональної сторінки у Фейсбуці). 

Фото: Володимир Ящук (Радивилів.info).

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.