До визнання, до вагомих виробничих досягнень

Сьогодні, 1 грудня, відзначає свій день народження відомий господарський керівник Рівненщини, генеральний директор агрокорпорації «Крупець», заслужений працівник сільського господарства України Володимир Олександрович Варфалюк. З цієї нагоди вміщуємо уривок з випущеної торік масовим тиражем книги «Володимир Варфалюк: з людьми і для людей» (автор В.Ящук).

Варфалюки, агрокорпорація КРУПЕЦЬ«Для кращого розуміння складових успіху Володимира Варфалюка послухаймо думки членів його сім’ї.

Тетяна Тихонівна Варфалюк:

– Іноді, коли творять образ дружини керівника, складається враження, що бути в цій ролі надзвичайно важко. Не можу сказати, що було легко, але мені не було ніколи дуже важко. Бо в нас із чоловіком завжди є взаєморозуміння, ми завжди були однодумцями, нам було цікаво перебувати поруч одне з одним. А коли є таке відчуття духовної близькості, то і певні життєві труднощі не здаються вже такими трагічними.

Так, мій чоловік уже багато років керівник, але виробничі проблеми ніколи не віддаляли його від сім’ї, він завжди був і залишається хорошим сім’янином. У нього ніколи не було друзів окремо від сім’ї, це також дуже єднає нас. Тому разом проводили свята: і родинні торжества, і обжинки, і церковні та загаль- нодержавні урочистості.

Ще один важливий момент – ми завжди працювали і працюємо поруч. Мабуть, найкращі спогади залишило село Жовтневе. Ми приїхали туди на роботу молоді, повні завзяття, планів. Діти ще були малі, але я відразу приступила до роботи в колгоспі, завідувала кадрами. І все, що відбувалося, – і добре, і не дуже добре, – ми ділили порівну.

Усі починання, за які брався голова колгоспу, виникали не на пустому місці, вони теж ніби зароджувалися в нашій сім’ї, обговорювалися, аналізувалися варіанти рішень. Я завжди була в курсі всіх справ.

І діти змалку прилучалися до того, чим живуть батьки, вони бували в мене на роботі, вони їздили з татом полями, ходили по фермах, прислухалися до того, про що і як говорять дорослі. І це були найкращі уроки для становлення їх характерів. Так, контроль за виконанням шкільних уроків лежав в основному на мені, я ходила й на батьківські збори, але діти вчилися сумлінно, добре себе поводили, і нам ніколи не було соромно за їх виховання.

Жили ми з піднесеним настроєм, а як є радість, то й труднощі долаються ніби самі собою. Багато уваги приділяли й своєму підсобному господарству, жили так, як і всі селяни. І напружений ритм життя зовсім не втомлював.

Тепер уже навряд чи так би все вдалося, бо молодість якраз і дається людині, щоб вона, скориставшись енергією і силою, нагромадила мудрості і досвіду на зрілі роки.

Ми жили в злагоді з усіма – і відчували таке ж ставлення і до нас. Рішення про перехід на роботу в Крупець ми теж приймали сімейно. Чесно 114 кажучи, я їхати з Жовтневого не хотіла – вже звикла до колективу, до нашого сільського будинку, де розвела багато квітів. Дім був поряд із колгоспною конторою, що дуже зручно для людей, які буквально, як кажуть, «розриваються» між виробничими і домашніми турботами. У нас там з’явилися хороші, щирі друзі.

Однак врешті-решт рішення про Крупець вистоялося і було прийняте. Тим паче, що ми мали житло в Радивилові, за п’ять кілометрів.

У новому господарстві теж відразу мені знайшлася робота – почала працювати в диспетчерській. Бухгалтером стала вже згодом, коли місцеве КСП реформували в агрофірму. Тобто випало бути й біля витоків створення теперішньої агрокорпорації «Крупець».

Радилися з чоловіком, разом обмірковували перспективи погашення взятих кредитів, разом переживали за те, щоб усі обставини склалися сприятливо. Звичайно, на керівникові завжди була більша відповідальність. Але й від моєї оперативності в роботі, уважності багато що залежало.

Багато в запровадженні нового значив психологічний фактор. У процесі реформування не обходилося без певних непорозумінь між людьми, і це покладало на нас додаткову ношу відповідальності за те, щоб усе вирішувалося відповідно до букви закону, з урахуванням інтересів усіх зацікавлених осіб. Роз’яснювальна робота в загальнодержавних масштабах була організована слабо, люди часом не могли розібратися в змінах, побутували й хибні, викривлені уявлення. І це все ми відчули і в нашому господарстві. Були емоції, були переживання, були дискусії. Звичайно, я як жінка реагувала на все це більш загострено, хоча й Володимир Олександрович дуже переживав за найменшу невдачу. Були й виробничі проблеми.

Це вже коли сини виросли й прийшли в агроптахофірму, взявши на свої молоді плечі значну частину важливих виробничих справ, ми відчули певне полегшення. У прямому розумінні ми їх з дитинства нічому сільськогосподарському не вчили, вони просто вчилися при нас. Хоча само собою зрозуміло, що виховувати хлопців завжди буває важче, ніж дівчат: вони більше схильні до бешкетництва, до «сміливих», а насправді по-дитячому необдуманих вчинків.

Ніколи не балували їх тим, що тато – керівник, привчали до праці. Не з примусу, не сваркою, а власним прикладом привчали жити так, як потрібно жити людям: що посієш, те й пожнеш.

Приїхали з Жовтневого в Крупець – не мали часу у відпустку піти, день у день – у турботах, неможливо відірватися. Тепер усі справи фірми цілком можна залишати на Вадима і Сергія, вони справляться.

І це при тому, що кількість працівників в агроптахофірмі сьогодні приблизно така ж, як була в Жовтневому, а комп’ютеризація виробничих процесів вимагає нового рівня аналітичного мислення.

Можна сказати так: нема чого жаліти за минулим, бо воно було таким, яким ми вміли його робити, а ми старалися жити повнокровно, і нема підстав тривожитися за майбутнє, бо, як кажуть, естафету старших є кому підхопити, а за теперішнє залишається лише дякувати Богу.

Вадим Володимирович Варфалюк:

– Дивлячись по життю на уклад нашої сім’ї, я бачив, що батьки по-справжньому живуть проблемами сільського господарства, вони завжди були і є поруч, спільно обдумують рішення. Коли я закінчував медичний університет, часи були нелегкі, хоча легкими їх навряд чи й можна коли-небудь назвати. Здобута мною професія не була пов’язана з сільськогосподарським виробництвом, а тим часом ще зі шкільної юності мене цікавили правознавство, економіка, гуманітарні дисципліни. Мабуть, і на тому поприщі, яке визначалося університетським дипломом, я знайшов би своє місце в житті, досягнув би якихось успіхів.

Але коли врешті-решт усвідомлюєш, що більше зміг би зробити в іншій сфері, ідеш туди – і не жалкуєш за непослідовністю своїх життєвих орієнтирів. Взагалі людині властива оця невгамовність пошуку. Ще у вузі я чув багато розмов про перспективність сімейних династій, сімейного бізнесу.

Відбувалося реформування і становлення компанії, і я усвідомлював, що міг би саме там допомогти батькам. Без відриву від виробництва закінчив сільськогосподарський університет. Мої переконання зміцніли під впливом побаченого в європейських країнах, а я їздив туди з батьком у фермерські господарства, знайомився там з організацією виробництва, бізнесу. І усвідомлював, що майбутнє України – за такою організацією праці і виробничих відносин.

І коли я почав глибше вникати в господарські процеси агрофірми в Крупці, зрозумів, що це справді цікаво і перспективно. Головне – батько довіряє мені як повноцінному бізнес-партнерові по роботі. І коли обговорюємо шляхи вирішення того чи іншого питання, ми прислуховуємося один до одного. Мені здається, це основа сімейного бізнесу – вміння прислухатися до пропозицій і вміння уступати. Я вже п’ятнадцять років працюю разом із батьками, і ми завжди знаходили вихід із будь-яких ситуацій.

Я займаюся пошуком постачальників, роботою з інвестиціями, фінансово-економічною стороною діяльності. Та стратегічно важливі рішення щодо майбутнього розвитку фірми ми приймаємо разом, на сімейній раді.

Кожна людина самодостатня, батьки і ми, сини, – це іноді чотири різних точки зору. А потрібно прийти до одного взаємоприйнятного рішення. Аргументація, факти, обґрунтування, докази, пошук компромісних варіантів – усе це цінується в нашому бізнесі. Відомо, що новаторські ідеї підхоплює багато хто, але не всім вдається вийти на стабільні позитивні результати, і то нерідко через непогодженість рішень між співзасновниками, через непорозуміння і амбіції. Таке траплялося навіть у сімейних конгломератах – не знаходилися спільні точки дотику.

Роки співпраці в нашій фірмі підтверджують, що налагодження стосунків відбулося – і ми йдемо в правильному напрямку. Встановився певний розподіл обов’язків, разом з тим існує гарантія підстраховки в разі необхідності, причому кожний упевнений в іншому стовідсотково. Ми мовби доповнюємо один одного, і це відбувається якось само собою, – зрозуміло, стараємося не допускати «накладок», коли одна людина робить подвійну роботу там, де вже доклала зусиль інша.

На перших порах було важче, ми шукали найбільш оптимальний варіант структурування фірми, створювалися чотири окремих фірми зі своїми рахунками і бухгалтеріями. Ми ніколи не наймали аудиторських чи маркетингових компаній. До всього доходили самі. З’ясовували, що ефективне, що неефективне.

Була ідея збільшити обсяги орендованих земель, однак, зваживши все як слід, віддали перевагу розвиткові птахівництва. І вже маємо майже замкнутий цикл виробництва, крім інкубаторію і забійного цеху. А з поля надходить продукція для збалансованої годівлі птиці, відкрили лінію переробки сої на соєве борошно. Якщо раніше на годівлю птиці йшло 2-3 тисячі тонн сої, то тепер потреба в ній зросла до 10 тисяч. Адже кількість птахомісць збільшили до рекордного рівня: 750 тисяч штук курей-несучок, 300 тисяч підрощеного молодняка і 450 тисяч – бройлерів. Пташники укомплектовані найновішим німецьким обладнанням. Створені центри сортування яєць, які відповідають європейському рівневі. На жаль, пробитися нам зі своєю продукцією на європейський ринок поки що практично неможливо, тож поставки здійснюємо на внутрішній ринок, а через посередництво – і на африканський континент.

Сьогодні агрокорпорація «Крупець» – то свого роду парасольковий бренд, який об’єднує декілька виробничих компаній. На ринку України більш-менш врівноважилася ситуація з такою продукцією, яку виробляємо ми, тому гострої конкурентної боротьби не спостерігається, натомість у бізнес-сфері зросла в ціні порядність. Уже ніхто не вибирає товар за єдиним показником «де дешевше», а й враховує показник «де якісніше». А в нас хороша логістика, наша продукція постачається завжди свіжа, якісна, за прийнятною реалізаційною ціною. І бренд фірми відіграє далеко не останню роль, іноді за нашу продукцію навіть готові платити відсотків на 5 більше, ніж така ж продукція коштує у інших постачальників.

Формуючи книжку, вирішив поцікавитися і таким важливим з психологічного погляду питанням: а як Варфалюки між собою спілкуються на роботі і поза роботою, користуються вони звертанням на «ти» чи на «ви» і які мають з цього приводу мотивації.

Вадим Володимирович пояснив:

– Це, звичайно, чисто наше суб’єктивне розуміння: ми вважаємо, що в сім’ї діти і батьки повинні бути в звертаннях на «ти», це зближує сім’ю, в деяких європейських країнах, як ви знаєте, взагалі нема при звертанні розрізнення на «ти-ви». Але підкреслю: моє «ти» до батька завжди звучить не менш шанобливо, ніж у багатьох звучить «ви». Ми з Сергієм, навіть ставши дорослими і вже маючи свої сім’ї і своїх дітей, ніколи не забуваємо, що ми теж діти – діти своїх батьків. Керуємося Божою заповіддю: «Шануй батька й матір своїх…». У цьому, я переконаний, теж певна передумова нашого успіху. Поважаємо один одного, любимо, цінуємо, бо ми – одна сім’я. Ділимо на всіх радості і турботи.

Можу додати, що ми з дружиною подарували своїм батькам двох внуків – Віку і Сашка.

Сергій Володимирович Варфалюк:

– Сільськогосподарське виробництво, можу без зайвої скромності сказати, стало моїм покликанням, тут знаходжу моральне задоволення, тут – сфера творча, бо кожний день – це не життя за одного разу виробленим розпорядком, це безперервний пошук, це інтелектуальна праця. Я ветери- нарний лікар за освітою, здавалося б, не до високих матерій, але коли бачиш, що твоя праця дає позитивні результати, коли відчуваєш, що в сімейному бізнесі теж чогось вартий, душа наповнюється високими почуттями. Тож іноді під настрій хочеться ввечері сісти за фортепіано, яке проймає музичними інтонаціями вже при самому доторку до нього, більш як 200-літнього за віком, і заграти щось для себе, для дружини і дітей.

До справ агрокорпорації мені випало прилучатися поступово, поетапно. Бувши старшокласником, цікавився ходом реформування господарства, тими непростими колізіями, які супроводжували цей процес. Ще змалку я проявляв інтерес до тварин, до птиці. І коли після школи вирішив здобувати ветеринарну професію, це було сприйнято в сім’ї як цілком логічний крок, адже в майбутньому міг би прийти на виробництво в агрокорпорацію, розділити з батьком і мамою, з братом Вадимом ношу відповідальності за хід господарських справ.

Навчаючись у Київському національному аграрному університеті на факультеті ветеринарної медицини, проходив літню практику в Крупці. У вузівській програмі, як мені здається, недостатня увага приділялася птахівництву, адже готувалися спеціалісти широкого профілю, хоча була й певна спеціалізація за бажанням студентів, і мене з огляду на майбутнє місце роботи найбільше цікавило саме птахівництво, тому й самостійно довелося багато чого вивчати.

І завжди поруч був батько. Він і тепер готовий у будь- яку мить надати мені і братові хорошу ділову пораду. Навіть тепер, маючи відчутний досвід, я не вважаю, що знаю все, тому читаю спеціальну літературу, ветеринарні періодичні видання, консультуюся з батьком, з колегами зі споріднених виробництв.

Дуже до вподоби мені оця змагальність, яка існує в бізнесі. Я люблю спорт, виступаю в баскетбольних турнірах, у змаганнях із силових видів спорту, зокрема пауерліфтингу, здобув звання майстра спорту – і мені зрозуміла така атмосфера, коли перемога дається тільки кмітливішому, наполегливішому, сильнішому. Десь приблизно так усе відбувається і в бізнесі. Якщо ти не стежиш за суперниками, послабив увагу до нових технологій, якщо задовольнився досягнутим, то втрачаєш, так би мовити, бойові якості і рано чи пізно поступишся першістю.

Тепер під моїм контролем усе птахівництво, хоч є в нас і інші зооветспеціалісти. А ще як директор комбікормового заводу агрокорпорації весь час живу ритмом виробництва, дбаю про неухильне дотримання технологічних вимог при виготовленні комбікормів, бо від них залежить уся птахівнича галузь, визначальна в нашій фірмі.

Нині виробнича база заводу розширюється, а значить і зростуть наші можливості в забезпеченні повноцінної годівлі птиці, поголів’я якої зростає в нас з року в рік, збільшаться й можливості постачати комбікорми на внутрішній ринок.

Працюючи поруч із батьком, я зблизька побачив стиль його роботи і його життя, і він, цей стиль, не може не викликати у мене захоплення і прагнення наслідувати такий приклад. Володимир Олександрович запалює вірою в наші можливості, в наші перспективи, а з хорошою настроєністю завжди працюється більш ефективно, результативно. Ми переконалися, що зможемо, як кажуть, міцно й надалі стояти на ногах, коли будемо разом, коли відкинемо юнацьку жагу лідерства і не ділитимемо фірму на абсолютно незалежні підприємства.

Як результат, є почуття причетності до чогось дуже важливого. Є велика повага до праці кожного, хто трудиться в агрокорпорації, адже її злагодженість визначається на кожному робочому місці. У нас немає плинності кадрів, а це говорить на користь такої організації праці, бо це – і хороша оплата, соціальне забезпечення, умови праці. Великі кошти вкладаються в забезпечення цих достойних умов, в оздоровлення працюючих, адже їх настрій, самопочуття, стан здоров’я – дуже важливі чинники загального мікроклімату в колективі. Працівники агрокорпорації проходили оздоровлення як за кордоном, так і в санаторіях України.

У середньому за рік оплата праці збільшується на 10 – 20 відсотків. І це стимулює людей трудитися, заохочує цінувати свою роботу, приносить моральне задоволення.

Мені приємно усвідомлювати, що я працюю поруч із батьком, думаю, і йому приємно, що поруч трудяться його сини, які продовжуватимуть його справу. Батько повен сил, задумів, а внуки, які підростають, нагадують, що нам є для кого жити і працювати і що маємо надію на наступне покоління.

Ми з дружиною Юлією подарували своїм батькам двоє внуків – Вероніку і Владислава.

***

Думки дружини, Тетяни Тихонівни, і синів Вадима та Сергія суттєво доповнюють образ Володимира Олександровича не тільки як керівника, а як звичайної людини зі своїми сімейними радощами і клопотами, певними традиціями і звичаями. Його шлях до визнання, до вагомих виробничих досягнень ніколи не давався йому легко, але завжди він ішов і йде ним з вірою у власні сили, з приємним відчуттям сімейної підтримки, а тепер – і відчуттям надійного плеча кожного з синів, з духовним просвітлінням людини, для якої поняття «віра», «надія» і «любов» – не просто традиційний народний оберіг, не суєтне замовляння, а щиро сповідувані і наповнені своїм особливим змістом високі істини».

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.