Добрі справи не забуваються через роки-десятиліття

20 грудня сповнюється 80 років від дня народження колишнього керівника Червоноармійського (Радивилівського) району, відомого в області господарника Миколи Похільченка. З цієї нагоди районна газета «Прапор перемоги» опублікувала цілу сторінку спогадів колишніх колег по роботі і товаришів цієї людини (підготував Євген Гудима). У зв’язку з ювілеєм ми в дещо скороченому вигляді вміщуємо статтю з краєзнавчої книги Володимира Ящука “Радивилів у перегуках віків», яка була випущена два роки тому.

Микола Похільченко

М.Похільченко.

Микола Похільченко – яскрава й багато в чому суперечлива постать. Йому випало жити й працювати в часи, коли панівною була комуністична ідеологія. Це визначило віхи біографії. Найбільш важливою стала посада першого секретаря Червоноармійського райкому партії, яка допомогла Миколі Степановичу сповна розкрити свої організаторські здібності.

Неспроста вже в роки незалежності України одна з нових вулиць у східному мікрорайоні Радивилова була названа на честь М.Похільченка. Цим висловлено повагу значному вкладу керівника в розвиток району й міста в 1970 – 80-і роки. І далеко на другий план відійшли всі ті помилкові, “більшовицькі” рішення райкому й особисто “першого”, котрі, як правило, диктувалися вищестоящими партійними органами.

Радивилівські журналісти Олена Кондратенко і Василь Семеренко свого часу зібрали спогади ряду керівників різного рівня (колишніх і нинішніх), яким випало йти непростою життєвою дорогою, що називається, пліч-о-пліч із Похільченком. Марія Юрчук, Петро Вегера, Григорій Стецюк, Олег Козак, Григорій Тимочко, Євген Гудима та сама Олена Кондратенко згадували про невсипущу енергію Миколи Степановича, його різнобічні інтереси, наполегливість у досягненні наміченого.

“Газифікація в районі почалася при Похільченку, – наприклад, підкреслює М.Юрчук, – можливо, й різко обійшовся де з ким, але не підписав документ на прокладання газопроводу територією району, доки не заручився реальною гарантією газифікації наших сіл. Таким чином і з’явився перший газ у Митниці, Рідкові ще у 70-і роки”.

“Будучи агрономом за освітою, – зазначав П.Вегера, – Микола Степанович максимум уваги приділяв розвитку сільського господарства. Скільки нових технологій за 70 – 80-і роки було впроваджено на тваринницьких фермах – потужні власні кормоцехи, молокопроводи, у рільництві – високоврожайні сорти зернових, картоплі, цукрових буряків”.

“Дуже любив спорт, – додає Г.Тимочко. – Брав участь у змаганнях із волейболу – виступав за команду держустанов, яка неодноразово ставала чемпіоном району. Він був ініціатором створення футбольної команди “Сокіл” і надавав їй фінансову підтримку”.

О.Козак говорив про його простоту й доступність для робітників, Г.Стецюк наводив факти про зміцнення матеріальної бази медичних закладів за підтримки “першого”.

Ось один із характерних спогадів про Похільченка – міркуваннями поділився Євген Гудима, колишній завідуючий райвідділом народної освіти:

“Батьківщини, Матері, Часу не обираємо ми.

Вони обирають нас. Людина в просторі, людина в часі. Всього два відліки! Перехрестя… Стоп! То хто ж ти, людино? Для чого прийшла в цей світ і що змогла сказати? Микола Похільченко… В часі і просторі. Простір – невеличкий наш район, час – період застою.

Живи й посміхайся. Стрижи купони. Так і робили. Люд повалив із села у місто. 500-700 крб. – і вам відведуть ділянку під забудову. Будуйтесь. Роботи не бракує. Годуйте свої свині. Грису вистачить на всіх. Так і було. Так і робили. До нього! А тут усе змінилось.

Одразу. Попередник переважав його розумом і досвідом, хитрістю й зв’язками, але у сні бачив зірку героя, зате людей помічав мало. Люди для нього були учасниками мітингів, де вихвалялись дуті досягнення.

А корів же доять люди, землю орють трактористи. Не думаю, що свідомо, вірогідніше – інтуїтивно Микола Похільченко пішов до них – з повагою, з любов’ю, із відкритим серцем. І результати не забарились. Район почав робити кроки вгору – у всіх напрямках.

Саме так. У всіх напрямках. Насамперед – у будівництві. Соціальній сфері. Школи, клуби, дитсадки, житлові будинки… Рахунок пішов десятками. Знову ж таки. Будують люди. Людей бракувало. Усіх будівельників знав від начальника до сторожа. Кого на прізвище – Гунько, Ралець, кого просто на ім’я – Остап, Назар, але всіх переконував і добивався здачі об’єктів у строк.

Будівельники теж платили йому вдячністю — за увагу, за виділене житло, за доступність. Сьогодні важко повірити, що табір відпочинку школярів «Веселка» був збудований усього за 3 місяці.

1-го квітня 1979 року ми з архітектором П.Надорожняком забивали кілочки, а 5-го липня дитяче містечко вже прийняло першу зміну.

Директором табору був Г.Костюк із Козина. Здали табір – повалили делегації, аж до міжнародних. Під час чергових відвідин виряджаємо гостей, а тут за десяток метрів деркочуть трактори. А в таборі сонний час.

– Тут би лісочок, – кажу. Подумав Похільченко мить – і до ма-

шини:

– «Берег», я – «Берег-1» (позивний радіостанції)!

Викликає В.Макотринського і В.Панасюка.

Невдовзі з’явились голова колгоспу і лісничий.

– Будемо ліс садити. Скільки тут у тебе гектарів?

– До п’ятнадцяти. Але ж це сільгоспмасив. На вилучення потрібен дозвіл – і навіть не Києва, а з Москви.

– Гектари засієш на болоті за Сестрятином, осушуй. І вже до Панасюка:

– Саджанці є?

– Знайдемо. От якби людьми допомогли.

З радістю втручаюся в розмову:

– Та я обидві міські школи виведу.

І виріс ліс. Шумить на радість людям…

З великою повагою ставився до вчителів і лікарів. Згадаймо, скільки нашого брата отримало житло й поліпшило завдяки йому.

… Захворів блискучий математик В.Бублик. Звертаюся за допомогою. Академіка Ромоданова телефоном розшукав у Москві; і транспорт, і супровід до Києва знайшовся відразу. На жаль, хвороба виявилася невиліковною.

Таких епізодів можу навести сотні. І, власне кажучи, тут мова не про Похільченка, а про людину й владу, яка, як відомо, псує людей. Можу додати, що Микола Похільченко, будучи не рядовим служакою системи, ідеологічною зашореністю не відзначався. Крізь пальці дивився на великий відсоток безпартійних серед освітянських керівників. Більше того. С.Гладюк народився в ГУЛАГу, куди заслали батьків – активних учасників УПА. Це не завадило йому довгий час очолювати Михайлівську школу.

Але найкращий пам’ятник Миколі Похільченку – мені здається, не будинки і школи, дитсадки й лікарня, а плеяда керівників, яких він поставив біля керма і які достойно пройшли випробування часом. Це Віктор Железняк, Володимир Варфалюк, Михайло Котюк, Петро Вегера, Григорій Павлюк, Василь Бондар, Галина Дмитрук, Григорій Стецюк, Олексій Бужанський та багато інших.

Він жив для людей, а це нелегка ноша. Можливо, саме тому й рано пішов із життя”.

До наведеного переліку прізвищ варто додати імена тих, які пройшли школу загартування в команді Похільченка. Це – сам Євген Гудима, Анатолій Грисюк, Володимир Ткачук, Віктор Грановський, Марія Юрчук, Олександр Мартинюк, Братислава Сірук, Іван Кеда…

Колегами й соратниками були Григорій Мащук, Борис Ворожбит, Михайло Лиходій, Віктор Сімейко, Микола Даниленко, Володимир Олійник, Олена Кондратенко, Володимир Боратинський, Володимир Сашко…

Народився М. Похільченко 20 грудня 1936 року в селі Тулин Житомирської області. Трудову діяльність розпочав у 1955 році колгоспником. Служив в армії. У віці 27 літ закінчив Житомирський сільгоспінститут, отримавши диплом агронома. Потрапив на роботу в Березне на Рівненщині, і наш край виявився для нього рідним назавжди. Трудився агрономом у Березнівському райсільгоспуправлінні, обирався головою райкому профспілки працівників сільського господарства.

Наполегливість, ініціативність не залишилися непоміченими. З 1966 року М.Похільченко – у Червоноармійському районі: головний агроном райсільгоспуправління, у 1971 – 1974 роках – його начальник. Затим починається партійна кар’єра: Миколу Степановича обирають другим секретарем райкому КПУ, а в 1975 році – першим (був до 1988 р.). Саме цей час виявився найбільш плідним у його біографії – влада, давши реальні важелі впливу, допомагала втілювати в життя масштабні плани: у сільському господарстві, промисловості, та найбільше – в соціально-культурній сфері.

Однак деколи давалася взнаки недостатня самокритичність “першого”, що оберталося “проколами”. За це критикувала партійна преса. Після однієї з таких публікацій Миколу Степановича направляють у Рівне першим заступником голови облагрооб’єднання, через два роки – головою облагропромради. Лише кілька місяців пропрацював начальником відділу в справах колгоспів ради колгоспів області. Передчасна смерть у 1992 році перекреслила всі життєві задуми.

Залишилася пам’ять, добра пам’ять людей, яким він допомагав утвердитися, розкрити свій хист, сприяв у вирішенні побутових і просто житейських проблем. Навіть ті, хто з його волі потрапляли в немилість і зазнавали партійних покарань, по-моєму, не схильні характеризувати Похільченка негативно. Бо його справи, здобутки переважили все. Вони – та істинна міра великого таланту, яка не знецінюється.

На знімках: М.Похільченко під час урочистостей і з колегами; вшанування пам’яті керівника в минулі роки.

pochilchenko-11 pochilchenko-12 pochilchenko-13pochilchenko3apochilchenko4pochilchenko-14

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

1 Response

  1. Василь Семеренко сказав:

    20 грудня колишні колеги і друзі Миколи Похільченка зібралися в районній бібліотеці з нагоди 80-річчя від дня його народження і поділилися спогадами, а затим вшанували його пам’ять, поклавши вінок на могилу. У вшануванні пам’яті визначного господарського керівника взяли участь депутат Рівненської обласної ради Анатолій Грисюк, міський голова Радивилова Микола Карапетян, голова районної ветеранської організації Василь Бондар та інші.http://www.radyvyliv.info/wp-content/uploads/2016/12/pohilchenko-.jpg

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.