Домашні експонати – з древніх часів

Хотин, Надія Мельник

Надія Мельник.

Надію Мельник знають як автора ґрунтовної праці з історії рідного села Хотин, що у Радивилівському районі. Книжка «Святі місця землі моєї…» оповідає про 300-літню історію села та прилеглої місцевості. І в Україні вже багато хто знає, що краєзнавець — власник музею, експонатів у якому більше, ніж на деяких районних виставках.

Чималенька кімната заставлена стелажами та обвішана картинами, вишивками, хрестиками та значками. Одразу ж привертають увагу полиці з книжками. Кожна має відповідну рубрику: «Історія Хотина», «Подаровані» і т.п. Проте є й раритетні видання. Надія Мельник обережно гортає кожну сторінку. Їх потрібно було б відреставрувати — книжки безцінні. Проте не вони є гордістю колекції збирача старожитностей.

— Ось цьому серпові — кілька тисяч років, — розповідає Надія Андріївна. — Не менше і наконечникам, списам — вони збереглися ще з первіснообщинного ладу. Багато таких речей мені приносили односельчани. Найдорожчими вважаю речі Висоцької культури, з яких і розпочалося моє захоплення давниною. Десь у 1990-х у селі Полуничне Хотинської сільради розпочали розкопувати кар’єр, а в ньому знайшли дивні черепки, які й принесли мені. Спершу я не надала цьому великого значення, проте чутки про знахідку дійшли до видатного археолога Ігоря Свєшнікова (на той час він вів розкопки у Пляшевій). Ще за студентських часів Ігор Свєшніков досліджував Висоцьку культу (таку назву вона отримала від села на Львівщині, де вперше її виявили) – і коли побачив знахідки з кар’єру, то припустив, що речі стосуються саме її. Ігор Кирилович доручив мені розпочати розкопки самостійно. Я тоді ще не мала навичок у цій справі… У Полуничному я знайшла могильник Висоцької культури. З Ігорем Кириловичем ми планували розпочати масштабні роботи, проте мій земляк (а Свєшніков також дитинство провів у Хотині) помер. Нині живу тим, щоб продовжувати розпочату справу. Хочу долучити спеціалістів зі Львова, Рівного. Деякі з них, до речі, уже приїздили до Полуничного. У мене є підозри, що там можуть бути знахідки і скіфських часів.

На згадку про співпрацю з Ігорем Свєшніковим пані Надія має предмети поховального обряду Висоцької культури — спеціальні горщики, в які клали прах мертвих (а в цій культурі, межі якої датуються 1100—600 рр. до н.е. мертвих спалювали). Навколо них розміщували інші посудини — з їжею, щоб дух померлого міг харчуватися. Багатшим у могилу клали той посуд, яким вони користувалися за життя. Якщо людина була біднішою, і родина не могла пожертвувати побутовими речами, нашвидкуруч виготовляли менші і гіршої якості копії. На деяких екземплярах, знайдених у Полуничному, зберігся навіть давній орнамент — гілочки ялини (як знак вічного життя).

Залишилися із часів Висоцької культури і дві застібки для одягу, сережки або ж, як їх називають, дармовиси та дитячий браслет із бронзи.

— Браслет дуже маленький, — розповідає Мельник. — Він належав дитині кількох років. І ось цікаво порівняти: моєму поколінню до школи категорично забороняли носити будь-які прикраси, а у наших предків це була традиційна справа.

Ціла колекція люльок прикрашає полицю у музейній кімнаті Не багато з них зберегли свою первинну форму, адже люльки у нас з’явилися тоді, коли на наші землі потрапив тютюн, а це XVI ст. А ось вже експонати пізнішої доби — Хмельниччини: шабля, яку нещодавно знайшли на місці переправи козаків, стріли, рибальські знаряддя, сокири.

Є у домашньому музеї і ціле зібрання зброї часів Першої та Другої світових воєн. Навіть гільза від морської гармати, що вміло перероблена дідусем пані Надії на містилище для пального, знайшла своє місце у куточку. До подвір’я Надії Андріївни нещодавно навідувалася міліція — перевіряла. Все ж таки у хаті зберігається холодна зброя.

Набір сапок — ще одна згадка про історію краю. На місці нинішніх полів раніше були панські ліси. Частину з них викупили селяни, повирубували дерева і взялися до обробки землі. Аби позбутися коріння, використовували мотики, які нагадують за формою і розмірами городник. Для звичайного сапання брали сапки, що менші за розміром, але відрізняються від нинішніх.

— А ось це — березові цвяшки, якими підбивали підошви, — показує краєзнавець. — Це не нинішні склеєні чоботи, що розлітаються на ходу. В таких ось, — показує кремезні шкіряні чоботі, — можна ходити і ходити. У мене навіть є дитячі шкіряні черевички, які хотіли забрати у Рівненський краєзнавчий музей — у них таких немає.

Чимало побутових речей у музеї Надії Мельник належать радянському періоду. Господиня показує дерев’яні черевики, шкіряні лапті і навіть плетені тапочки, в які взувалися, коли входили до церкви, аби не стояти у святому храмі босими. Цікавий експонат — рушник, вишитий на сході України.

— Він у Хотині опинився у 1932—1933 роках, коли за шматочок хліба люди із радянської України віддавали останнє. Навіть орнамент цього рушника значно різниться від наших, волинських орнаментів. У нас вишивки вишиті переважно самими квітами, а на тому рушникові — колоски…

На стіні висить ікона, яку називають «Благословенником» — нею прадід Надії Андріївни благословляв свого сина на Першу світову війну.

Окрім садиби-музею, у Надії Мельник ще багато справ — крім книжки про Хотин, яка вже побачила світ, видати й матеріали про сусіднє село Гоноратку, дослідити історію сіл Коритне та Полуничне, надрукувати збірками 1 000 народних пісень, які краєзнавець встигла зібрати з уст старожилів. У Рівненському краєзнавчому музеї знаходиться рукопис Надії Мельник про орнаменти писанок Радивилівського району, а вдома вона зберігає ще один рідкісний приклад досліджень — прізвиськ. Жінка у своєму та сусідньому селі позаписувала прізвиська усіх родин загалом, і кожного її члена зокрема, дослідивши походження усіх таких «імен». А ще клопочеться про достойне вшанування в селі пам’яті І.К.Свєшнікова – до 100-річчя від дня його народження, місце сімейної садиби Свєшнікових у Хотині впорядковують, тут встановлять пам’ятний знак.

Нині Н. Мельник — член Національної спілки краєзнавців, постійний учасник найрізноманітніших конференцій, автор наукових та популярних статей, готує наукове дослідження й на обласну конференцію з нагоди 100-річчя І.К.Сєшнікова. У її архівах лежать ще не опубліковані легенди краю, а у закутку чекають на свою долю сотні старих світлин, які ще треба систематизувати…

Алла САДОВНИК. Фото автора. (На основі публікації в газеті “День”).

Редактор

Редактор

головний редактор Радивилів.info

Можливо, Вам це сподобається...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.