Дорога до храму довжиною у століття
100 років тому (в червні 1912 року) на знаменитих «Козацьких могилах» міцно постав і велично стоїть донині Михайлівський храм, в якому набагато раніше (у червні 1651 рок) гетьман України Богдан Хмельницький прийняв від митрополита коринфського Іосаафа меч, освячений на Гробі Господньому в Єрусалимі, – як ознаку благословення на захист рідної землі та православ’я.
Як зазначає відомий рівненський історик та краєзнавець Володимир Ящук, доля Свято-Михайлівської церкви на «Козацьких могилах» історично ділиться на два вікові етапи. Один із них пов’язаний із Берестецькою битвою 1651 року. Другий – безпосередньо з «Козацькими могилами», куди церкву сто років тому було перенесено із сусіднього з Пляшевою села Острів.
Зрештою, в переказах існує ще й третій, первісний розташунок святині – у селі Теслугів Радивилівського району, де свого часу в XVI столітті мешкав автор першого в українській літературі сатиричного вірша Іван Журавницький. Той Журавницький, якого влада стратила за в’їдливу сатиру, і від імені котрого в луцьких «гродських» книгах залишився тестамент, датований 31 березнем 1589 року, де йдеться про ге, щоб «після страти бути похованим у своєму маєтку Теслугові при церкві святого Михайла за законом грецьким». Опісля, ймовірно, згадану теслугівську Свято-Михайлівську церкву розібрали й продали у село Острів як основу для тамтешньої храмової новобудови. 1650 року острівська церква, за архівними даними, постала стараннями острівського священика Івана Береговича.
А вже через рік їй судилося навік вписатися в історію, бо саме вона :тала епіцентром одухотворення козацького війська. Саме у її лоні 20 червня 1651 року митрополит Іоасаф відправив службу Божу на знак благословення козацтва на ратний подвиг. Саме тут Богданові Хмельницькому було вручено меч, привезений із Єрусалима. Зрештою, на цих храмових теренах залишився вікопомний слід і самого Іоасафа, котрий під час битви проявив справжній зразок героїзму. Коли козацьке військо, зраджене союзниками, змушене було відступати, священик вийшов супроти польського загону і, піднявши над головою хрест, намагався таким чином загін зупинити. Священик загинув від ворожої стріли, а далі вражений його вчинком польський король наказав поховати убієнного з усіма почестями – якраз під бабинцем Михайлівської церкви.
На жаль, багато історичної правди, пов’язаної з храмом, загубилося у віках. І лише на початку XX століття святиня знову починає привертати до себе увагу. Спричинився такий поворот долі завдяки ініціативі відновити пам’ять про козацьку добу та пошанувати героїв-предків. Усе це повинно було втілитися у духовному пантеоні «Козацькі могили». Безпосереднім ініціатором будівництва «Козацьких могил» став архімандрит Віталій, котрий 1909 року у «Волинських єпархіальних відомостях» виклав своє бачення майбутньої святині. В цілісному контексті пантеону він завбачив й історичну Михайлівську церкву, зазначивши, зокрема:
«Оскільки одна людина, як би вона не любила ці місця, повинна розлучитися з ними після смерті, потрібна вічно жива і турботлива душа, а такою може бути лише християнська община. Її варто з часом запровадити, якщо на це знайдеться Боже благословення. Місце для такого відчуження по всій смузі від Острова до Пляшевої достатньо. Церкву найвигідніше звести на Монастирщині. Ще краще було б перенести туди церкву із Острова, яка після зведення та освячення нової для парафіян уже майже не слугує. Цей ветхий дерев’яний храм більше заслуговує того, щоб його реставрувати та зберегти. Він був зведений у 1650 році і, очевидно, в ньому одержали настанови та благословення козаки, котрі поклали свої голови в пляшівських болотах у 1651 році».
Відтак ініціатива о. Віталія знайшла своє реальне втілення в архітектурному ансамблі «Козацьких могил» – 1912 року Михайлівську церкву розібрали, перенесли та відбудували у первісному вигляді на острів Журавлиха. Заодно за проектом єпархіального архітектора Волинсько-Житомирської єпархії Володимира Леонтовича з’єднали підземним переходом із гробницею новозведеного Свято-Георгіївського храму, де помістили знайдені останки загиблих героїв Берестецької битви.
Нині у храмі збереглося чимало пам’яток минувшини. Зокрема, головною прикрасою Михайлівської церкви став різьблений дерев’яний іконостас ХYІІ-ХYІІІ століття, виконаний руками народних умільців. Дивовижністю відзначаються ікони у храмі – як своїм глибоким духовним змістом, так і своїм життєписом. Деяким із них по сто й більше років. Як-от образам «Господь Саваоф», «Святий мученик Агафонік». Остання ікона – це, зокрема, подарунок храмові у день його відкриття. Причому – символічний, адже день св. мученика Агафоніка припадає на 10 липня, а 10 липня 1651 року – це найтрагічніша і водночас найгероїчніша сторінка Берестецької битви. Ще одна старовинна ікона – «Святої Великомучениці Варвари» – з’явилася у храмі як дар від ієромонаха Олексія, вдячного за зцілення від важкої хвороби.
Михайлівський храм на пляшівських теренах за сто років пережив різне – і славу, і знеславлення. Пережив воєнне лихоліття й лихоліття мирне – під час комуністично-атеїстичного правління.
Нині ж Михайлівський храм, частково відреставрований, – пам’ятка архітектури національного значення, і щороку він повниться тисячами відвідувачів, котрі приїздять на «Козацькі могили». Втім, зважаючи на статус архітектурної пам’ятки, служба Божа тут майже не проводиться – лише на престольне свято Собору Архистратига Божого Михаїла та інших сил безплотних. Натомість у храмовому лоні з вуст ченців тутешнього монастиря щотижня лине акафіст Архистратигу Михаїлу. Задля того, щоби Божа ласка не обминала теперішній люд, а він ніколи не забував ні своєї історії, ні свого покликання.
Євген ЦИМБАЛЮК. («Вільне слово», №42 за 2012 р.). Фото Володимира Ящука.