Дорога до храму довжиною у століття

100 років тому (в червні 1912 року) на знаменитих «Козацьких могилах» міцно постав і велично стоїть донині Михайлівський храм, в якому набагато раніше (у червні 1651 рок) гетьман України Богдан Хмельницький прийняв від митрополита коринфського Іосаафа меч, освячений на Гробі Господньому в Єрусалимі, – як ознаку благословення на захист рідної землі та православ’я.

Як зазначає відомий рівненський історик та краєзнавець Володимир Ящук, доля Свято-Михайлівської церкви на «Козацьких могилах» істо­рично ділиться на два вікові етапи. Один із них пов’язаний із Берес­тецькою битвою 1651 року. Другий – безпосередньо з «Козацькими мо­гилами», куди церкву сто років тому було перенесено із сусіднього з Пляшевою села Острів.

Зрештою, в переказах існує ще й третій, первісний розташунок свя­тині – у селі Теслугів Радивилівського району, де свого часу в XVI столітті мешкав автор першого в ук­раїнській літературі сатиричного вірша Іван Журавницький. Той Журавницький, якого влада стратила за в’їдливу сатиру, і від імені кот­рого в луцьких «гродських» книгах залишився тестамент, датований 31 березнем 1589 року, де йдеться про ге, щоб «після страти бути похова­ним у своєму маєтку Теслугові при церкві святого Михайла за законом грецьким». Опісля, ймовірно, згада­ну теслугівську Свято-Михайлівсь­ку церкву розібрали й продали у село Острів як основу для тамтешньої храмової новобудови. 1650 року острівська церква, за архівни­ми даними, постала стараннями острівського священика Івана Береговича.

А вже через рік  їй судилося навік вписатися в історію, бо саме вона :тала епіцентром одухотворення ко­зацького війська. Саме у її лоні 20 червня 1651 року митрополит Іоасаф відправив службу Божу на знак благословення козацтва на ратний подвиг. Саме тут Богданові Хмель­ницькому було вручено меч, приве­зений із Єрусалима. Зрештою, на цих храмових теренах залишився вікопомний слід і самого Іоасафа, котрий під час битви проявив справжній зразок героїзму. Коли ко­зацьке військо, зраджене союзни­ками, змушене було відступати, свя­щеник вийшов супроти польського загону і, піднявши над головою хрест, намагався таким чином загін зупинити. Священик загинув від ворожої стріли, а далі вражений його вчин­ком польський король наказав по­ховати убієнного з усіма почестями – якраз під бабинцем Михайлівсь­кої церкви.

На жаль, багато історичної прав­ди, пов’язаної з храмом, загубило­ся у віках. І лише на початку XX сто­ліття святиня знову починає привер­тати до себе увагу. Спричинився та­кий поворот долі завдяки ініціативі відновити пам’ять про козацьку добу та пошанувати героїв-предків. Усе це повинно було втілитися у духовному пантеоні «Козацькі могили». Безпосереднім ініціатором будів­ництва «Козацьких могил» став ар­хімандрит Віталій, котрий 1909 року у «Волинських єпархіальних відомо­стях» виклав своє бачення майбут­ньої святині. В цілісному контексті пантеону він завбачив й історичну Михайлівську церкву, зазначивши, зокрема:

«Оскільки одна людина, як би вона не любила ці місця, повин­на розлучитися з ними після смерті, потрібна вічно жива і турботлива душа, а такою може бути лише хри­стиянська община. Її варто з часом запровадити, якщо на це знайдеть­ся Боже благословення. Місце для такого відчуження по всій смузі від Острова до Пляшевої достатньо. Церкву найвигідніше звести на Монастирщині. Ще краще було б пе­ренести туди церкву із Острова, яка після зведення та освячення нової для парафіян уже майже не слугує. Цей ветхий дерев’яний храм більше заслуговує того, щоб його рестав­рувати та зберегти. Він був зведе­ний у 1650 році і, очевидно, в ньому одержали настанови та благо­словення козаки, котрі поклали свої голови в пляшівських болотах у 1651 році».

Відтак ініціатива о. Віталія знай­шла своє реальне втілення в архі­тектурному ансамблі «Козацьких мо­гил» – 1912 року Михайлівську цер­кву розібрали, перенесли та відбу­дували у первісному вигляді на острів Журавлиха. Заодно за про­ектом єпархіального архітектора Во­линсько-Житомирської єпархії Володимира Леонтовича з’єднали підземним переходом із гробницею новозведеного Свято-Георгіївського храму, де помістили знайдені ос­танки загиблих героїв Берестець­кої битви.

Нині у храмі збереглося чимало пам’яток минувшини. Зокрема, го­ловною прикрасою Михайлівської церкви став різьблений дерев’яний іконостас ХYІІ-ХYІІІ століття, викона­ний руками народних умільців. Ди­вовижністю відзначаються ікони у храмі – як своїм глибоким духов­ним змістом, так і своїм життєписом. Деяким із них по сто й більше років. Як-от образам «Господь Саваоф», «Святий мученик Агафонік». Остання ікона – це, зокрема, пода­рунок храмові у день його відкрит­тя. Причому – символічний, адже день св. мученика Агафоніка при­падає на 10 липня, а 10 липня 1651 року – це найтрагічніша і водночас найгероїчніша сторінка Берестець­кої битви. Ще одна старовинна ікона – «Святої Великомучениці Варвари» – з’явилася у храмі як дар від ієро­монаха Олексія, вдячного за зцілен­ня від важкої хвороби.

Михайлівський храм на пляшівсь­ких теренах за сто років пережив різне – і славу, і знеславлення. Пе­режив воєнне лихоліття й лихоліття мирне – під час комуністично-атеї­стичного правління.

Нині ж Михайлівський храм, час­тково відреставрований, – пам’ят­ка архітектури національного зна­чення, і щороку він повниться тися­чами відвідувачів, котрі приїздять на «Козацькі могили». Втім, зважаючи на статус архітектурної пам’ятки, служба Божа тут майже не прово­диться – лише на престольне свято Собору Архистратига Божого Михаїла та інших сил безплотних. На­томість у храмовому лоні з вуст ченців тутешнього монастиря що­тижня лине акафіст Архистратигу Михаїлу. Задля того, щоби Божа ласка не обминала теперішній люд, а він ніколи не забував ні своєї історії, ні свого покликання.

Євген ЦИМБАЛЮК. («Вільне слово», №42 за 2012 р.). Фото Володимира Ящука.