Драматичні події біля «Козацьких могил»

Виповнюється 50 років із часу створення в селі Пляшева (нині Радивилівського району) заповідника «Козацькі могили», який тепер має статус Національного історико-меморіального заповідника “Поле Берестецької битви». Про драматичні події півстолітньої давності свого часу написав спогади перший директор заповідника, заслужений працівник культури України Павло ЛОТОЦЬКИЙ. Вони опубліковані в книзі «Національний пантеон «Козацькі могили» (Луцьк, 2003). Уривок із цих спогадів пропонуємо увазі читачів Радивилів.info.

Повернувшись із Пляшевої до Києва, Борис Харчук написав лист до московської редакції “Литературной газеты” під заголовком “Как охраняются исторические памятники Украины”. Статтю підписали Максим Рильський, Павло Тичина, Борис Харчук, Борис Антоненко-Давидович, Юрій Збанацький, художник Ва­силь Касіян, Михайло Стельмах. У статті йшлося про те, що потрібно оберігати такі місця, створити тут музей, розповідати людям про наше минуле і т.д.

6 вересня 1960 року “Литературная газета” надрукувала цю статтю “Как охраняются исторические памятники Украины”, підписану групою відомих письменників та діячів культури.

Вона приголомшила місцевих партійних функц­іонерів. З приводу надруко­ваної статті Голова Президії Верховної Ради України Гречуха виїздив на місце, тобто на “Козацькі могили”, щоб перевірити, чи правда написана в газеті. Автори статті були у виграші.

Подивився Гречуха на “соціалістичні перетворен­ня” на “Козацьких могилах” і наказав негайно кролів, кури, хвору худобу вивез­ти, навести порядок. Чутка про приїзд високопоставле­ного керівника швидко розійшлась по селі. Бригадир колгоспу зігнав лю­дей наводити порядок на Козацьких могилах. Людей прийшло більше, ніж було заказано бригадиром, люди раділи, що, можливо, дозволять відкрити церкву. Але де там.

Натомість райкомівські керівники з Демидівки повернули справу на інше. Задумали у двохповерховому будинку, де колись жили ченці, відкри­ти дільничну лікарню на 25 ліжок. Викликали до райкомівської великої хати головного лікаря району Маркіяна Драганчука і повідомили, що на бюро райкому КПУ було вирішено відкрити дільничну лікарню в двохповерхово­му будинку на “Козацьких могилах”, де проживали монахи, в церкві Юрія Переможця – аптеку, в церкві Св. Параскеви-П’ятниці — аптечний склад, зняти хрести з 5 куполів на церквах.

Маркіян Драганчук, інвалід війни, безпартійний лікар, розумна людина, дає їм таку відповідь: “Лікарню можна відкрити, але раніше потрібно провести реконструкцію будинку всередині, зробити ремонт. Ап­теку в мурованій церкві без опалення робити не можна, а також і склад аптечний, бо приміщення не відповідає санітарним вимогам. Хрестів з цер­ков знімати не буду”.

Райкомівські боси вимушені були погодитись із такою позицією.

Відкрили рахунок у Демидівському банку, виділили певну кількість коштів на ремонт і реконструкцію будинку під лікарню і придбання всього необхідного для неї.

Силами медпрацівників і технічного персоналу райлікарні і місцевого фельдшерського пункту с. Пляшева розпочався ремонт. Пригадую, як сам головний лікар району Маркіян Драганчук з місцевим фельдшером Олек­сандром Пляченком допомагали в ремонтних роботах.

Ремонт приміщення під лікарню проведено, прибрано територію, уком­плектовано лікарню кадрами. Головним лікарем Пляшевської лікарні був Терентій Васильович Мацюк, його помічником — дуже порядний чоловік Пляченко Олександр Іванович. Лікарня прийняла перших хворих. Люди, що лікувалися, крадькома йшли до недіючої церкви, молились Богу. При­бувають екскурсії на “Козацькі могили”, медсестри проводять екскурсії. Схвилювало, коли один чех у книзі вражень написав: „Про “Козацькі моги­ли” знають у нас в Чехословаччині, але шкода, що тут людям не доступно”. Українська діаспора на заході гостро зреагувала на цей злочин радвлади.

За кордоном, зокрема в США і Канаді, урядові делегації з України оз­найомлювали зі статтею “Литературной газеты” “Как охраняются истори­ческие памятники Украины”. З призначенням на посаду першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста національне питання зрушили з мертвого місця.

Академія Наук України запланувала видання «Історії міст і сіл України» (по кожній області окремою великою книгою). До написання історії села Пляшева було залучено і мене як місцевого жителя.

Тоді я працював у Пляшевській семирічній школі на посаді вчителя фізкультури та праці і вів діловодство у школі. Перш ніж приступити до написання нарису історії села, я опитав багатьох його старожилів, які цікавились минулим. Особли­во мені в тому допомогли мої батьки, мій тесть – розумна і добра людина Бекало Дмитро, швагер – інвалід дитинства Бекало Петро, який протягом свого тяжкого життя збирав цінні джерела, Степан Бекало, Романюк Па­нас, Корній Кундзерук та багато інших добрих людей.

Історію села доводилось переписувати по кілька разів, написав – здав. Вийшла книга «Історія міст і сіл Рівненщини». Прочитав — текст мій, а от прізвища двох “авторів” мені зовсім не відомі. Лише в кінці книжки згада­ли моє прізвище, відмітивши, що активно допомагав у написанні історії села Пляшева.

Очевидно, вдале написання історії села Пляшева мені дозволило вчити дітей історії в школі. Склались сімейні умови так, що освіти здобути мені не вдалося, вчився самотужки. Знаючи мене, як людину, яка ніде ні в чому недоброму не була замішана, керівнитво ставилося до мене прихильно.

Працюючи в школі, я створив краєзнавчий гурток. Їздили велосипедами на екскурсії, обладнав невеличкий краєзнавчий музей. Широко висві­тлював у ньому Визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького. До музею передав свої знахідки з кам’яної доби місцевий юнак Михайло Трачук, і в загальному музей мав привабливий вигляд.

Завідуючий Млинівським райвно Михайло Тищук, будучи в нашій школі, побачив той музей і запланував провести на базі нашої школи сем­інар вчителів історії.

На семінар з’їхались усі вчителі історії району, проводив цей семінар сам зав. райвно Михайло Тищук. Запросили ще й директора Рівненського краєзнавчого музею Шкулету.

Після прочитаних декількох лекцій, усією громадою вчителі історії пішли на екскурсію на “Козацькі могили”. Оглянули, вирішили, що потрібно тер­міново створити музей, для початку нехай і на громадських засадах. Тоді попросили мене, щоб я дав згоду стати його директором. Відступати було нікуди. Невелика рада вчителів історії Млинівського району в кількості 30 чоловік (пригадую, що дуже активно виступав учитель історії Боремельсьської СШ Володимир Врачинський про необхідність створення музею на «Козацьких могилах») обрала мене одноголосно його директором на громадсь­ких засадах.

Зав. райвно Михайло Тищук обіцяв всесторонню допомогу, вчителі-історики – збором експонатів. То був початок вересня місяця 1965 року.

І все-таки під тиском громадськості 30 вересня того ж року було прий­нято рішення Рівненського облвиконкому про відкриття музею-заповідника “Козацькі могили” з виділенням двох штатних одиниць (молодшого на­укового працівника і наглядача залів) та виділено три тисячі карбованців на капітальний ремонт з 1 січня наступного року.

16 січня 1966 року мене згідно з наказом Рівненського обласного управ­ління культури з “посади” директора на громадських засадах перевели на нижчу посаду молодшого наукового працівника. Згодом призначили завідуючим відділом Рівненського краєзнавчого музею. На цій посаді я працю­вав аж до 2 січня 1992 року, а тоді наказом міністра культури України мене призначили директором Державного історико-меморіального заповідника “Поле Берестецької битви”.

Приступивши до роботи в новоствореному музеї-заповіднику “Козацькі могили”, я мав ще в школі 12 годин історії у старших класах. Працювати доводилось по вихідних.

З перших днів роботи на ново­му місці я провів перевірку всіх цер­ковних речей по актах, які залиши­лись від монастиря. Все було на місці. Склали акти прийому всіх речей, що були в церквах, у трьох примірниках, завірили печаткою сільської Ради, один примірник пе­редали місцевій владі, другий – у фонди Рівненського краєзнавчого музею, а третій залишився у музеї-заповіднику “Козацькі могили”. Зго­дом усі експонати були записані в інвентарну книгу, наукові книги, проведено апробацію речей з дорогоцінного металу, і так протягом усього часу ці речі зберігались у фондах музею-заповіднику “Ко­зацькі могили”.

Першим моїм помічником у музеї-заповіднику був наглядач Юхимчик Степан Васильович, з яким ми раніше працювали разом у школі. Але згодом кагебісти підкинули мені свого співробітника – комуніста Кучму Івана Зіновійовича. Проте він був дуже добрим працівником, дуже любив, щоб було акуратно прибрано в церкві, я його називав церковним старостою.

У березні місяці 1966 року приїхав оглянути музей-заповідник відомий вчений член-кореспондент Академії наук УРСР, філософ В. Євдокименко. Я, тоді ще зовсім “зелений” екскурсовод, розповів вченому про те місце, де спочивають вічним сном козацькі лицарі, показав територію, де прохо­дила битва, проінформував про будівництво храму, показав розпис відомо­го українського художника Івана Їжакевича, зовсім свіжий ще розпис інтер’єру художниками Олександром Корецьким та Пилипом Трохимлюком. Після цього вчений зробив перший пророчий запис у книзі вражень: “Цер­ква – пам’ятник, місце слави українського народу, воно мусить служити справі виховання українського народу, його любові до свого народу, до батьківщини” (підпис В. Євдокименко, член-кореспондент АН УРСР).

Після від’їзду вченого кореспондент рівненської обласної газети “Чер­воний прапор” Манаєнко підготував статтю до обласної газети про музей-заповідник і переписав з книги відгуків запис Євдокименка, а переписую­чи, допустив “ідеологічну помилку”. Написав так: “ Церква-пам’ятник – слава українського наро­ду, вона мусить служити справі виховання украї­нського народу, його лю­бові до свого народу, до Батьківщини”. На щастя, цензура не додивилась, а то могло б дорого кош­тувати кореспонденту.

Тим часом до музею-заповідника “Козацькі могили” з Рівненського краєзнавчого музею розпочали звозити старі і нікому не потрібні вітрини, готувались до відкриття нової експозиції зі старими непотрібними матеріа­лами. Весною ще привезли десять деревостружкових плит.

У травні 1966 року до музею-заповідника на запрошення обласних іде­ологів прибули науковці з Києва, Дніпропетровська, Переяслава-Хмельницького і Львова, з Рівненського музею (Г. Бухало), радились, яку вибрати форму експозиції музею.

Зупинились на тому, що потрібно ширше показа­ти тему Визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельниць­кого 1648 – 1654р.р., разом з тим особливо широко показати радянський пер­іод. А от коли прийшли до церкви Св. Юрія Переможця, один з науковців запропонував свіжий розпис інтер’єру церкви “задрапірувати”, тобто за­мазати, і в центрі встановити маятник Фуко, щоб показати, що Земля обер­тається навколо своєї осі.

Я тоді кажу: “А що будете показувати з сучасного живопису, якщо замажете живопис художників-сучасників, тобто О. Корецького і Г. Трохимлюка?” І тут мене більшість науковців підтримала. Залишили, як є, а мені стало легше на серці. Ще члени комісії сказали: “Поки буде побудова­но експозицію, потрібно в дерев’яній Михайлівській церкві зробити тимча­сову експозицію, присвячену Визвольній війні українського народу під про­водом Б.Хмельницького 1648 – 1654 років”. Керував науковою групою зав­ідуючий відділом історії доби феодалізму Вадим Сидоренко з Київського історичного музею.

У школах пожвавили роботу краєзнавчі гуртки, все більше стало при­бувати екскурсій на “Козацькі могили”, і на вченій раді Рівненського крає­знавчого музею було вирішено, що потрібно створити в Михайлівській церкві експозицію на плоскому матеріалі, показати тему Визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648 – 1654 рр.

Прибули з Рівненського краєзнавчого музею завідуючий відділом історії Гурій Бухало, художник того ж музею Володимир Мічуда і директор Дубнівського краєзнавчого музею Володимир Селедець створювати у Ми­хайлівській церкві примітивну експозицію. Столярні роботи за кресленням науковців досконало виконав наш наглядач музею Прокіп Матвійович Лісков, дуже кваліфікований спеціаліст, майстер на всі руки. П. Лісков мав мис­ливську рушницю власного виробництва з часів окупації, за що відбув 10 років у таборі Нижнього Тагілу за Уралом. Там він удосконалив свою май­стерність і повернувся після смерті “батька народів” додому. У 1966 році нам ще виділили додатково одну штатну одиницю наглядача, і на тій посаді Лісков працював ще 10 років.

За два тижні оформили експозицію в Михайлівській церкві за вищезга­даною темою. Деякі експонати нам передали з Рівненського, Дубнівського та Львівського історичних музеїв.

Мені вдалося зібрати дещо з експонатів, знайде­них на місці Берестецької битви: це були ствол козацького мушкету, який знайшов місцевий житель Захар Піліпей на плантації цукро­вих буряків, срібні монети, що передав місцевий фель­дшер Олександр Паляченко, передали мортир і шаблю з Львівського історичного му­зею, гармату з Рівненсько­го краєзнавчого, керамічні люльки, знайдені на тери­торії, де проходила битва.

Великою сенсацією були для нас знайдені на острові Гайок, на місці, де героїч­ною смертю загинуло 300 козаків, дві козацькі шаблі, наконечник списа і бойова сокира. Все це знайшов у себе на городі Прокіп Матв­ійович Лісков зі своєю дру­жиною Марією Якимівною Лісковою (до речі, його справжнє прізвище не Лісков, а Ліщина, але колишні канцеляристи записали Лісков і під таким прізвищем бідолаха і по­мер).

Усе більше до заповідника приїжджало цікавих людей. Одного разу приїхав голова Волинського облвиконкому Ярощук, подивився музей-заповідник і каже: “От якби той заповідник був на території Волинської об­ласті, я тут зробив би дзеркало”. Я йому кажу: “Допоможіть”. Ярощук пообіцяв, що привезе високого керівника із столиці, і він обов’язково бага­то допоможе.

Ми вже за літо встигли гарно пофарбувати Михайлівську церкву – архі­тектурну пам’ятку XVII ст., організувати в церкві примітивний музей, і вза­галі територія набрала привабливого вигляду. Поїхав я у Берестечко домови­тись з робітниками, щоб пофарбувати куполи церкви Юрія Переможця, але працювати за ті гроші, які нам виділив облвиконком, ніхто не хотів. Повер­нувся з Берестечка, а мені кажуть, що хтось буде з високих чиновників із Києва. Мені ще не доводилось бачити таких людей і з ними розмовляти.

Раптом по ґрунтовій дорозі (шосейної ще не було) під’їхало до запові­дника дві чорні “Волги”. Я вийшов назустріч і дивлюсь, що з автомашини виходить мені вже знайомий голова Волинського облвиконкому Ярощук, а за ним якийсь незнайомий чоловік. Ярощук мене представив гостю і каже до мене, що то заступник Голови Ради Міністрів УРСР Петро Тронько.

Петро Тронько попросив, щоб йому показали все. Ми і пішли по нашо­му маршруту у Михайлівську церкву, підземним переходом із свічкою в руках – до гробниці з черепами козаків, перейшли в Свято-Юріївську церкву, оглянули територію, і на тому наша екскурсія завершилась.

Петро Тимофійович Тронько присів на великому осокоровому пеньку і почав мене розпитувати, що варто зробити, щоб тому місцю надати необх­ідного вигляду. Тоді я йому розпочав викладати свої думки. Насамперед слід мати під’їзну дорогу, огородити, відремонтувати Свято-Юріївську церкву і організувати справжній музей, провести освітлення. А далі додав, що якщо не буде мені ніякої допомоги, я вимушений буду залишити ту роботу. Петро Тимофійович все те записав у свій записник і каже: “Я вас прошу не зали­шайте роботу, адже і один у полі воїн”. Потім попрохав поставити до відома голову Рівненського облвиконкому, що він тут був, попрощались – і високі гості поїхали. В мені прокинулася якась енергія і віра, з того щось буде. То було 4 вересня 1966 року.

На другий день я телефоную у Рівне. Спочатку у краєзнавчий музей, але виявляється, що директор у відпустці. Телефоную в управління культу­ри, там з начальства теж нема нікого, але покликали головного інженера Олексія Борисова. Розказую йому, що вчора у нас був Тронько. Він не вірить, але я його переконав, що таки правда і тоді чую: “Немедлено приезжай в Ровно, нужно поставить в известность председателя облисполкома об зтом. Ты знаешь, чтобы к нему попасть на прием, нужно в Киеве сидеть неделю. Приезжай”.

На другий день їду у Рівне. Зайшов у прийомну голови облвиконкому, звернувся до секретаря. Розповів, що був на “Козацьких могилах” Тронь­ко і сказав, щоб поставили до відома голову облвиконкому, ось я того і приїхав. Секретарка зразу зайшла до кабінету голови, і через хвилину мене покликав Степан Денисович Новаковець. Я йому розповів про те саме, і він зразу зателефонував у Київ, переконався, що я кажу правду, і почав мене розпитувати, що казав Тронько. Виклав йому все, він мене вислухав і попросив: “Додому не їдьте, переночуйте у нашому готелі, а завтра на 10 годину приїздіть сюди”. Вранці на 10 годину був в облвиконкомі. Коли прий­шов у приймальню, в якій вже було багато знайомих чиновників, вони побачили мене і накинулись, як на білу ворону, але почули, в чому справа, і всі замовкли, мов у рот води набрали.

Рівно о 10 годині нас усіх запросили до великої зали для нарад голови облвиконкому. Розпочалось засідання по питанню приїзду заступника Го­лови Ради Міністрів УРСР Петра Тронька на “Козацькі могили”.

Розроблено план заходів і наказано завтра на 9 годину ранку всім, хто був присутній на нараді, бути на “Козацьких могилах”.

О 9 годині ранку 7 вересня 1966 року вся команда під керівництвом заступника голови облвиконкому Захара Кузьмича Красиленка прибула на “Козацькі могили”. Було дано доручення підряд­ним організаціям, розподілено, що кому робити. Закипіла робо­та на “Козацьких могилах” по упорядкуванню та ремонту всіх споруд меморіального комплек­су. Ремонтні роботи було дору­чено виконати комбінату кінофі­кації (дир. Семен Тихонович Мануїлов). За осінь уже була підведена шосейна дорога, обго­роджено металевою сіткою тери­торію заповідника, пофарбовано куполи церкви, побілено, прове­дено електроосвітлення, відре­монтовано муровану стіну, по­ставлено лавки, висаджено пла­кучі верби, яблуні понад доро­гою та багато іншого.

В селі Острові побудували будинок під фельдшерсько-акушерський пункт. Лікарню на “Ко­зацьких могилах” закрили. По­ловину другого поверху, де була лікарня, передали під музей, за зимовий період провели рекон­струкцію будинку, ремонт, і приміщення було готове для побудови експо­зиції.

Весною 1967 року прибули художники з Рівненського худ. фонду, Гурій Бухало, як куратор, і розпочалась побудова експозиції. Речових матеріалів було мало. Довелось починати показ експозиції з кам’яної доби, далі фрагментарно – з часів Київської Русі і в хронологічній послідовності на­ступні сторінки історії (Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648 – 1654 р.р., Вітчизняна війна 1941 – 1945 р.р.), а завершувалась експозиція показом “досягнення” колгоспу імені Богдана Хмельницького, керівники якого чинили безчинства на території заповідни­ка. Експозиція мала примітивний вигляд.

Перед її відкриттям неодноразово приїздив перший секретар обкому Олексій Мозговий і голова облвиконкому Степан Новаковець, давали все нові вказівки і вирішували поточні питання, бо ж то була перша експозиція в області і в Україні з такої теми.

Завершили роботи вночі перед Великоднем.

17 червня 1967 року екс­позиція була відкрита з великою на той час урочистістю для огляду, бо ж подібних музеїв по Україні ще не відкривали.

17 червня приїхала велика машина з гучномовцями, і з самого ранку увімкнули на всю потужність маршові революційні пісні, мабуть, іншої добірки не було. Побудована велика трибуна, обтягнута, як зазвичай, червоною тканиною з встановленими мікрофонами.

За завданням райкомів звезли з ближніх сіл людей на відкриття експозиції музею. До виступу були заздалегідь підготовлені виступаючі, серед них – голова облвиконкому, секретар райкому, директор школи, який не з’явився, чим дуже розгнівив організатора мітингу, та представник від комсомольської організації. Після виступів голова облвиконкому перерізав стрічку перед вхо­дом у музей – і всі присутні пішли оглядати експозицію по новеньких килимо­вих доріжках.

Не забули видати і буклет про музей-заповідник “Козацькі могили”, автором якого був Гурій Бухало. Перший наклад через титульну сторінку і заголовок великими чорними літерами не подобався начальству. Затим видали другий – де замість чорної фарби на титульній сторінці написи зробили кольорами тодішньої української символіки. Правда, перших осіб об­кому КПУ на відкритті не було. Все пройшло спокійно. І почались музейні будні напруженої роботи. При складанні плану експозиції мені допомогло знайом­ство з історією битви під Берестечком та історією села, бо були ще в пам’яті свіжи­ми факти після написання нарису історії села Пляшева до книги “Історії міст і сіл Рівненщини”.

Кількість відвідувачів з кожним роком зростала, і мені дозволили брати на літній період додатково одного екскурсовода. Першою була Галина Григорієва, згодом — Ганна Лотоцька, а тоді облвиконком ще виділив дві штатні одиниці (старшого наукового і молодшого наукового працівників)…

Павло Якубович Лотоцький (1930 – 2012).