Епоха підмінених понять і сфальшованих цінностей

Зазвичай я вкрай рідко пишу публіцистичні статті. Не писала б і цього разу, однак маю вагому підставу не мовчати.

19 лютого 2017 року. Неділя. Рідне місто Радивилів святкує Масляну. Здавалося б, і що ж тут такого особливого ˗ звичайнісіньке календарне обрядодійство, пов’язане з проводами зими та стрічанням весни, традиційне частування млинцями, оладками та варениками. Забігаючи наперед, зізнаюся, що я на цьому заході не була (принципово ˗ бо совість не дозволяє розважатися в ті дні, коли поминаємо Небесну Сотню), а лише прочитала про все зі слів очевидців на сторінці відкритої спільноти «Радивилів» у ФБ. І от власне саме там цілком випадково наткнулася очима на коментар, який просто розколов мою свідомість. Авторка пише: «Не бачу нічого поганого, якби прижилось таке колоритне і багате на радість свято Масляна… Не все ж вінки до пам’ятників з нагоди сумних роковин носити… Радості треба більше, радості!»

MajdanТепер от сиджу перед аркушем чистого паперу і думаю: люде, а що ж із нами насправді відбувається? Які ще уроки історії навчать нас викорінювати метастази тотальної байдужості і хатоскрайності? Коли й чому в наших серцях настала підміна споконвічних понять і духовних цінностей на інші ˗ фальшиві, шароварні, бутафорні? Доки ми вимірюватимемо патріотизм шириною та барвистістю вишиванок чи кількістю пафосних закликів на хвилину полум’яної промови?

Коли у вересні наше місто ховало ще одного загиблого на війні воїна Владислава Шемуровського і його бойові побратими давали останній залп над могилою під вигуки: «Слава Україні!», ˗ якісь тітоньки у мене за спиною промимрили: «Слава Богу, а не вашій Україні!» Я озирнулася. Старші жіночки, років по сімдесят. Не з Рязані, Пскова чи Вологди. Наші, радивилівські…

Країна подвійних стандартів. Чимось ми, теперішні, скидаємося на побратимів Шевченка. Котрі пристрасно клялися над його могилою шанувати його пам’ять, ще й хреста дубового вкопали. І так дошанувалися, аж той хрест зогнив і впав…

Але я нині не про вінки. І не про скорботні дати. І навіть не про Масляну, яку за дивним збігом обставин чомусь почали святкувати лише два роки тому. Життя вперто вчить нас розрізняти біле і чорне, лицемірство і щирість. Хлопці, які падали на Інститутській від пострілів досі невідомих беркутівців 18, 19, та 20 лютого рівно три роки тому, бачили правду глибше нас із вами. І свідомо вибрали справжню кров і справжню смерть.

Хоча б перед ними ˗ не будьмо нині фальшивими.

Галина Гнатюк, вчитель Радивилівського НВК “Загальноосвітня школа №2 – ліцей» імені П.Стрижака, член Національної спілки письменників України. (Зі сторінки автора у Фейсбуці).

 

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

3 коментарі

  1. Анонім сказав:

    Герої не вмирають !!!! дивно і образливо але різнобічність поглядів наших радивильчан дуже нагадує ..погляди східних . як ми звикли їх називати “ватних” регіонів ……….

  2. Віра сказав:

    Сильно написано!!! Мені теж дивно, що у нас раптом почали святкувати Масляну… Чомусь у мене це свято асоціюється з Росією і млинцями на лопаті)))

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.