Галина Гнатюк: Хоч на краплинку змінити світ

Починаючи з 2000 року, 21 березня відзначається Всесвітній день поезії – свято, яке було встановлено  ухвалою сесії ЮНЕСКО. Це свято всіх, хто люблять поезію, читають її зі сцени, озвучують, співаючи пісні, а найбільше – тих, хто самі пишуть вірші, видають поетичні книги. З нагоди свята ми попросили відповісти на кілька запитань радивилівську поетесу Галину Гнатюк. Вона авторка двох поетичних збірок – «Вітер юності» (1994) і «Янголине мовчання» (2015), її вірші з’явилися і в колективних збірниках останнього часу – «Говорить майдан: збірка революційної поезії», «Небесна Сотня: антологія майданівських віршів», «Майдан. Війна». Галину Гнатюк уже кілька разів запрошували до участі в міжнародних книжкових «Львівських форумах видавців». Галина Олександрівна – вчителька Радивилівської школи-ліцею. Член Національної спілки письменників України.

Як пробудився інтерес до поезії, коли взялися за віршування? Коли друком побачили першого свого вірша?

Відколи навчилася читати, завше подумки дописувала продовження до улюблених книг. А читала переважно прозу. Віршувати ж почала десь у класі 8-9. Після раптової смерті тата… Друкуватися почала, мабуть, у районці. Потім і в обласних часописах. Альманах “Проріст”, журнал “Дивослово”.

Чому між першою поетичною збіркою і другою, після якої Вас прийняли до НСПУ, був такий тривалий період? Це хтось своєю критикою Ваших віршів посіяв зневіру в себе чи, подорослішавши, вирішили набиратися життєвого досвіду, власне – письменницького досвіду?

Я з величезною прихильністю і розумінням ставлюся до конструктивної критики. Проте адекватних критиків, як і вправних редакторів, нині стрінеш нечасто. Перерва у мене вийшла настільки довга, бо на той час були інші орієнтири: школа, донечки… Але настає мить, коли сама себе питаєш: а що далі? Таку мить я пережила 7 років тому, отримавши другий шанс на життя. І не змарную його. До спілки письменників я йшла свідомо, бо відчула потребу взяти на себе якусь частину відповідальності за подальше літературне життя Радивилівщини. Жодних особистих амбіцій у цьому плані у мене не було й нема.

Судячи з усього, Вам до вподоби силабо-тонічне віршування. Кого вважаєте своїми вчителями в поезіі? Як ставитеся до модерністських стилів. Чи пишете верлібри, білі вірші, наприклад?

Так. Силабо-тоніка, може, й обмежує певними рамками. Але я вважаю, що поезія – це та царина творчості, де мають грати зміст і форма. Верлібр дає широту думки, білим віршем легко писати об’ємні твори. А силабо-тоніка – викристалізовує суть. Тут не розтечешся мислію по древу, тут треба працювати над собою.

Вчуся – насамперед у майстрів. Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, Ліна Костенко. Беззаперечним авторитетом для мене є також мій редактор Микола Тимчак, а ще – поети Богдан Томенчук, Сергій Осока, Павло Гірник.

Постмодернізм – це, як на мене, трохи невдала спроба відриву від кореня. Чому невдала? От Ліні Костенко нині 88 – а вона є і буде популярною завжди. Бо закорінена в національний ґрунт.  А постмодерністи – явище швидкоплинне. Ось і вся суть.

Про постмодерн – чи не пробувала? Ні. Постмодерний текст – це гра з читачем: чи розкодує він щось, що заклав туди автор? А я так не вмію. Для мене слово – то не гра. Воно має власну енергетику, і якщо нею навчитися володіти, то можна хоч на краплинку змінити світ. Чи людей навколо.

Знаю, що останнім часом Ви активно займаєтеся літературознавством, стали співавтором книг, присвячених письменникам. Це чисто вчительський порив? Що це Вам дає в плані версифікаторському?

Щодо збірників тестів, про які Ви згадуєте. До ювілею Івана Франка та Василя Стуса за ініціативи Івано-Франківського регіонального центру оцінювання якості освіти та інституту післядипломної педагогічної підготовки було створено унікальні книги про цих письменників – збірники тестових запитань і відповідей. Подібних ініціатив досі не було в Україні. Мушу зазначити, що скласти корисне і вартісне тестове запитання вкрай непросто. Але я взялася за цю справу, бо не уявляю, як це можна бути вчителем – і не намагатися йти в ногу з часом. Такі проекти дають змогу глибше пізнати того чи іншого митця, а відтак – і самого себе змінити.

Працюючи в школі, добре знаєте настрої шкільної молоді. Чи не заслонили їм пісенні ток-шоу, інтернетівські ігри інтересу до поетичного, образного слова. Чи гуртуються навколо Вас юні поети? Як їм допомагаєте? Що могли б порадити тим, хто з наших читачів щойно пробує сили в красному письменстві?

Звичайно, нечитання літератури школярами – це чи не найгостріша проблема сучасної школи. Але біда не в тому, що діти не хочуть читати – вона глибше. Ми не маємо зараз ні літературної критики як такої, ні інституту цензури – і це дає змогу прорватися на книжковий ринок кожному автору, який знаходить кошти на видання. А якщо той автор ще й знаходить кошти на піар-акції, перфоманси, буктрейлери, – то є великі шанси побачити ці твори в хрестоматіях, підручниках і шкільних програмах. Гадаю, бібліотекарі, вчителі й батьки початкових класів уже гортали хрестоматію сучасної літератури для початкових класів? Тоді вони зрозуміють, про які речі я кажу. А обдарованої молоді у нас багато. Зрештою, саме для юного покоління на Радивилівщині започатковано літературний конкурс імені Григорія Чубая “Молодий голос” і свято книги “Час читати”. Забігаючи наперед, скажу, що цьогоріч у нас, організаторів цих заходів, дуже амбітні й цікаві плани. Вірю, що ми їх реалізуємо.

Галина ГНАТЮК.

Про поради молодим – передусім запитайте себе, чи готові ви постійно, важко й уперто працювати над собою. Сидіти над словниками, креслити, викидати цілі розділи… Інших порад не даватиму, бо в поезії сама себе наразі вважаю початківцем…))

Взяв інтерв’ю Володимир Ящук.

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.