Газетярська професія як спосіб життя

6 червня – День журналіста України. Сьогодні в Радивилові випускаються три газети. І нехай загальний тираж їх порівняно невеликий, усе ж вони, більш-менш повно відображаючи життя Радивилова і Радивилівського району, знаходять свого читача. З цього приводу дехто схильний іронізувати: адже тим часом у більших Бродах – лише одна газета.

Проте якщо випуск місцевого часопису вперше в історії став реальністю для Радивилова (Червоноармійська) лише в 1941 році, хоча по суті – аж у 1945-му, то в Бродах повітова україномовна газета «Брідські вісті» виходила вже з 1930 року. Друкувалася в Бродах і Львові. У вихідних даних значилося: «За редакцію відповідає: Володимир Чубатий, нач. редактор Ярослав Сірко, видає Олександер (!) Вислоцький». Тираж мала 1500 примірників, розповсюджувалася в основному не за передплатою, а через сільських активістів. Останній номер був датований 1 листопада 1937 року.

Видавав тоді деяку періодику і бродівський книгар Фелікс Вест: це були «Практичний тваринник», «Газета Брідська», «Ветеринарний календар», щорічні звіти Бродівської гімназії, польських товариств та їх осередків, які діяли в Бродах.

А ось у Радивилові (Червоноармійську) організовувати випуск газети почали перед війною – редактором направили В’ячеслава Георгійовича Білоусова, однак невдовзі він розбився на мотоциклі, так і не побачивши першого номера видання. Редактором був призначений Григорій Григорович Попов. До вступу в наш край гітлерівських нацистів вийшло всього вісім чи дев’ять номерів газети під характерною для того часу назвою «Соціалістичний шлях» (у редакції є фотокопії 5, 6, 7 і 8 номерів, отриманих свого часу з київського архіву). Восьмий номер датовано 20 червня 1941 року. Якого числа вийшов перший, так і не встановлено, незважаючи на вжиті колись спроби з’ясувати це через архіви.

Компартійна влада відновила випуск газети (під назвою «Більшовицька зброя») лише через рік після вигнання з території нашого краю гітлерівців – 31 березня 1945 ро­ку. Пер­шим повоєнним редактором стала Єф­росинія Андріянівна Шинкаренко (1910 – 2004), яка жила в Радивилові до останніх своїх днів. За розповідями ветеранів поліграфії, тексти для тиражування набиралися дріб­ними металевими літерами вручну, дру­карську машину також доводилося крутити вручну.

У 1959 році до Червоноармійського району приєднали Козинський. Газета випускалася до 1962 року, коли Червоноармійський район ліквідували і приєднали його територію до Дубнівського (Дубенського). Однак у 1966 році Червоноармійськ знову став райцентром, а 16 березня 1967 року вийшов перший номер відновленої районки – з назвою «Прапор перемоги».

Я прийшов на роботу в редакцію наприкінці 1976 року. Першим, з ким тут поспілкувався, ще тільки обдумуючи намір переїзду з Дубровиці, виявився Володимир Васильович Садовенко-Черніговський, заступник редактора, людина розважлива й інтелігентна. До речі, коли я вже таки переїхав жити в Червоноармійськ, у тимчасово надану квартиру, і ще нікого в місті не знав, він запросив мене і дружину зустрічати Новий, 1977 рік у нього вдома, з його сім’єю. Цим ми й скористалися.

Технологія випуску газети ще мало відрізнялася від повоєнної – щоправда, тексти для газетних сторінок відливалися на масивних рядковідливних машинах. У цьому неабияким фахівцем виявилася, зокрема, Ніна Феодосіївна Харковська. А ось верстка сторінок забирала силу-силенну часу, адже потрібно було вмістити відлиті колонки тексту у відведене для них місце, часто ціною суттєвих скорочень. Заголовки набиралися вручну шляхом підбору готових окремих великих літер різного розміру. Звісно, вони були в «перевернутому вигляді», адже ставали правильними лише на паперовому відтиску. Умілими верстальниками зарекомендували себе Марія Йосафатівна Вдовиченко, Зінаїда Іванівна Залевська та інші. Після цього зверстані сторінки потрапляли на друкарські верстати (друкарі Микола Миколайович Перетятко, Василь Майсейович Мацюк та ін.). Я розповідаю про це так докладно  тому, що працював на посаді відповідального секретаря, отож відповідав за вичитування текстів, формування макетів сторінок і графік проходження їх через виробничі процеси. Передусім довелося вдосконалити систему верстки, бо раніше тексти набиралися в колонки різної ширини, що, можливо, й урізноманітнювало вигляд сторінок, однак неабияк збільшувало ціну похибок, призводило до нервозності і збоїв у роботі. Із запровадженням 6-колонної верстки сторінок (тепер у газеті переважає 3-колонна) порушень графіків виходу газети практично не стало.

І все ж газета – це насамперед не її оформлення, а зміст. Попри ідеологічну заданість, районка висвітлювала всі найважливіші виробничі, соціальні, культурно-освітні новини. І це відображалося в її високому тиражі – понад 9 тисяч примірників кожного номера (на тиждень виходило три номери). Із 1995 р. викорис­товується комп’ютерна технологія випуску. У 2018 році районка пройшла процес роздержавлення.

У різні часи редакторами або виконувачами обов’язків редактора газети були й Антон Маєвський, Лідія Ващук, Іван Даниленко, Володимир Садовенко-Черніговський, Федір Поліщук, Антон Лісничий, Олена Кондратенко, Василь Семеренко, Людмила Антонюк. Випало побути на редакторській посаді й мені. Нині редактор – Віктор Свідніцький. У газеті в різні часи працювали журналістами Фе­дір Рубель, Юрій Вино­градов, Микола Грицак, Віктор Топоров­ський, Роман Матвіїв, Юрій Пастух, Микола Крижанівський, Василь Бахно, Андрій-Тарас Багнюк, Анатолій Ле­вицький, Василь Гри­цайчук, Тетяна Кожан, Євген Белей, Володимир Карпчук, Валентина Блінова (Настіна), Сте­пан Родич, Людмила Гордієвич (Чуздюк), Мар’яна Мілохіна (нині працює) та інші. У Радивилові є кілька членів Національної спілки журналістів України.

З більшістю із названих я мав змогу спілкуватися під час роботи в редакції.

Старі підшивки зберегли їхні спогади про прихід у газету, курйозні випадки, пов’язані з її випуском.

Федір Фотійович Поліщук (1926 – 2002): «З відновленням Червоноармійського району й обранням райради з’яви­лася потреба мати газету – перший її номер з’явився 16 березня 1967 року. На посаду редактора запросили мене.  До того пра­цював журналістом у Дубровиці, Гощі, Березному, в рівненській обласній газеті. У роки війни – фронтовик, брав участь у визволенні від гітлерівців території Червоноармійського району. Був тричі поранений, закін­чив війну в Празі.

У редакцію “Прапора перемоги” прийшли Ва­силь Бахно, Антон Маєвський, Ярослав Пуківський, Федір Рубель, Степан Тка­чук, Володимир Ліснічук, Ганна Чеченіна. Колектив сформувався хороший.

Редагував газету до 1976 року, щоправда, з чотирирічною перервою, коли послали голову­вати в колгосп у село Пляшеву. А залишив районку після конфлікту редакції з райкомом партії – газета надрукувала принципову статтю про окозамилюван­ня, яка не сподобалася чиновникам. Отож я перейшов працювати журналістом у Дубно. Так само змушений був покинути район заступник редактора Володимир Садовенко-Черніговський, який потім працював у Костополі. Після мене редакцію «Прапора перемоги» очолив Антон Лісничий».

Олена Володарівна Кондратенко (1954 – 2011): «Віршики деколи попи­сувала, а ось творів, які ви­магалися за шкільною про­грамою, писати страшенно не любила. Не подобалося переповідати, як це часто буває при написанні літера­турних творів, справжні тво­ри відомих класиків та су­часних письменників, – мож­ливо, тому, що десь у душі була переконана: краще за них не висловлю думку. А бути другорядною писакою ой як не хотілося.

Коли стала працювати вже в редакції, а це трапи­лося в рік закінчення школи, після невдалої спроби стати студенткою Київського технологічного інституту.  Тато, будучи фінансистом, завжди переконував, що йо­го справа найважливіша, тож я повинна продовжувати…

Заплаканому, розча­рованому першими невдачами дівчиську було однаково де працювати. А тодішній редактор районки В.Садовенко-Черніговський, з яким мій тато були друзя­ми, запропонував йому прислати одну з дочок у редак­цію – читати коректуру газети. Тоді ще навіть не знала, що то за робота така. А вже через кілька років той же таки редактор запропо­нував перейти на творчу ро­боту, тобто стати журна­лістом.

Долаючи природну со­ром’язливість, зустрічалася з різними за характером та професією людьми, пережи­вала їхні проблеми. Зроста­ла цікавість до навколиш­нього життя. Які тільки теми не доводилося висвітлювати, яких тільки індивідуумів не доводилося зустрічати… З року в рік шліфувала свої знання, працюючи у різ­них відділах редакції. Навіть на мотоциклі навчилася їз­дити. Згодом професія журналіста навіть почала подобатися.

З роками мені довірили очолити редакційний колектив, що бу­ло несподівано. З колегами насамперед вирішили оновити матеріально-техніч­ну базу. На той час в області серед районок лише одна, дубенська, робилася при до­помозі комп’ютерного комп­лексу. Захотілося і в себе мати таку техніку. Показала кілька номерів газети район­ним керівникам, почала го­тувати «аеродром». Виділила районна рада частину кош­тів, частину заробили самі на рекламі. Купили один комп’ютерний комплекс. Зго­дом, через кілька років, – другий».

Василь Миколайович Грицайчук (1945 – 2008): «Ще в шкільні ро­ки прагнув навчи­тися фотографувати, виго­товляти якісні фотографії. Добитися цього вдалося під час служби в армії, де допомагав товаришу про­являти плівки, друкувати знімки однополчан, а та­кож ілюстративний матері­ал для облаштування стендів.

Повернувшись із війсь­кової служби, вирішив ста­ти професійним фотогра­фом. Випадково дізнався, що редакції районної газе­ти потрібен фотокореспон­дент. Зустрівся з редакто­ром Ф.Поліщуком, пого­ворив з ним. З розумінням зустріли мене й інші пра­цівники невеличкого ре­дакційного колективу. Так із січня 1968 року й став працівником «Прапора перемоги». А свій перший знімок для газети зробив на овочесушильно-кон­сервному заводі.

Фотографії друкував у редакції, а от кліше (з них робили відтиски в газеті під час її випуску) дово­дилося виготовляти в Бро­дах, бо в нас ще не було для цього необхідного ус­таткування. Діставався ту­ди будь-яким транспор­том. А взимку під час за­метілі, коли транспорт не виїжджав, інколи доводи­лося ставати на лижі і до­лати таки немалу відстань, щоб вчасно доставити клі­ше, не порушити графік випуску газети. Часто доводилося і в Дубні, Рівному виготовляти кліше. Звідти їх передавали маршрутними автобусами. Пізніше кліше виготов­ляв уже в редакції: отримали для цього спеціальне устаткування. З фотоапа­ратом побував – і не раз! – в усіх населених пунктах району. Бував у журналістських справах і далеко за межами району й області: в Одесі, де на­вчався на курсах з ви­вчення нового, як вважа­лося тоді, устаткування, у Києві, Москві. Після Чор­нобильської катастрофи їздив у Макарівський ра­йон Київської області, де представники району спо­руджували будинки для жителів так званої 30-кілометрової зони».

Василь Іларіонович Семеренко (1963 – 2017): «У журналістській практиці трапляються курйози, які й навмисно важко придумати. Той, про який піде мова, доволі далекої давності. Писав я про одне з підприємств Радиви­лова. Після розмови із спеціалістом занотував його прізвище (до речі, нетипове для нашого краю). Записав у блокнот по буквах. Бо співрозмовник наголосив, що дуже часто його прізвище у газеті пишуть неправильно. Після такого застереження проявив особливу пильність, як здавалося, аби прізвище героя публікації було надруковане в газеті правильно. Проте в день виходу районки у світ з’ясувалося (після дзвінка з підприємства), що прізвище знову надруковане не­правильно. Після традиційного у таких випадках “килимка” у кабінеті редактора довелося залагоджувати цю непри­ємність і з людиною…

Про те, як я потрапив у газету. Відслуживши строкову, що пройшла в Мінську (там я писав замітки в армійські газети), повернувся до батьківської домів­ки. Був рік 1982-й. Став на облік у райвійськкоматі. А ще, думаю, треба поцікавитися в редак­ції – про всяк випадок, бо ж надії було мало – може, ко­респондент потрібний. Тож у солдатській шинелі і за­йшов у кабінет редактора А.Лісничого. Той, розпитав­ши, що й до чого, запропонував, як мовиться, знімати шинель і братися за перо – буквально з наступного дня приступати до виконання обов’язків кореспондента, посада якого була вакант­ною. Правда, з випробуваль­ним строком. І за умови, що здобуду журналістську ос­віту.

Прийняли у колективі ме­не добре. І словом, і ділом допомагали утверджуватися, зокрема, тодішній відпові­дальний секретар Валентина Блінова, кореспондент-організатор районного радіо­мовлення Роман Матвіїв, завідуюча відділом сільсько­го господарства Олена Кондратенко, які жорстко (але об’єктивно!) правили творчі доробки молодого і недосвідченого колеги.

Саме тут, у «Прапорі перемоги», переймав я від колег відчут­тя смаку до літературного слова, від Миколи Грицака – публіцистичну бойовитість та безкомпромісність, від Антона Лісничого – вмін­ня координувати творчий потенціал редакції. Тоді ж набували журналістського досвіду в районці Віктор Свідніцький, Віталій Никитюк, Володимир Карпчук. З часом я закінчив Львівський держуніверситет імені І.Фран­ка, факультет журналістики. У 2011 році став редактором газети».

Чимало років ак­тивно співпрацювали з газетою її гро­мад­ські кореспонденти Євген Гудима, Іван Дурда, Максим Будько, Людмила Орищина, а в більш давні часи – Йосип Крам, Микола Даниленко, Адам Лень, Віктор Сімейко, Гри­горій Мащук, Євстахій Ян­ковсь­кий, Воло­димир Данилюк, Михайло Лиходій, Микола Ратинський, Володимир Олійник, Да­нило Во­дя­ний, Володимир Повх, Василь Ралець, Ва­лентина Герзун, Іван Мельничук, Воло­димир Боратинський, Олександр Міщенко, Федір Бортник, Микола Симчук, Григорій Камінський, Павло Лотоцький та інші. Без матеріалів громадських авторів не обходиться жоден номер районки.

День журналіста – це ще один привід наголосити, яке значення надавалося і надається нашій газеті передплатниками, читачами, представниками влади. Професійне свято журналістів стосується також усіх, хто причетний до обміну суспільно важливою інформацію через усі місцеві ЗМІ, соціальні мережі, Інтернет-видання «Радивилів.info», сайти Радивилівської, Козинської і Крупецької об’єднаних територіальних громад, РДА і райради, Радивилівського професійного ліцею і загальноосвітніх навчальних закладів. І ніякі суспільні обставини не повинні пригасити нашого праг­нення до вільного обміну думками, до демократії, європейського шляху розвитку.

Підготував Володимир ЯЩУК, член Національної спілки журналістів України.