І вперто, через муки й сльози, червоним хрестик вишивай…

Жінку може зрозуміти лише жінка. Кохання, печаль, образи, хвилювання приносять нам, жінкам, чоловіки. Щиро рада за тих, кого люблять, поважають і су­проводжую по життю лагідні материнські очі та міцна чоловіча рука. Проте такі представниці слабкої половини не завжди зрозуміють тих, хто зневірився і в сльозах та образах не­се свою ва­жку життєву ношу. Прой­маюся щирим співчут­тям до таких жінок і ці поетичні рядки присвячую тим, до кого доля повер­нулася спи­ною.

 

До вічності не можна доторкнутися,

Життя вирує і кудись іде…

Так хочеться в дитинство повернутися,

А ти вже, доле, в гості осінь ждеш.

Я думала, до мене ти прихильна,

Дорогу шовкову жбурнеш мені до ніг.

І думала, що в мене ти всесильна,

А ти ж бо, доле, отака, як всіх.

Веди вже осінь, зустріч вам влаштую,

І стіл накрию з успіхів й невдач.

А страви всі сльозами присмакую,

За те ти мене, доленько, пробач.

Бо йшли удвох з тобою, без підмоги,

Були й часи гірких розчарувань.

Не всі в житті щасливії дороги,

І радості немає без страждань.

Образилась я чуть на тебе, доле,

Що на любов мені дала ліміт.

Ніхто ж бо не любив мене ніколи,

А на любові лиш існує світ.

Пробач, що часом я не цінувала

Дрібних миттєвостей мого буття.

Вклонюсь, що ти дітей подарувала,

Бо в них моє продовжиться життя.

А за любов я гніватись не буду.

Бо душу всю я дітям віддаю.

Любила і люблю й любити буду,

Життя, усіх людей й тебе люблю.

***

Нічний крик сичів дуже тривожить мою душу…

Найбільше боюся за дітей.

 Уже не довго до весни,

Вже мокрий сніг в брудних калюжах.

Чому ж мої тривожні сни.

Чом сич вночі на груші тужить?

Скресає крига на ставу,

В яругах сич кричить щоночі.

Радію сонцю, бо живу

Й у вічність, птахо, йти не хочу.

Чи, може, ранньої весни

Для себе пару ти шукаєш.

Чому ж мої тривожні сни,

Чому ж душа болить, не знаєш?

Якщо пташині відчуття  –

Провісник горя із журбою,

З сім’ї моєї не бери життя,

Я добровільно піду за тобою.

Якщо ж твій крик не до біди

Й собі шукаєш ти подругу.

То розімліють холоди –

Й весна мою розвіє тугу.

Я розумію, що лелеки прилетять

І зацвітуть сади вишневим цвітом.

Не забирай весни у немовлят,

Я краще попрощаюсь з літом.

 

ЖІНОЧА ДОЛЯ

Жіноча доля – полотно,

Писати можна тут картини.

Роки – сріблясті журавлі

І сміх маленької дитини.

Промінчик ніжності в очах

І лагідне тепло правиці.

Все помістилося б на нім,

І доброти душі криниця.

Але буває полотно,

Сльозами рясно переткане.

В життєвій ниві є зерно,

Та потолочене стежками.

Червона ниточка любові

Все чорним хрестиком наскрізь.

А ще – образи і зітхання,

Душа жіноча – справді ліс.

В одних цей ліс – берізка біла,

У інших – це ялин густа стіна.

Жіноча доля тоді світла,

Якщо та жінка не одна.

Якщо уже в зеніті сонце

Й, здавалося б, не до надій –

Ти відчини душі віконце –

І щиро світові радій.

Підкрались в серденько морози, –

Ти прихилися до дітей.

На очі як набігли сльози, –

Добром озвися до людей.

Згадай усмішку мами, тата,–

Й з картини зникне вітровій.

І полотно своє з сльозами

Ти рясно сміхом пересій.

Цінуй хвилинні дні погожі,

Себе люби і поважай.

І вперто, через муки й сльози,

Червоним хрестик вишивай.

 

ЖОВТІ ТРОЯНДИ

Осіннє небо дивиться з-під лоба.

Стоїть берізка в жовтому манто.

Мені троянди жовті до вподоби,

Та їх мені не дарував ніхто.

Пожовкли довгі стебла очерету,

Хмаринка лісу жовта вдалині.

Троянди жовті – музика сонета,

Та їх ніхто не дарував мені.

Хустинку жовту одягла тополя,

А клен вже своє листячко зронив.

Троянди жовті – це щаслива доля,

Не дарував їх той, хто не любив.

В саду під тином – жовті хризантеми,

Звабливо-жовту одягли вуаль.

Троянди жовті – це закрита тема,

Їх ніхто не дарував мені, на жаль.

***

 Весна давно відбриніла, збігло літо і в моє життя прийшла осінь… 

 Завжди із смутком приходить світанок…

Нічка двері свої зачиняє.

Гарний, погожий, осінній вже ранок…

Що сьогодні мене чекає?

Сонце проснулось, вмилось швиденько,

Землю примерзлу зігріть поспішає.

Літо збігає, осінь близенько,

Що там мене чекає?

Біжить вода крижана ранкова,

В ній ще теплий промінчик грається.

Я розумію, що осінь казкова,

Та за нею ж зима підкрадається.

Спершу прийдуть морози тріскучі,

Потім віхола загуляє…

І сніжинок холодних колючих

Грудень в душу понасипає.

Я погляну у синє небо,

Гонить хмари у ньому вітер,

А мені й небагато треба:

Жити й знать, що Ви є у світі.

 

ОСІННЯ ВИШНЯ

 В осінньому саду, серед жовтого листя, зацвіла вишня. 

 Вже пізня осінь і небес блакить

Така холодна, як печаль торішня.

Хто раз кохав, не буде більш любить.

Чому ж у жовтні зацвітає вишня?

Бо за порогом вже зима чатує,

А тут – п’янке осіннєє тепло.

Життя лише в любові щось вартує.

Її у моїй долі не було…

 

ПРИЙШЛА ВЕСНА

Прийшла весна, а на душі – неспокій,

Вже шпак цвірінькає на груші у садку.

Струмок маленький щось собі дзюркоче,

Несе водицю у стрімку ріку.

А дуб – у мріях, весь міцний, гіллястий.

Ген пролісок синіє у кущах…

Весняний день воістину прекрасний.

І справді, цілий світ в твоїх очах.

 


Віра Тарнавська, село Довгалівка Радивилівського району. (За публікацією газети «Прапор перемоги»).

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.