Імена в історії Радивилівщини

Першість Радивилівського району з міні-футболу, присвячена пам’яті воїнів-«афганців» Миколи Мужилка і Володимира Стеценка, засвідчує в ці дні, що ми пам’ятаємо полеглих учасників бойових дій різних періодів нашої складної історії. І тих, хто віддав життя, захищаючи незалежність України у зоні АТО, і червоноармійців-антифашистів та учасників руху Опору Другої світової війни, і бійців УПА, і воїнів, яким випало з волі правителів СРСР виконувати армійські обов’язки на територіях чужих країн.

Радивилів, пам'ятник воїнам-"афганцям"Микола Мужилко загинув понад 30 років тому, 13 травня 1983 року, в районі афганського міста Кундуз. Про дорогу Кундуз – Баглани журналіст Артем Боровик свого часу написав, що це була всуціль зранена дорога – ”її понівечене мінами і снарядами тіло спазматично корчиться поміж сопками”. Президія Верховної Ради СРСР нагородила Мужилка орденом Червоної Зірки. Але відзнака, нехай і почесна, вже не здатна була повернути сина батькам, Надії Пилипівні і Володимиру Михайловичу, з села Добривода Червоноармійського (Радивилівського) району.

Микола Мужилко народився 21 серпня 1962 року в Казахстані, де батьки освоювали цілину. З третього класу він жив в Україні, закінчив Теслугівську середню школу. У Радивилівському районному історичному музеї мене свого часу боляче вразила трудова книжка Миколи з чистими аркушами. У його короткому житті тільки й були дитинство, школа, навчання в Рівненському технічному училищі №1 і кілька місяців роботи наладчиком агрегатних і спеціальних верстатів в одному з цехів Харківського моторобудівного заводу “Серп і молот”.

Звідти хлопця і призвали в армію, як виявилося, не просто в армію – на війну, оповиту “військовими таємницями”, що диктувалися небажанням комуністичної влади говорити правду про обставини і мотиви введення радянських частин на територію іншої країни.

“Здрастуйте, мої дорогі батьки, сестра Світлана, брати Валера, Вовка, Серьожа, – писав Микола в серпні 1982-го. – Ось, нарешті, випала вільна хвилина, і я зможу написати лист, який ждете ви вже дуже довго і, мабуть, переживаєте. Раніше я не міг вам, написати. І взагалі нікому. А від вас я вже одержав багато листів… Від хлопців я теж одержав листи, але ще не відповів. Напишу про мою службу… Служити, звичайно, перших півроку важкувато, бо всі тобою посилаються, але і час іде… Тут я одержав машину ГАЗ-66, спочатку трохи ремонтував… Зараз тут вдосталь винограду, його біля нас дуже багато… Зрештою, діла йдуть нормально. Правда, скучнувато за рідним домом, та й взагалі за Добриводою”. Солдатам не дозволено було згадувати про Афганістан.

А втім, коли Микола Мужилко загинув, “таємницею” зробили і факт його смерті – у пресі згадували тільки про нагородження хлопця орденом. Про те, що таке нагородження відбулося посмертно, ні в районці, ні в інших газетах друкувати не дозволяли (існував такий собі комітет у справах державних таємниць у пресі).

Тільки в час горбачовської перебудови заборону зняли, і 12 травня 1988 року районна газета “Прапор перемоги” надрукував мою статтю на цілу сторінку “Прийти і вклонитися” про життя і загибель Миколи Мужилка, через шість років після його загибелі. Але від тієї публікації  минуло вже 28 літ, і хоч газети час від часу згадують Миколу Мужилка, молоде покоління повинно знати і про нього, і про ще одного полеглого радивилвця – Володимира Стеценка, та й про самі перипетії афганської війни. І це попри те, що агресія Росії проти України, бойові дії на сході нашої країни дещо відсунули на другий план тему афганської війни.

Про Володимира Петровича Стеценка (26.01.1958 – 17.02.1984) більше писали в 2011 році, коли на приміщенні колишньої Радивилівської школи №2 (нині дитяча школа мистецтв) в урочистій обстановці було відкрито меморіальну дошку, присвячену йому, –Володимир навчався в стінах цієї школи в 1965 – 1973 роках.

Він народився в Червоноармійську (Радивилові) в сім’ї залізничника, після восьмирічки вступив у Кам’янець-Подільське військово-інженерне командне училище. Служив у різних округах Радянського Союзу, зокрема, й на Далекому Сході. У 1983 році був направлений в Могила Володимира Стеценка, ЖитомирАфганістан. Підрозділ старшого лейтенанта Стеценка, як повідомлялося в офіційних документах, займався розміновуванням місцевості. Під час одного з обстрілів Володимир загинув, йому було всього 26 років.

Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Похований на Корбутівському кладовищі в Житомирі, місті, де на той час проживали дружина і дочка. А в Радивилові до останніх своїх днів, до 2007 року, жила мати полеглого воїна – Параскева Якимівна Стеценко.

Викреслити афганську війну з нашої свідомості неможливо, адже і в Радивилівському районі є десятки колишніх воїнів-“афганців”, які, виконуючи обов’язок служби, в бойових діях змушені були ризикувати власним життям, діставали поранення.

Тому турнір пам’яті Миколи Мужилка і Володимира Стеценка  – це й свідчення того, що пережите їхнім поколінням не забуте. Біля пам’ятника полеглим воїнам-“афганцям» Володимиру Стеценку і Миколі Мужилку в радивилівському парку імені Т.Шевченка регулярно проводяться поминальні богослужіння. У Радивилові є вулиця Володимира Стеценка.

  Володимир Ящук.

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

You may also like...

1 Response

  1. Лютий 14, 2016

    […] ДИВ.: Про Миколу Мужилка і Володимира Стеценка. […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.