Імперські органи влади на західноукраїнських землях – краєзнавчий погляд

У статті проаналізовано роль краєзнавчих досліджень для вивчення особливостей встановлення влади Австрійської імперії на західноукраїнських землях, а також визначено роль українців в імперській адміністрації.

Постановка проблеми. Мапа Європи наприкінці XVIII ст. змінювалася відповідно до геополітичних інтересів великих держав, яких зацікавили західноукраїнські землі. Внаслідок першого (1772 р.) і третього (1795 р.) поділів Речі Посполитої влада в Галичині, до складу якої входили Руське (без Холмської землі), Белзьке і західна частина Волинського і Подільського воєводств відій­шла до багатонаціональної імперії Габсбургів [7, с.34]. Ці землі штучно об’єднали з півден­ною частиною польських (Краківського, Люблінського та Сандомирського) воєводств і утворили провінцію «Королівство Галичини та Володимирщини з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським і Заторським» з центром у Львові [4, с. 18]. Ця перекручена на австрійський лад назва означала Галицько-Волинське князівство. Короткочасна приналежність князівства в XIII ст. до Угорщини послужила виправданням анексії Галичини. Але Галичина не була приєднана до Королівства Угорщини, а трактувалася як частина земель габсбурзького спадку, а отже безпосередньо підлягала Відню [2, с.22].

Російсько-турецька війна 1768-1774 рр. була добрим приводом для реалізації ідеї Йосифа II про «стратегічне заокруглення Австрійської імперії на її східних кордонах», для забез­печення зв’язку між провінціями, а саме відкриття стратегічного шляху Галичини з Семигородом [3, с.4]. Мова тут про північно-західну частину Молдавії, яка отримала адміністративно-політичну назву «Буковина» (назва від букових лісів, які її покривали, переважно між ріками Серет і Дністер). Окупація цієї території відбулася за згодою Росії в 1774 р., хоча дипломатичні переговори тривали в Константинополі ще до 7 травня 177$ р. до підписання Кючук-Кайнарджійського мирного договору. У 1786 р. Буковину приєднали до Галичини.

З XVII ст. у складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства перебувало ще й Закарпаття. Таким чином, «клаптикова» імперія Габсбургів заволоділа значною части­ною українських земель, на яких розпочала встановлювати свою владу, як ми з’ясуємо в даному дослідженні.

Аналіз актуальних досліджень. Вивчення наукової літератури про становлення влади Австрійської імперії на території західно­українських земель в кінці XVIII середини XIX ст. засвідчило про відсутність спеціальних досліджень по проблемі. Проте можна назвати ряд дослідників, які частково охоплювали питання. Так у праці М.Никифорака «Держав­ний лад і право на Буковині в 1774-1918 рр.» вперше досліджено розвиток державного ладу та права на Буковині в період її перебування у складі Австрійської імперії. Ще одним вагомим регіональним дослідженням є праця Р.Петріва «Східна Галичина у складі Австрійської імперії», яка розкриває особливості адміністра­тивно-територіального устрою краю та політику влади щодо провінцій. О. Аркуша у своїй праці дала комплексну оцінку влади та відносин між поляками і українцями на західноукраїнських землях. Уваги також заслуговує праця колективу авторів на чолі з В.Кульчицьким, які здійснили історико- правовий аналіз влади в Галичині. Доволі інформативними є праці М.Мацькевича, В.Димитрука, Ю.Плекана, О.Добржанського та ін., в яких здійснений грунтовний аналіз окремих проблем краю досліджуваного періоду.

Метою наукової публікації є комплексне висвітлення ролі краєзнавчих досліджень у вивченні становлення влади Австрійської імперії в краю кінця XVIII – середини XIX ст. Відповідно випливають такі завдання: необ­хідність з’ясувати особливості та основні тенденції адміністративної політики авст­рійських імператорів у цьому регіоні.

Виклад основного матеріалу. Поділи Польщі зумовили 130-літнє перебування західноукраїнських земель в Австрійській імперії, прихід влади якої відбувався без збройного опору з боку місцевої колишньої польської адміністрації. Реформування дер­жавного управління було не чим іншим, як римською практикою в нових умовах, яка «полягала у тому, щоб правити за посе­редництва керівних органів осілих і форматьно усталених спільнот. Повноваження місцевих керівників давали їм змогу водночас здій­снювати владу і поширювати опіку; включно із збиранням податків, здійсненням правосуддя (а отже збереженням миру), вербуванням солдатів і організацією громадських робіт, коли Риму були потрібні місцеві дороги, поштовою службою і подібними речами» [7, с.ЗЗ].На кордоні між Росією і Австрією

Австрійська влада, здійснюючи реформи, прагнула, щоб запроваджені закони діяли на повну силу й зміцнювали існуючий політичний лад та розвивали економіку краю [6, с.З]. На початку реформування австрійська влада не відразу приступила до зміни усталених порядків. Польські чиновники нижчих рангів зберігали свої посади, однак, коли вони помирали, їхніх наступників не призначали. Усі чиновники отримали розпорядження протягом чотирьох тижнів описати свої обов’язки, згідно посад та вказати сферу компетенції, під­порядкування, постійні й тимчасові доходи. Таку ж вказівку мали й судді, від яких ви­магалося ще відзначити недоліки в судовій системі і запропонувати шляхи їхнього подолання. Таким чином, австрійська адмі­ністрація надбудовувалась над системою польської влади, яка демонструвала не­ефективність системи імператорського прав­ління, зокрема на провінційному рівні. Остаточно польська адміністративна й судова системи були скасовані в 1783 р., коли на їхньому місці встановилась австрійська адміністрація [1, с.З32].

Галицьке губернаторство було створене 13 травня 1773 р. як центральний орган полі­тичної та адміністративної влади у провінції «Королівство Галіції та Лодомерії», яке підпорядковувалося безпосередньо цент­ральному органу влади – галицькій надвірній канцелярії у Відні. Право призначати й відкликати губернатора мав лише цісар. В межах компетенції губернатора зосеред­жувались усі справи, крім фінансових [1, с.З32]. Діяльність губернаторського управління контролював віденський центральний уряд, тому губернатор зобов’язаний був щотижня надсилати до Відня звіт про роботу в краї.

Для управління краєм призначили губер­натором Антона фон Пергена, який 29 вересня 1772 р. урочисто в’їхав у Львів. Магістрат привітав його латиною, нею ж він відповів, що мешканці Галичини, «ставши підданими священного цісарського маєстату, виграти щасливу долю» [1, с.ЗЗ 1 ]. До 1848 р. губер­натори призначались лише з німців.

Для зміцнення і контролю вертикалі влади за розпорядженням Марії Терези від 12 листопада 1773 р. створювалася спеціальна галицька комісія, як вищий державний орган, який безпосередньо підпорядковувався імпе­раторові. Сфера діяльності надвірної канцелярії не чітко визначалися. Тому першочерговим її завданням було займатися проведенням загальної внутрішньої політики уряду в краї. Навесні 1776 р. Галицька надвірна канцелярія була ліквідована, а функції її перебрала «Об’єднана чесько-австрійська надвірна канцелярія» на чолі з канцлером. Розвиваючи демократичні принципи, в 1797 р. авст­рійський уряд відновив галицьку надвірну канцелярію, яка діяла до 1802 р. У зв’язку з реформістськими процесами функції Галиць­кої надвірної канцелярії знову передані «Об’єднаній чесько-австрійській надвірній канцелярії».

Адміністративний поділ краю був здій­снений у 1774 р., коли Галичину поділили на 19 округів (циркулів): Бохнінський, Бере­жанський, Жовківський, Жешувський, Заліщицький, Замойський, Коломийський, Перемиш­льський, Золочівський, Ясельський, Симбір­ський, Саноцький, Сандецький, Стрийський, Мисленицький, Львівський, Тарновський, Тернопільський, Чернівецький [9, с.36].

Ліквідувавши колишні адміністративно- територіальні осередки влади, що дісталися у спадок від Речі Посполитої, в основу дифе­ренціації адміністративно-територіальних інститутів влади було покладено поділ на циркулі (округи) і дистрикти (райони).

Компетенцію галицьких циркулів Йосиф II сформував патентом від 22 березня 1782 р., за яким вони отримали доволі широкі повно­важення, за винятком суперечливих справ, які матій розглядати суди, та із застереженням, що дії циркулів можна оскаржувати в губер­наторстві. Компетенція циркулів (тогочасних областей) ділилася на п’ять відділів: рорulaге (міграція населення, статистика), militаге (рекрутація, постій), commerciale (рільництво, торгівля, промисел, шляхи сполучення), camerale (податки й мита), роliticum (нагляд над духовенством, публікація законів і роз­поряджень, поліція, освіта, врегулювання суперечок між селянами і землевласниками). Зосередження у циркулях таких різнорідних повноважень не означало, що вони з ними справлялися. Роль циркулів зводилася до поточної роботи за розпорядженнями вищої влади, діяльність в інших напрямах, передусім щодо господарського розвитку, була нез­начною [1, с.327]. Керівники циркулів скар­жилися, що губернська влада замало їм довіряє і що у Галичині надто поширена практика скарг на місцеву владу Тому чиновники прагнули розширювати повноваження циркулів. З іншого боку, поверховий «паперовий» конт­роль губернаторства за роботою циркулів не створював для них реальних обмежень, а губернаторство й центральна влада не могли скласти реальної картини щодо співвід­ношення правових норм із реальним життям [8, с.80].

Адміністративно-територіальний поділ в Галичині у 1782 р. був суттєво змінений саме утворенням 18 циркулів зі штатом чиновників чисельністю від 10 до 12 осіб. Адміністра­тивно-посадові одиниці формувались в такій пропорції: на вершині адміністративної ієрархії стояв староста, після нього комісари (три-чотири особи). Згідно з принципом короно­ваного краю Галичини призначав старосту імператор чи міністр внутрішніх справ, але без зазначення повіту намісництва, в який вони направлялися – це вирішував сам намісник; решта державних службовців — секретар, два діловоди, один-два практиканти і два кур’єри призначав староста уже на місці самостійно [1, с. 137].

Основне завдання старости полягало в придушенні будь-яких проявів незадоволення пануванням Габсбугрів, тому в їх розпо­рядженні перебувала жандармерія і вони могли на випадок потреби використовувати військові частини, розташовані на території повіту [4, с.50]. Також староста як одноосібний керівник ніс відповідальність за все, що відбувалося на його території. Центральна влада наполягала, аби він особисто контролював усі, навіть найдрібніші справи, однак на практиці деякі питання вирішували нижчі чиновники. Однією з причин цього було зобов’язання старост інспектувати територію циркуля. На ці подо­рожі, які не передбачали додаткового фінансу­вання, старости витрачали приблизно третину року, а за їхніми результатами писали докладні звіти до губернаторства (останнє подекуди змушувало старост утримувати зі своєї зарплатні писарів). Влада практикувала переведення старости за кілька років до іншого циркулу, що забезпечувало йому ширшу обізнаність і формувало урядника вищого рангу, що було яскравим прикладом політики «освіченого абсолютизму». Керування ввіре­ним йому краєм староста здійснював разом з органами місцевого самоврядування – повіто­вою радою та комітетом. Система австрій­ського сільського самоврядування полягала не в залученні громадян до діяльності державних урядових органів, а у розчленуванні завдань і функцій державного управління і самовря­дування. Органи самоврядування обирали жителі міст і сіл, які не менше одного року сплачували безпосередній податок. Виняток становили духовні особи, службовці, офіцери у відставці, особи, які знаходилися під слідством. Пасивного виборчого права позбав­лялися особи, які отримували допомогу із суспільних фондів, а також поденні робітники. За заміжніх жінок голосували їх чоловіки, а за незаміжніх – їх уповноважені. Без виборів до складу ради входив поміщик, на території якого проводяться вибори, а якщо співвласників декілька то пани вибирали одного з-поміж себе. Повітова рада обиралася терміном на 6 років і складалася з 26 депутатів [10, с.52].

Виконавчим органом повітової ради був повітовий комітет, який складався з голови (ним був звичайно повітовий староста), заступника голови і 5 членів та їх заступників. Органи самоврядування були поставлені під суворий контроль з боку урядових органів. Так, повітовий староста міг зупинити виконання будь-яких рішень повітової ради під приводом їх невідповідності до законів держави або недоцільності, а наміснику належало право розпуску громадських і повітових рад. Вони могли оскаржити свій розпуск перед мініс­терством, але подача скарги не припиняла виконання рішення про розпуск і, як підтверд­жувала практика, ніколи не давала бажаних результатів [4, с.51].

В новому адміністративно-територіальному поділі Галичини австрійський уряд не вважав за доцільне створення низової ланки дер­жавного апарату. Тому адміністративно- правові функції у сільській місцевості пере­давалися домініям, тобто тим, хто мав право на володіння землею. Звичайна домінія складалася з кількох сіл, що належали одному землевласникові, який на цій території пред­ставляв нижчу інстанцію судово-виконавчої влади, діяв як представник державної влади, поєднуючи її зі зверхністю над підданими. Повноваження доміній мали універсальний характер і були доволі широкими, а саме: ведення книги населення, доповідання цир- кулам про еміграцію та імміграцію, видавання крайових та візування закордонних паспортів, укладання списків молоді, здатної до військової служби, проведення військової рекрутації, організовування військового постою, місцевої та санітарної поліції, укладання таблиць ринкових цін, публікування правових норм й ознайомлення з ними населення, наглядання за духовенством і єврейським населенням, збирання податків, піклування господарськими справами; також домінії були судом першої інстанції для скарг підданих, вели судочинство в цивільних справах, вступне розслідування – у кримінальних.

Циркулярна влада розглядала домінії як підпорядковані по урядовій вертикалі органи. За невиконання розпоряджень влади, не доведення до населення розпорядчих актів домініям загрожували штрафи. Як і циркулярні, домінікальні чиновники заледве встигали справлятися із поточною роботою та зазвичай ігнорували покликання місцевої влади – благоустрій підвладної території. Адміні­стративні й судові функції землевласник здійснював у домінії особисто або – частіше – через свого мандатара і/чи юстиціара, яких затверджували старости відповідних циркулів. Мандатор формально був державним чинов­ником, проте насправді – службовцем домінії, бо отримував платню від пана. В селах мандатори вважалися «всесильними сатра­пами», і скарги на їхні дії ніколи не давали бажаних результатів, а навпаки, погіршували становище селян [4, с.21]. Виконання цих повноважень виявлялося під силу особам з умовною моральністю, тому мандатори стали уособленням негативів влади і визиску населення. Про це Іван Франко писав так: «Пан сам або через свого мандатора стягав із хлопів цісарський податок, вибирав рекрута, імену­вав громаді війта й присяжних, розділював і казав виконувати шарварки, накидав фірманки. Крім того, мав пан над хлопами право вітцівське… міг їх карати на тілі, і, на лихо, ніякий закон не обмежував розміру тої кари» [5, с.142]. Отже, мандатори перебували у подвійній залежності від уряду й опозиційно налаштованої польської шляхти. Посада мандатора у Галичині і Буковині була скасована лише у 1856 р.

Польські шляхтичі, маючи традиційний вплив на місцеві органи влади, перетворили домінії та їх керівників мандаторів у знаряддя своєї волі і чинили свавілля на місцях. Така ситуація зберігалася до революції 1848 року. Про це свідчать архівні матеріали. «Здавна нас гнобили, —як пише селянин Савка з Львівської округи, — як тільки було можливо, і через це селянин в Галичині не має нічого, все в нього забрала домінія. Він не має що їсти» [11, арк.55]. Певною мірою це самовизначення селянина юрисдикції домінії вірне.

Таким чином, усі форми прояву життя української громади Галичини через структуру домінії та дистриктів — нижчих адміні­стративних одиниць і циркулів поєднувались в єдине ціле через губернське управління і Галицьку надвірну канцелярію у Відні (з 1802 р. через «Об’єднану чесько-австрійську надвірну канцелярію»), яка ефективно контролює владу на місцях.

Таким чином, губернаторське управління було основним органом влади, яке здійсню­вало австрійську поміщицько-буржуазну політику у Галичині. Управління мало широкі повноваження; мало сильну владу; воно у своєму розпорядженні мало військову силу і в той же час перебувало під постійним контро­лем центральної влади.

Продовжуючи розгляд губернського управ­ління, доречно зазначити, що воно складалося з ряду департаментів. їх кількість не була постійною, наприклад протягом другої поло­вини XIX ст. збільшилася від 9 до 17. За розпорядженням від 26 вересня 1908 р. департаменти галицького намісництва об’єд­нувалися в чотири відділи намісництва, на чолі яких стояли віце-президенти, або радники двору. Перший відділ об’єднував перші шість департаментів, до яких відносились орга­нізаційні, поліцейські, общинні (гмінні) і військові питання. Другий відділ (УІІ-Х департаменти) займався санітарними та технічними справами. Третій відділ (ХІ-ХІY департаменти) вирішував питання релігійних культів і завідував учбовими закладами і науковими установами та товариствами. Четвертий відділ (ХY-ХУІІ департаменти) займався питаннями промисловості і крайової культури. На окремому положенні знаходився і не входив до жодного з перелічених відділів президіальний департамент. Його компетенція зводилася до 23 пунктів, які охоплювали найбільш важливі питання управління краєм, а саме: здійснював нагляд за всіма нижчестоящими органами державного апарату, поліцією і жандармерією, призначав ряд службовців, проводив вибори до рейхсрату, сейму і повітових рад, клопотав перед імпе­ратором про надання різних допомог, керував боротьбою із стихійними лихами, брав участь у вирішенні питань адміністративно-терито­ріального устрою і т.д. Цілий ряд питань, які хоч і відносились до компетенції окремих департаментів, однак не могли бути вирішені без особистої участі чи відома намісника [4, с.37].

Висновки і перспективи подальших досліджень. Дослідження дає змогу зробити висновок, що завдяки краєзнавчим досліджен­ням можна комплексно та якісно дослідити органи влади Галичини і Буковини.

Реформування в Габсбурзькій монархії проводились з дотриманням правила «золотої середини», що було основою політики та ідеалу держави «освіченого абсолютизму». Влада прагнула стабілізувати й примирити суперечності, гнучко обходити, а не розв’я­зувати їх зверху. Внаслідок таких реформ, з одного боку, збереглися архаїчні елементи в державно-правовій структурі Галичини, з іншого, — Відень став єдиним повноправним центром, а спадковий монарх зосереджував усю законодавчу й судову владу.

Відзначимо, що характерною рисою адміні­стративної політики австрійського уряду було й те, що на Буковині і в Галичині не була створена дієва низова ланка управління на місцях. Постає питання чи це було зроблено з метою загострення соціальної напруги на місцях (між українцями та поляками, які проживали на цих територіях) для відведення її від Відня. На нашу думку, це було елементом політики «поділяй і владарюй», адже відомо, що австрійська імперія досить багато запо­зичила з римського права. Тому дана проблематика є актуальною і потребує подальшого дослідження краєзнавців.


Джерела та література

  • Історія державної служби в Україні: у 5 т. / [О. Г. Аркуша, О.В.Бойко, ЄЛ.Бородін та ін.; відп. ред. Т.В.Мотренко, В.А.Смолій; редкол.: С.В.Кульчицький (кер. авт. кол.) та ін.]; Голов. упр.  держ. служби України, Ін-т історії НАН України. – К: Ніка-Центр, 2009. – Т.1. — 544 с.
  • Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації XIX XX ст.: [Навч. посібник для учнів гуманіст. гімназій, ліцеїв, студентів іст. фак. вузів, вчителів.]
  • Я. Грицак. – К: Генеза, 1996. – 360 с.
  • Жуковський А. Історія Буковини /А. Жуковський. – Част.2. – Чернівці: Вид. спілка «Час», 1993. – 224 с.
  • Кульчицький В.С., Бойко І.И., Мікула О.І., Настяк І.Ю. Апарат управління Галичиною у складі Австро-Угорщини /Кульчицький В.С. та ін. – Львів, 2002. – 88 с.
  • Мацькевич М. Адміністративно-територіальне управління в Галичині в період 1772- 1848 рр. /М.Мацькевич // Право України, 2008. -N99. – С. 136-144.
  • Мацькевич М. Реформи державно-правової системи за часів Австрії/М.Мацькевич // Юриспруденція теорія і практика. -№12(50). – 2008. – С.2-5.
  • Мотиль О. Підсумки імперій: занепад, розпад і відродження. Переклад Павла Грицака / Олександр Мотиль. – Наукове видання. – Київ: Критика, 2009. – 200 с.
  • Никифорак М.В. Державний лад і право на Буковині в 1774-1918 рр. /М.Никифорак. Чернівці: Рута, 2000. – 280 с.
  • Петрів Роман. Східна Галичина у складі Австрійської імперії (історико-правовий аспект) /Роман Петрів. – Івано-Франківськ: Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, 2009. – 255 с.
  • Плекан Ю. Боротьба за реформу виборчого законодавства до Австрійського парламенту та Галицького сейму (кінець XIX- початок XX ст.) / Ю.Плекан. – Івано-Франківськ: Видавець Третяк І.Я., 2008. – 204 с.
  • Центральний державний історичний архіву м. Львові. -Ф.146 (Галицьке намісництво). – Оп.87. – Спр.229. – Арк.55.

Василь Михайлович Желєзняк, кандидат історичних наук, м.Радивилів.

ДИВ.: Радивилів у душі навіки. Краєзнавці зробили відкриття…

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.