Історія однієї студентської поїздки

Після третього курсу студенти географічного факультету проходили чи ба “проїжджали” маршрутну практику – ознайомлення з природою, економікою, побутом і звичаями населення неосяжного СРСР.

Завдяки Василеві Дурдинцю, який був вожаком уні­верситетського комсомолу, а на цей час вже обіймав посаду секретаря ЦК ЛКСМУ в Києві, ми отримали під­тримку ЦК комсомолу в Москві у формі просьби-звернення (вважайте – наказу) до центральних комсомольських органів на місцях.

О, це була неабияка підтримка! Досить сказати, що в Єревані нас зустрічали з оркестром на вокзалі. І так було в усіх республіках Середньої Азії і Закавказзя.

Додам, що тут неабиякий підприємницький хист про­явив мій друзяка Ігор Кудин – націоналіст до самих кісток. Саме його сфотографував я з сім’єю “куркуля”. Війна забрала обох батьків, виховувався у сиротинці, працював на заводі. В майбутньому все своє життя присвятив охороні пам’яток історії і культури, працюючи відповідальним секретарем Львівського обласного товариства.

“Ігор Андрійович Кудин був один із тих світочів нашої нації, яких сміливо належить віднести до Великих Українців”, – так з аналогічною посвятою відзначає у збірнику “Броди і Брідщина” Д.Чобіт, відомий історик і письменник, народний депутат І-ІІІ скликання.

Але про все за порядком.

Отож. Ішов рік 1960. Наші мандри по Тянь-Шаню продовжуються. Перлина Тянь-Шаню, як і всієї Азії, – звісно, знамените озеро Іссик-Куль. Сотні епітетів забракне, щоб у вашій уяві описати його неповторність, красу, привабливість, прозору, злегка солону воду. Впродовж десятків мільйонів літ геологічної історії через непро­точність Іссик-Куль поволі осолонився.

З геологічної точки зору це гігантський грабен (за­падина) в земній корі, заповнений водою багатьох річок, які несуть талі води з навколишніх льодовиків.

Озеро простяглося у вигляді макітри більше як на півтораста кілометрів, завширшки – вдвічі менше. Шлях наш до цієї перлини проліг через Боамську ущелину. Тут дорога, висипана гравієм, як і вузькоколійка, повторю­ють звивини річки Чу. Тож і зветься ця долина Чуйською.

В якійсь сотні метрів від дороги – бараки, ба­раки, бараки, за виглядом яких можна вивчати всю географію сталінських репресій. Тут і наші хати-мазанки, і саклі з каменю жителів Кавказу, і сяк-так збите з дощок щось схо­же на житло. Простяглися і сюди щупальці Архіпе­лагу Гулаг, хоч цього гіркого, з запахом смерті слова тоді ще не існувало.

А смерть нагадувала про свої жертви горбиками каміння, хрестами – і їх було чимало.

Але молодість є молодість! Жартуємо, співаємо, не­зважаючи на спеку, пилюку, втому.

Біля водопою (труба з краном при дорозі) “голосує” кремезний мужчина літнього віку. Підбираємо – і – о Боже! – розридався чолов’яга, як дитина.

– Розкулачений я. Ро­дом з Харківської області. Почув рідну мову і пісню і розчулився. А мені до Рибачого, це на березі Іссик-Кулю, там я і живу. Дві доч­ки заміжні, зяті допомага­ють у господарстві, тож зап­рошую вас всіх до себе в гості.

Розмовляв він українсь­кою мовою, як і балакають у Слобідській Україні. Про­лунало дружнє:

– До кур­куля! До куркуля.

І ось нарешті це диво­вижне озеро. Як тільки ми скупалися в Іссик-Кулі і ог­лянули це так зване селище – кілька юрт, саманні бу­дівлі, з десяток верблюдів, ото і все. Тож гамірною юрбою подалися всі до куркуля. І одразу зрозуміли глибинний зміст отого слова “куркуль”. За десятки кілометрів навозив дід родючої землі. Там, до речі, діяв єдиний в Союзі радгосп, де вирощували опіумний мак. А далі, далі в сотні кілометрів від ки­тайського кордону – Пржевальськ. Саме тут покоїться наш земляк М.М.Пржевальський. Я не помилився – і це легко перевірити. Дід геніального дослідника Цент­ральної Азії Превальський працював лісничим у нашому Кременці до переводу в Росію.

Але повернімось до господи куркуля. Тут наші дівчата вже наліпили вареників з козячим сиром, з вишнями. “Куркуль” все придумав і змайстрував своїми руками – в результаті арик зі схилів Кунгей- Алатау весело дзюрчав через його сад і город.

Дощів у цій місцині не буває, на відміну від Пржевальська, де вітри з озера, насичені дещо вологою, вдаряючись в гори, дають дощі.

Додам, що сама ущелина перед Рибачим, де лоб у лоб сходяться Кунгей-Алатау і Терскей-Алатау, – суцільна аеродинамічна труба. Страшної сили вітер тут ніколи не вщухає.

І нарешті постскриптум. З Красноводська до Баку вже пізніше на поромі “Советский Туркме­нистан” наш поїзд пересік Каспійське море. А нижче на вкрай переповненій палубі вирував люд­ський мурашник. Люди вдивлялися в морську далечінь. Нарешті рано-вранці ми причалили в Баку.

Не передати словами, що відбувалося. Люди плакали з радощів, цілували землю, обнімалися, хоч до Північного Кавказу, відкіля вони потрапили в Гулаг, ще було да­леченько, та саме повітря вже пахло домівкою.

Якщо голова напхана брехнею, то в серці буйно цвіте ненависть і руки тягнуться до гвинтівки. Я на власні очі бачив картинки такої колективізації у своєму селі. Тітку Катерину з нашої вулиці з двома дітками вивезли до Сибіру, а в їхній хаті облаштували медпункт. Ця хата пусткою стоїть і донині. Асоціація миттєво промайнула в голові. Дасть Бог, не пропаде і тітка Катерина, вона теж куркульського роду.

Євген    ГУДИМА, м.Радивилів.

Я на фото з Ігорем КУДИНИМ (він справа), 1960 рік.

Євген ГУДИМА

Євген ГУДИМА

вчитель

Можливо, Вам це сподобається...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.