Після третього курсу студенти географічного факультету проходили чи ба “проїжджали” маршрутну практику – ознайомлення з природою, економікою, побутом і звичаями населення неосяжного СРСР.
Завдяки Василеві Дурдинцю, який був вожаком університетського комсомолу, а на цей час вже обіймав посаду секретаря ЦК ЛКСМУ в Києві, ми отримали підтримку ЦК комсомолу в Москві у формі просьби-звернення (вважайте – наказу) до центральних комсомольських органів на місцях.
О, це була неабияка підтримка! Досить сказати, що в Єревані нас зустрічали з оркестром на вокзалі. І так було в усіх республіках Середньої Азії і Закавказзя.
Додам, що тут неабиякий підприємницький хист проявив мій друзяка Ігор Кудин – націоналіст до самих кісток. Саме його сфотографував я з сім’єю “куркуля”. Війна забрала обох батьків, виховувався у сиротинці, працював на заводі. В майбутньому все своє життя присвятив охороні пам’яток історії і культури, працюючи відповідальним секретарем Львівського обласного товариства.
“Ігор Андрійович Кудин був один із тих світочів нашої нації, яких сміливо належить віднести до Великих Українців”, – так з аналогічною посвятою відзначає у збірнику “Броди і Брідщина” Д.Чобіт, відомий історик і письменник, народний депутат І-ІІІ скликання.
Але про все за порядком.
Отож. Ішов рік 1960. Наші мандри по Тянь-Шаню продовжуються. Перлина Тянь-Шаню, як і всієї Азії, – звісно, знамените озеро Іссик-Куль. Сотні епітетів забракне, щоб у вашій уяві описати його неповторність, красу, привабливість, прозору, злегка солону воду. Впродовж десятків мільйонів літ геологічної історії через непроточність Іссик-Куль поволі осолонився.
З геологічної точки зору це гігантський грабен (западина) в земній корі, заповнений водою багатьох річок, які несуть талі води з навколишніх льодовиків.
Озеро простяглося у вигляді макітри більше як на півтораста кілометрів, завширшки – вдвічі менше. Шлях наш до цієї перлини проліг через Боамську ущелину. Тут дорога, висипана гравієм, як і вузькоколійка, повторюють звивини річки Чу. Тож і зветься ця долина Чуйською.
В якійсь сотні метрів від дороги – бараки, бараки, бараки, за виглядом яких можна вивчати всю географію сталінських репресій. Тут і наші хати-мазанки, і саклі з каменю жителів Кавказу, і сяк-так збите з дощок щось схоже на житло. Простяглися і сюди щупальці Архіпелагу Гулаг, хоч цього гіркого, з запахом смерті слова тоді ще не існувало.
А смерть нагадувала про свої жертви горбиками каміння, хрестами – і їх було чимало.
Але молодість є молодість! Жартуємо, співаємо, незважаючи на спеку, пилюку, втому.
Біля водопою (труба з краном при дорозі) “голосує” кремезний мужчина літнього віку. Підбираємо – і – о Боже! – розридався чолов’яга, як дитина.
– Розкулачений я. Родом з Харківської області. Почув рідну мову і пісню і розчулився. А мені до Рибачого, це на березі Іссик-Кулю, там я і живу. Дві дочки заміжні, зяті допомагають у господарстві, тож запрошую вас всіх до себе в гості.
Розмовляв він українською мовою, як і балакають у Слобідській Україні. Пролунало дружнє:
– До куркуля! До куркуля.
І ось нарешті це дивовижне озеро. Як тільки ми скупалися в Іссик-Кулі і оглянули це так зване селище – кілька юрт, саманні будівлі, з десяток верблюдів, ото і все. Тож гамірною юрбою подалися всі до куркуля. І одразу зрозуміли глибинний зміст отого слова “куркуль”. За десятки кілометрів навозив дід родючої землі. Там, до речі, діяв єдиний в Союзі радгосп, де вирощували опіумний мак. А далі, далі в сотні кілометрів від китайського кордону – Пржевальськ. Саме тут покоїться наш земляк М.М.Пржевальський. Я не помилився – і це легко перевірити. Дід геніального дослідника Центральної Азії Превальський працював лісничим у нашому Кременці до переводу в Росію.
Але повернімось до господи куркуля. Тут наші дівчата вже наліпили вареників з козячим сиром, з вишнями. “Куркуль” все придумав і змайстрував своїми руками – в результаті арик зі схилів Кунгей- Алатау весело дзюрчав через його сад і город.
Дощів у цій місцині не буває, на відміну від Пржевальська, де вітри з озера, насичені дещо вологою, вдаряючись в гори, дають дощі.
Додам, що сама ущелина перед Рибачим, де лоб у лоб сходяться Кунгей-Алатау і Терскей-Алатау, – суцільна аеродинамічна труба. Страшної сили вітер тут ніколи не вщухає.
І нарешті постскриптум. З Красноводська до Баку вже пізніше на поромі “Советский Туркменистан” наш поїзд пересік Каспійське море. А нижче на вкрай переповненій палубі вирував людський мурашник. Люди вдивлялися в морську далечінь. Нарешті рано-вранці ми причалили в Баку.
Не передати словами, що відбувалося. Люди плакали з радощів, цілували землю, обнімалися, хоч до Північного Кавказу, відкіля вони потрапили в Гулаг, ще було далеченько, та саме повітря вже пахло домівкою.
Якщо голова напхана брехнею, то в серці буйно цвіте ненависть і руки тягнуться до гвинтівки. Я на власні очі бачив картинки такої колективізації у своєму селі. Тітку Катерину з нашої вулиці з двома дітками вивезли до Сибіру, а в їхній хаті облаштували медпункт. Ця хата пусткою стоїть і донині. Асоціація миттєво промайнула в голові. Дасть Бог, не пропаде і тітка Катерина, вона теж куркульського роду.
Євген ГУДИМА, м.Радивилів.
Я на фото з Ігорем КУДИНИМ (він справа), 1960 рік.
