Кличуть спогади в дитинство. Радивилівське

Багатьом молодим сьогодні здається: все, що робило старше покоління, виконуючи настанови КПРС і радянської влади, було хибним, неправильним. Але в тій системі координат прожило не одне покоління. І в масі своїй люди не були дисидентами, дозволяли заверстувати себе в суспільно-політичні заходи партії. То що ж, тепер викинути їхнє життя з історії? Це було б дуже несправедливо, адже в усі часи, навіть в умовах світових воєн, радивилівці не тільки сумували з приводу невдач і лих, але й знаходили немало підстав для радощів.

Цікаві нотатки на сторінці «Радивилів» у Фейсбуці поблікує про 50 – 60-і роки нашого міста колишня жителька Червоноармійська (Радивилова) Ірина Крайник (Бєлоусова). А оскільки відвідуваність цієї сторінки порівняно мала, ми вважаємо за доцільне з деякими дещо підредагованими фрагментами цих нотаток знайомити читачів Радивилів.info. Попередні публікації дивіться тут:

http://www.radyvyliv.info/radiviliv-u-starix-foto-z-domashnogo-alboma.html

http://www.radyvyliv.info/stari-fotoznimki-dixayut-istoriyeyu.html

«Цього разу спогади про Виставку. Саме так, з великої літери. Я не знаю, чи існує зараз навіть таке поняття: “Виставка досягнень народного (переважно сільського) господарства”. У наш час вони проводилися щоосені. Був навіть майданчик для проведення їх. Я також не знаю, що зараз на місці колишньої Виставки. Уявіть собі, що ви йдете вниз по нинішній Парковій до того місця, де вона звертає на нинішню Волковенка. Так от, дорога йде прямо-прямо. Чуть-чуть пройти – і зліва спуск на лужок по краю колишнього великого саду і там водоймочки.

Але про це іншим разом. А справа, відразу за парком, по тій же стороні – Виставка. Площа її, як я розумію, не дуже велика. Там були постійні дерев’яні павільйони. Всі сезони, крім виставкових днів, вони пустували. Але гратися Там не заборонялося. Уявіть собі: павільйони, а в них столи і лавочки! Для хованок ідеальне місце. А посередині, майже в самому центрі (а, може, і в самому центрі) була капличка Марії-Магдалини. Вона була в сумному стані тоді. Розписи облупилися, але хтось періодично приносив туди квіти і запалював свічечку. По дорозі за виставкою або через виставку ми ходили уздовж кладовища (або через) у стару школу.  Пам’ятаю ошатних колгоспниць з навколишніх сіл, що представляли дари ланів, пам’ятаю і парубків, і мужиків. Красенями вони здавалися мені тоді. А як же: стояли біля молодиць, коні в бричках – картина маслом».

Від редакції. В обговоренні цього спогаду з’ясувалося, що дехто пам’ятає виставку в іншому місці – там, де тепер дендропарк між вулицями П.Козланюка і А.Міцкевича. Там колись була каплиця Олександра Невського – збереглося фото цієї каплиці. Втім, можливо, пані Ірина згадує про якийсь інший період. Щоправда, фото, які вона опублікувала, дають підстави говорити: мова йде і про початок 50-х (бо ще видно портрети Сталіна), і про 60-і роки, адже на одному з транспарантів добре прочитуються слова «рішення ХХІІІ з’їзду», а він відбувся в 1966 році. Можливо, хтось із читачів нашого видання зможе уточнити і доповнити спогади Ірини Крайник.

Ще цитата:

«У мене немає фотографій ні нашого будинку, ні взагалі будинків тих років. На кольорових фотографіях те, що дбайливо зберігалося батьком, а тепер і мною в пам’ять про те життя… Спочатку про наш дім. Я не знаю, кому він належав, цей будинок по Торговій, 10. Схожий на будинок якогось чиновника або достатньо заможної людини, тому що був він розділений на чотири квартири.

У нашій квартирі було дві великі кімнати і дуже велика кухня з пічкою. Була ще гарна грубка з кахлями. Від колишніх господарів залишився дубовий письмовий стіл з різьбленими ніжками і висувними ящиками і величезне трюмо, теж із різьбленими фігурками (амурчики і квіточки). Повинна зауважити, що з меблями були проблеми, які допомагав вирішувати столяр. Він виточував столи, столики, етажерки (було таке для книг), робив шафи, шафки, полички. Спостерігати за його роботою можна було нескінченно. Була ще веранда, досить простора.Там був ще й керогаз, якщо хто пам’ятає, що це таке. З боку фасаду жили Шепови, з їхньою донькою Танею ми дружили. У них була одна кімната і кухня, а також прибудований коридор. З тильного боку жили Горевичі і ще хтось. Але у цих “хтось” не було дітей, тому я їх не пам’ятаю. Пам’ятаю лише, що у них постійно було увімкнуте радіо.

Сусідка, Горевичка, як всі її звали, була дуже колоритною жінкою. У неї було багато дітей (7-8, не пам’ятаю). Всі вже дорослі. Молодший, Володя, в той час навчався в медінституті і по-кіношному романтично доглядав за своєю майбутньою дружиною. Дочки жили чи то в Опарипсах, чи то в Бугаївці, десь по сусідству. З Воркути приїхала внучка Люся. Ще один син жив у Маріуполі і привозив відро ікри, якою обдаровували всіх сусідів. У Горевичкі були свині і гуси. Щипались дуже боляче. Вона їх обскубувала і випускала напівголих. Перин у будинку було ду-у-уже багато. Подушки в залі на парадному ліжку – найвищою горою. Сама вона спала на ліжку в кухні, а в залі приймали гостей і ставили ялинку на Різдво зі справжніми (!!!) свічечками. На Великдень вона готувала тісто в літній кухні, накривала опару периною – і не можна було бігати і кричати. Паски виходили дивовижними!

У мене з тих пір залишилася звичка випікати до Нового року багато-багато всякого смачного. Досі зберігся рецепт медяника і переслойника з Радзивилова. Смачна і ароматна річ, повірте мені».

«Справа в тому, що батька в Червоноармійськ послали “по партійній лінії”, навіть не знаю, з якою метою… Відновлювати народне господарство? Ні, він був гуманітарієм чистої води. Це називалося тоді високим «штилем» – на ідеологічний фронт роботи.

Від ідеологічного фронту залишилися зошити з псалмами і прекрасне видання Біблії, 1948 року, надруковане в Нью Йорку. Я її переплела і читала як літературний твір. Люблю Еклезіаста і Пісні пісень.

У той час таких, як ми, було достатньо. Не знаю, прижилися вони, асимілювалися… Якимсь начальником був чоловік кавказької зовнішності. Дочка у нього була Сталіна, на честь вождя. Мама мене теж хотіла назвати Сталіною, але батько вольовим рішенням, так би мовити, нарік мене Іриною. Я потім часто думала, а як живеться цій Сталіні, з таким ім’ям? Був у нас друг сім’ї – льотчик Кочин. Значить, був і аеродром? Не пам’ятаю. Усі свята, маївки ми проводили разом. Він був хорошим художником-самоучкою.

Взагалі в п’ятдесяті  біля Червоноармійська було багато воронок від снарядів, деякі дуже глибокі, повні води, і були окопи. Недалеко від міста, на лузі і в лісі стояли військові. Були вишки з вартовими недалеко від нашого будинку на лузі.

Однак зараз я хочу розповісти про інше. Там, де вулиця повертала від Паркової, відразу після будинку Круків, був маленький будиночок. Низенький, з однією маленькою кімнаткою. Двір, зарослий квітами та чагарниками. За будинком починався покинутий колишній великий сад (парк?). Ми в цей парк заходили з боку нашого будинку, обминаючи воронку. Там був великий старий дуб, під яким росли фіалки. І квасець. Ми його напровесні щипали на суп. Так от, в цьому будинку жила стара бабуся. Дійсно стара. Я не знаю, чи була вона дворянкою, а ось аристократкою була точно. Чому вона жила в цій руїні, проживши життя, повне вражень, подорожей – не знаю. Навіть не пам’ятаю, як її звали … Ким вона була – гувернанткою, приживалкою, вдовою – теж не знаю.

Вона пригощала нас з батьком (а батько завжди брав мене з собою) чаєм з чашок напівпрозорої порцеляни. Іноді це була філіжанка кави, але це було для “великих”. На розеточках було три вишеньки з варення і якісь домашні «печенюшки». Вона розповідала про подорожі до Петербурга, в Париж, до Варшави, до Японії. Стара, можна сказати – стара (такою вона мені здавалася), з неодмінними букольками з-під чепчика, скільки вона пам’ятала! Розмовляли на суміші російської, української, польської мов. Я в той час теж добре говорила по-польськи. Вона подарувала мені книгу японських гравюр, а батькові – кавник, шкатулку, вирізану з цільного дерева, і книгу до 300-річчя царювання дому Романових. Ми часто у неї бували. А потім її, напевно, не стало. Я запитувала, чому ми проходимо мимо, батько щось говорив якось невпопад. А пам’ять про неї залишилася. Якщо можете прокоментувати – буду вдячна».

Радивилів, старі фото Радивилів, старі фото Радивилів, старі фото

Знімки з сімейного архіву Ірини Крайник (Бєлоусової).

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

You may also like...

2 коментарі

  1. Читачка сказав:

    Після війни в місті було багато не зруйнованого бомбардуванням та обстрілами житла, яке раніше належало євреям, котрих знищили гітлерівці, це житло і надавали присланим у місто партійним працівникам та керівникам. Так що авторка спогадів, швидше всього, жила в єврейському домі

  1. Грудень 21, 2015

    […] інтерес читачів. Остання з цих публікацій називалася “Кличуть спогади в дитинство. Радивилівське”. Однак спогади – не завжди точне відображення подій, […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.