Коли настане наша перемога…

У 2008 році довелося відвідати у справах Вільнюс. Біля столиці Литви, в околицях Тракаю, є поселення караїмів. Прибувши до них, ми довго говорили про їхню історію, культуру. Потім нас повели до місцевої церкви – кенаси. Там ознайомили з основами релігії – караїзму. Над дверима кенаси я помітив вінок із пшениці. Запитав що це… Мені розповіли наступну історію…

Впродовж усього свого існування цей народ був народом-воїном. Найвірнішим, найнадійнішим… Бійців- караїмів знали поза межами рідної країни та з радістю брали на службу: і Велике князівство Литовське, і магнати Речі Посполитої, і царська імперія. Все це призвело до того, що після Першої світової війни їх залишилося дуже мало, особливо чоловіків. І ось, на початку 30-х сніпроків, щоб зберегти залишки народу, збираються старійшини цього народу та вирішують стати мирними землеробами. А снопи пшениці в кожній кенасі-це символ, нагадування-заповіт про мирне майбутнє.

У моїй сім’ї воювали: дід – у Червоній армії, його рідний брат – в Польській. А ще частина родичів – в українському русі Опору. Наш інститутський викладач воював у Чехословацькій армії. Тому на сьогодні маємо таку картину: якщо в кінці 1929 року українців було близько 81 млн, то на даний час нас лишилося – 36 млн. з тих, які проживають в Україні…

Наші прадіди впродовж багатьох років воювали за інтереси інших країн, виборювали перемогу диктаторам, при тому не маючи власної держави.

Нині знову наш народ опинився на межі фізичного винищення: через агресію московського сусіда, брутальну політику правлячої верхівки. Сотні тисяч українців, шукаючи кращого життя, виїжджає за межі рідної країни. Вони та їх діти успішно асимілюються та зміцнюють: Польщу, Португалію, Іспанію і багато інших держав.

Понад 20 років я розшукував дані про свого рідного діда. На свої численні запити до Центрального архіву в м. Подольськ, що на московії, мені кожного разу надавали інші відомості про його долю. І лише після звернення до Міжнародного Червоного Хреста я нарешті отримав вичерпну відповідь про місце його поховання.

Тому 8 травня я помолюся за Володимира Маркіяновича. За мого дідуся, якого мені не вдалося побачити, з яким не довелося погратися чи просто поговорити. За людину, яка віддала найдорожче – життя ,захищаючи нас в рядах армії одного диктатора проти іншого.

А перемогу я буду святкувати тоді, коли ми повернемо наш Крим, окуповані східні території, коли Україна стане єдиною соборною державою. Ось тоді я прийду до його могили, вклонюся, і скажу, що нарешті настала його перемога – ми перемогли…

А після – повісимо у себе в церквах сніпки пшениці, а мечі, змастивши гарно, надійно заховаємо у схрон.

Володимир Дзьобак, кандидат історичних наук. (Зі сторінки автора у Фейсбуці).

с.Срібне Радивилівського району Рівненської області.

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.