“Компетентні органи” постійно нагадували…

Післязавтра будемо відзначати чергову річницю проголошення незалежності України. Для наших краян і всіх українців 24 Серпня 1991 року – це велика історична подія. Про це мріяли віками, боролись і віддали життя мільйони людей. Наші  внуки і правнуки не можуть уявити, що за заборонені, з точки зору радянської влади, виступи, розповіді, просто розмови громадянина СРСР могли звільнити з роботи, відправити на заслання до Сибіру або навіть у концтабір.

Я пригадую літо 1945 року. Стояв чудовий липневий ранок. Необхідно було зайняти чергу за хлібом в центрі міста (Червоноармійська, по-народному – Радивилова). Хліб давали за карточками. На душі було весело. Закінчилась війна. Недавно провели солдатів, які визволяли наше місто в березні 1944 року і поверталися додому. Вони пройшли колоною головною вулицею. А ми, босоногі хлопчаки, провели їх аж до залізничного переїзду.

Вдома говорили про повернення батька з трудової армії. Біля магазину стояла велика черга. Ми з товаришем обмінювалися останніми новинами. А я почав розповідати, що, за словами матері, коли був маленьким, то не хотів їсти шоколад. А тепер повинен стояти за цим не зовсім якісним хлібом. Біля нас крутився молодий чоловік і уважно прислухався, про що розмовляли люди в черзі. Правда, я тоді на це не зважив. Розповів товаришеві про порядки за Польщі, про які чув удома.

Коли вийшов з хлібом з магазину, до мене підійшов цей чоловік і спитав, хто я такий. Я назвав прізвище (тоді пригадав, що мати мені наказувала нікому не розповідати, про що говорять дорослі, бо почують енкаведисти і заарештують). Агент зі злістю сказав: «Пусть отєц тєбя хорошенько випорєт, чтоби нє болтал лішнєго». Дорогою думав: що тепер буде? Напевно, обшук, як це було 7 червня 1941 року, коли заарештували дядька Миколу. Але в нас забороненої літератури вже не було – її спалила мати ще тоді. Можливо, вивезуть до Сибіру, як наших сусідів. Мої неприємні думки розвіяли сусідські однолітки, які пропонували піти після сніданку на річку. Поступово все забулося.

Через деякий час енкаведисти зі своїм начальником євреєм Кондратьєвим йшли нашою вулицею до єврейського кладовища за містом. Я стояв біля хвіртки і мене побачив той самий агент. Спитав: «Тєбя отєц хорошенько випорол?»  Я кивнув головою. Це був мій перший урок радянської демократії. У житті я його часто забував, але він про себе нагадував.

…Навчаючись у Львівському університеті імені Івана Франка, я захопився довоєнною історичною літературою. Її можна було прочитати лише на кафедрі історії УРСР і в читальному залі Наукової бібліотеки імені Василя Стефаника. Тема моєї дипломної роботи була – «суспільно-політичний рух на Україні в 30-40 роках ХІХ століття». Я її взяв, щоб краще ознайомитися з діяльністю Кирило-Мефодіївського братства.

Під час нашої тижневої практики в Москві в липні 1962 року відбувався Всесвітній конгрес прихильників миру, скликаний з ініціативи Хрущова. Ми відвідали, за допомогою нашого керівника, доцента М.Бродського, основні музеї Москви, Кремль, Третьяковську галерею, бібліотеки. Одного разу я з хлопцями зайшов у головний московський універмаг і побачив, як молодий хлопець англійською мовою щось довго пояснював продавцеві, але вона не могла зрозуміти, чого він хоче. Підійшовши до них, запитав його по-англійськи, чого бажає. Він виявися студентом з Куби і хотів купити матрьошку як сувенір. Раптом до нас підійшов агент КДБ і запитав мене: «Откуда ти єво знаєшь?». Записав номер мого студентського квитка. А ввечері наш керівник довго мене сварив.

Потім була практика в Ленінграді. Протягом трьох тижнів ми оглядали зали Ермітажу, Російського музею, палаци Петергофа, Казанський, Ісакіївський, Петропавловський собори, Піскарьовське кладовище. Зайшовши в Публічну бібліотеку імені М.Салтикова-Щедріна, я попросив матеріали по справі Кирило-Мефодіївського братства, але мені пояснили, що вони знаходяться в Москві, в архіві КДБ. І сказали дати студентський квиток. І знову нагадав керівник про мою поведінку…

Під час захисту дипломної роботи чиновник з Києва зробив зауваження, що в переліку використаної літератури є праці довоєнних львівських істориків.

Коли я працював інспектором Червоноармійського райвно, директор однієї зі шкіл відмовився перейти на посаду секретаря парторганізації  колгоспу. За цей вчинок його вирішили звільнити. Райком партії створив комісію, в яку увійшов і я. Після перевірки подав довідку, але мені пояснили, що це – характеристика для нагородження…

Уже як вчителеві Червоноармійської (Радивилівської) середньої школи №1 «компетентні органи» не раз нагадували, що не можна відступати від шкільної програми. А стінну газету «Юний краєзнавець», без будь-якого умислу розфарбовану учнями синьою і жовтою фарбами, повинен був зняти.

Настав вікопомний серпень 1991 року. Спочатку спроба державного перевороту в СРСР 19 – 21 серпня, а потім прийняття Верховною Радою УРСР Акту проголошення незалежності України 24 серпня. З цієї нагоди 27 серпня в місті відбувся біля універмагу мітинг. Жителі міста одностайно проголосували за встановлення національного прапора на будівлі районної ради. Він був встановлений у місті на металевій щоглі ще в лютому 1990 року – перший в області.

Ми, вчителі історії, могли говорити правду про минулі події. Нових підручників історії України ще не було, але ознайомлення з працями Михайла Грушевського, його учня Івана Крип’якевича та інших істориків у студентські роки давало можливість мені розповідати дітям про наших гетьманів, державних діячів, письменників, про яких замовчували раніше.

Звичайно, що всі громадяни України покладали великі надії на відновлення держави. Стартові можливості були великі. Україна посідала в Європі перше місце за виробництвом продукції на душу населення, за даними тодішніх дослідників. Але недалекоглядна внутрішня і зовнішня політика наших керівників, недобросусідські відносини Росії привели до економічної і політичної кризи в країні. Важливим компонентом економічних перетворень в Україні на початку 90-х років стали процеси роздержавлення та приватизації, які, на жаль, перетворилися на «прихватизацію».

А Донбас і Крим наші президенти, суспільство віддали на «виховання» Москві та місцевим олігархам. Намагання Віктора Ющенка і міністра освіти Івана Вакарчука поліпшити стан викладання української мови в цих регіонах натрапило на великий опір з боку їх «хазяїв». Кремлівська пропаганда почала кричати про насильницьку українізацію. Невдовзі все це призвело до загарбання Криму Росією і неоголошеної московсько-української війни.

Юрій Арламовський, вчитель історії, м.Радивилів. (З сайту автора).

На фото: Юрій Григорович АРЛАМОВСЬКИЙ (справа).

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.