Козацького роду, козацького гарту

В Україні народилось безліч прославлених спортсменів. Одне з таких імен належить Івану Піддубному, який своєю наполегливою працею і волею здобув собі світову славу. Він став образом українського козака, отримавши в зеніті слави прізвища: “Залізний Іван”, “Іван Непереможний”, “Іван Грозний”, “Богатир Росії”, “Чемпіон з чемпіонів”.

За 40 років виступів на циркових аренах не програв жодного змагання або турніру. Він провів близько 2000 боїв, 6 разів ставав чемпіоном світу, був чемпіоном США. Йому пропонували громадянство США і нагороду в півміліонна доларів, від яких він відмовився.

Народився Іван Піддубний 25 вересня 1871 року в селі Богодухівка (перейменована на Красенівку) Полтавської губернії в родині родовитого козака Максима Піддубного. Рід майбутнього чемпіона зареєстрований у Реєстрі Війська Запорізького ще 1649 року. Його дід, батько, брати, сестри відзна­чались здоров’ям і довголіттям. В 1892-93 роках по­суха погна­ла селян, у тому числі й Іва­на, на заробітки. Це був перший його вихід у великий світ. Закінчивши тільки по­чаткову школу при Різдво-Богородицькій церкві, оволодів французькою, англійською, німецькою мовами.

Перший виступ з атлетами закінчився для Івана невдало, що спонукало його взятися за тренування. Він щоденно тренуваувся з 3-ма борцями за власною програмою, придбав елегантну, камуфльовану під дерево чавунну тростину вагою 2 пуди. Брати Нікітіни примусили його відростити козацькі вуса, сфото­графу­вали з гирями і кинжалом, а портрет роз­містили у вітринах київських крамниць з підписом: “Про­слав­лений борець-козак Іван Піддуб­ний”.

Ареною його виступів став Київ і інші міста тодішньої Російської імперії. Він виходив на арену, утримуючи на витягнутій руці трьох гімнастів. Івану клали на плечі телеграфний стовп, з обох боків якого повисало по 10 осіб. У 1903 році в Франції він перемагає в 11 поєдинках, а на Паризькому чемпіонаті світу (1905 р.), де зустрілось 146 найсиль­ніших борців світу, подолав усіх суперників. Його запрошують на кращі арени Європи, Америки, Нової Зеландії. Були спроби підкупити його, відірвати вуса під час змагання, опоненти змазували своє тіло перед змаганням оливковою олією і таке інше.

Сильний, гнучкий та вродливий, при зрості – 184 см і вазі – 120 кг, об’ємі грудної клітки -134 см, пояса -130 см та біцепсів – 50 см, Іван мав велику популярність серед молоді і дівчат. У 1927 році його навіть оголосили найкращим чоловіком Всесвіту.

Але в любовних справах Піддубному не щастило. Одного разу Івана запитали: “Чи є на землі хтось, хто міг би вас перемогти?” – “Є”, – зітхнув богатир. -Баби. Все життя мене, дурня, з шляху правдивого збивали”. Першим його коханням була на 15 років старша за нього угорська канатоходка, яка, маючи багато залицяльників, дуже скоро покинула Івана. Другим цирковим коханням стала гімнастка Маша Дозморова, яку він дуже скоро назвав нареченою, але вона загинула, зірвавшись з-під купола цирку. Після цього Піддубний довгий час не міг виходити на арену цирку.

В 1909 році, в Петербурзі, Іван знайо­миться з землячкою, артисткою, родовитою дворянкою Антоніною Квіткою-Хоненко, яка погодилася стати його дружиною. Піддубний, оженившись, зав’язав із боротьбою і вирішив стати поміщиком. Він купив у селі Красенівці 120 десятин землі, садибу, 2 млини, розкішну бричку. Управителем маєтку призначив свого брата Никифора-п’яничку, який зі злості спалив його дорогий млин. Іван так і не навчився господарювання на землі. Гроші закінчились, і він знову провернувся на арену цирку. Під час його відсутності Антоніна, забравши всі гроші і 2 пуди золотих нагород чемпіона, втекла з біло­гвардійським офіцером до Франції. Через півроку вона пише йому лист: “Пробач! На колінах прийду до тебе, Іванку!”. Але Піддубний зради їй не пробачив. Він розпродує залишки свого майна і покидає рідний край.

Через декілька років після зради Антоніни Піддубний зустрів свою останню любов – 40-літню вдову Марію Семенівну Машоріну, чоловік якої в 1943 році загинув під час нальоту німців на Ростов. Своїх дітей у Піддубного не було, тому всю любов віддавав синові дружини.

Більшовики, використовуючи успіхи українського атлета в своїх політичних цілях, у 1939 році Указом Верховної Ради СРСР нагородили його орденом Трудового Червоного Прапора, присвоїли звання народного артиста, широко висвітлювали його світові досягнення як “русского богатиря” в кіно, надали йому деяку матеріальну допомогу. Але Піддубний у цей час уже знав, що односельців викосив Голодомор, а його родину розкуркулили і запро­торили до Сибіру. Він зрозумів, що жити йому в Кра­сенівці не дадуть. Він їде на Кубань і поселяється в малолюдному курортному містечку Єйськ на березі Азовського моря. Тут він прожив останніх 22 роки свого життя. В 1942 році Єйськ окупували німці. Пам’ятаючи світові досягнення чемпіона, ставилися до нього лояльно. Він мав невеличкий бізнес (більярдну, плавав на маленькому кораблі до Маріуполя). Йому виділили деяку матеріальну допо­могу (5 кг м’яса на місяць, безкоштовні обіди). Про все це, після закінчення війни, йому нагадали чекісти (“брал подачки от фашистов”). Одного разу на питання: “Як там зараз на Україні?” він відповів: “Сталін дідько, а Гітлер – чорт”, себто різниці між ними не бачив ніякої.

У 1943 році за Івана взявся НКВС. Провели слідство, але вагомих фактів колаборації не виявили і відпустили. Він писав: “…По книжці я отримую 500 грамів хліба, якого мені не вистачає. Я прошу видати мені ще 200 грамів, аби я міг існувати”. Не отримавши відповіді – обміняв на хліб свої нагороди. Родина жила в злиднях. Піддубний, чиї предки доживали до 125 років, став помітно слабнути, а перелом шийки стегна прикував його назавжди до ліжка. Вимушена малорухомість, постійне недоїдання та принизливий жебрацький статус довершили справу – 8 березня 1949 року Івана Максимовича не стало.

Поховали його в міському парку. Марії Максимівні вистачило коштів тільки на табличку та огорожу довкола могили. Могила з роками заросла бур’янами, табличка стерлася, огорожа повалилась. Лише реакція аме­риканського уряду про зневажливе ставлення ра­дянського уряду до “Чемпіона з чемпіонів” підштов­х­нула міську владу поставити надгробник. На па­м’ятнику написали: “Здесь русский богатырь лежит”. У 1988 році “истинно русские люди” розбили пам’ятник і червоною фарбою дописали: “Хохол – петлюровец” .

Усе своє життя Іван Піддубний був палким патріотом-українцем. Коли в 1937 році йому видали паспорт громадянина СРСР на ім’я “Иван Поддубный”, а в графі національність вписали “русский”, він вимагає переписати паспорт, а при відмові – власноручно виправляє прізвище “Поддубный” на “Піддубний”, а національність “русский” на “українець”. Але його невдовзі арештовують і запро­торюють до в’язниці Ростовського управління НКВС на вулиці Енгельса. Тут його катують розпеченим паяльником, вимагаючи назвати номери рахунків та адреси іноземних банків, де він міг тримати свої заощадження. На допитах він ніколи не визнавав вини. Про деталі допитів знав тільки лікар Іван Максимович. Він розповідав, що все тіло атлета було в опіках і рубцях. На питання : “Звідки ці шрами?” Іван відповідав: “Це мене на Енгельса так ле­нінізму вчили”.

Про Івана Максимовича Піддубного у світі написано (різними мовами) багато книжок, спогадів, наукових досліджень, знято фільми, широко висвіт­люється його бі­о­графія в мережі Інтернет. В РФ знято фільм, де Піддубного грає ак­тор По­реченков, який у 2014 році “на ек­ранах те­ле­візорів” стріляв з кулемета в на­ших захис­ників, що викли­ка­ло обу­рення не тільки в Україні, але також у всьо­му світі.

P.S. Сотні ро­ків царська ім­перія, десятки – радянська, а за­раз путінський режим в РФ на­магалися і нама­гаються до­сягти однієї мети: іме­на визначних ук­раїнців і їх істо­ричні та наукові досяг­нення став­лять на службу своїм політичним цілям. Українців називали (і називають) “русскими”, “советскими”, змінювали українські прізвища на російські, не визнавали і не визнають українців окремим народом, не визнають української державності і т. д. Вони вкрали в українців назву “Русь”, українську церкву, присвоїли відомі історичні реліквії з музеїв, церков, монастирів, архівів, приватних фондів, переписують історію “на свій копил”.

11 січня 2018 року президент РФ Путін заявив, що українці це “русские, отколовшиеся от большого русского народа”, він взагалі не визнає української державності. Росія, грубо порушуючи нею ж підписані міжнародні документи(“Хельсінські угоди” в 1957 р., “Будапештський меморандум” в 1994 р., “Договір про дружбу, співробітництво та партнерство” в 1998 р.) про недоторканість кордонів України вже в 2014 році віроломно загарбала частину української території (Крим, частину Донецької і Луганської областей). Вона веде не тільки воєнні дії, але також шалену пропаганду проти України на міжнародній арені, використовуючи безсоромну брехню. Так, перебуваючи у Франції (в 2017 р.), Путін назвав шлюб дочки Київського князя Ярослава Мудрого Анни, яка стала королевою Франції, “фактически началом российско-французких отно­шений”, І це тоді, коли Анна Ярославівна вийшла заміж за французького короля в 1049 році, а Москва почала будуватись лише через 100 років (в 1147 році – Вікіпедія).

У 1949 році був відкритий саркофаг князя Ярослава Мудрого. Мощі князя в ньому не виявлено. Справа в тому, що священик Никанор, який завідував релік­віями Софїї Київської під час німецької окупації, при допомозі німецького офіцера вивіз ряд реліквій, у тому числі й мощі князя, через Варшаву, Баварію, Оттаву – в Нью-Йорк, де вони знаходяться в одному з храмів міста. Закінчується дооформлення документів на повернення праху Ярослава Мудрого до Києва. Цікаво, що “старший брат” терміново створив робочу групу для передачі мощей до Москви.

Все це є свідченням того, що Москва старається за­мести сліди нашої історії, розуміючи, що без минулого в України не буде й майбутнього. Вона надіється, що “100 разів повторена брехня стане правдою”(за словами нацистського ідеолога Геб­бельса).

Але як говорить чеське народне прислів’я: “У брехні короткі ноги, далеко не втече”.

Підготував Іван Дурда, кандидат медичних наук, м.Радивилів. (Газета “Прапор перемоги”).