Кожний, хто хоч раз тримав у руках сапку…

Кожний, хто хоч раз тримав у руках сапку, вважає себе спеціалістом у сільському господарстві. Мало того, вбачає моральним обов’язком висловлювати рекомендації, при першій-ліпшій потребі й без неї видавати “новаторські” ідеї. Аби й мене не запідозрили у верхоглядстві, мушу сказати, що, хоч і живу зараз у райцентрівській багатоповерхівці, родом я із села, правда, каюся: з дитинства не хотів вставати вдосвіта пасти корову, та й рвати свиням траву в кукурудзі – не сприймав за бозна-яку розвагу, а забити й оббілувати кроля було все одно, що собі прищемити пальці у дверях… Утім, і тепер журналістський хліб не з медом, тому займаюся городництвом – не на балконі, звісно.

А все ж – одна справа давати раду кільком сот­кам городу, інша – об­робляти кілька гектарів. Зважмо, із 14,4 тисячі земельних паїв, визна­чених свого часу в Ради­вилівському районі при руйнації кол­­госпного ладу, 1285 забрані одноосіб­ними господарями – в них, вва­жається, прокинулося пра­бать­ківське хлібо­роб­ське покликання. А це значить, що в натурі кож­ному дісталося від не­повних двох до більш як п’яти гектарів, залежно від якості землі та розміру па­йової частки.

Якщо ви, читачу, не се­лянин, то можу сказати, що тільки для оранки па­рою коней п’ятигектарного лану зна­добиться днів п’ять, як-не-як, біль­ше гектара за день навряд чи піддасться. Кра­ще трак­­тором, але не в кож­ному селі він є під рукою, а як і є, то готуйся викла­сти за цю агрооперацію чималі кошти! Готовий? А засіяти? А обро­бити? Кло­поти не для сла­бохарак­терних. Навіть місь­кому невігласові зрозуміло: кіньми та вручну мало що осилиш.

Мабуть, тому чимало од­но­осібників вирішили гур­туватися наново – на більш прийнятних, спра­ведливих засадах. Виник­ли більше десятка неве­ликих фер­мер­ських гос­подарств, які об’єд­нали до чотирнадцяти паїв кожне. Добре гуртом, як є про­водир. Однак у деяких селах, на жаль, не вияви­лося ентузіастів, готових утверд­жувати себе в но­вих формах господарю­вання на землі. Як нас­лідок, залишилося не ви­требуваних сотні паїв, які, проте, не залишені без­дог­ляд­ними і передані сіль­радами в оренду. Те­пер і на рініше необроб­лювану землю знайшлися орендарі – з чис­ла ново­утворених приватних сіль­ськогосподарських під­приємств із значним стар­товим капіталом, вітчиз­няним і, вочевидь, закор­донним.

Бо що вдіяти, не з сап­кою ж братися до діла? Не загнешся сам – поставить на коліна відсутність кош­тів на добрива, насіння. І як же, наприклад, старій, немічній людині впорати свої гектари?

Час показав, що із са­мою передачею землі в приватну власність мало що змі­ни­лося. Застаріла техніка чи її нестача – це серйозно. Від­сутність на­леж­ної державної під­тримки сільгоспвиробників – теж немаловажно. Але не менше впливає на стан справ і те, що селянам зде­більшого не вистачає знань, аби ощадливо й перед­бач­ливо вести спра­ву. Зда­валося б, займа­ються нею роками, що ж тут учитися? Не випадково іноді почуєш: чи потрібно садити (кар­топлю, горо­дину), якщо отри­муєш самі збитки?

З начальником агро­відділу райсіль­госп­уп­рав­ління, досвідченим госпо­дарником Олек­сандром Кухарьовим ми спро­бували прора­хувати, що, скажімо, оз­начає нині зай­матися картоплярством у при­садибних масштабах. Чи збитково це?

Візьмімо середню сі­м’ю з чотирьох чоловік. За підра­хунками вчених, тіль­ки на харчування на рік їм потрібно близько тонни бульб. Та ще на домашню худобу й жив­ність слід припасти в се­редньому з півтори. При досить поши­реній у нас вро­жайності в 200 центнерів з гектара накопують із десяти соток 2 тонни. А “нам” треба дві з половиною, отже, варто засадити картоплею 15 сотих. На садіння необ­хідно 9–10 мішків бульб, або 450 кг. Якщо купувати насіння за ціною ниніш­нього року ( 2 грн. за кг), загалом піде 900 грн. Бажано обробляти са­див­ний матеріал стимулято­рами росту й протрую­вати. Це недорого. На наших 450 кг знадобиться відповідно 20 грн. і 150 – 180 грн.

Далі за розпорядком – угноєння ділянки, оранка й садіння. У кожного це від­бувається по-різному, але, як правило, удоб­рення влітає не менш як у 300 грн., за розо­рювання сотки треба платити по 6 грн. Множимо на 15, до­рів­нює 90 грн., плюс ви­трати на обід помічникам. Агротехніка вимагає 3–4 або й 5 боронувань площ або внесення гербіцидів – у ці­лому набігає ще 45 грн. Два-три підгортання рядків – знову 60 – 90 грн. Настає пора обробітку проти коло­радського жука й фітофтори. Якщо личи­нок можна вивести й за два обприскування, то з фітофторою, котра спри­чинює передчасне почор­ніння й загибель ботвин­ня, реко­мендується става­ти “до бо­ротьби” 3–4 ра­зи. Затрати складуть від­повідно 30 грн. і 60 – 100 грн., залежно від виду препарату.

І ось уже настає пора збирати врожай. Скосити бадилля, якщо не візь­меться за це хтось із сім’ї, – 50 – 75 грн. Розорати рядки – ще стільки ж. Відвезти з поля зібрану картоплю – знову трать гроші.

Зрозуміло, в кожній сім’ї цифри свої, але при­близно все ж такі, як тут подані. Однак при такій скрупульозній агротехніці й врожайність буде не в 200 ц з гектара, а при­наймні вдвічі більша. Зна­чить, вдасться накопати приблизно 5 тонн бульб. Половина – собі, із при­пасеним насінням – 3 т , решту – на продаж.

Легко можна виручити всю суму, вкладену у ви­ро­щування картоплі, на­віть із відчутним надлиш­ком. За­леж­но від того, як складеться ціна. А гроші потрібні не тільки на свої потреби, а й на під­три­мання господарства. Гри­вня за гривнею – назби­руються чималі суми. За паспортизацію корови – 60 грн,, за її осіменіння – 55, за виводку – 15, до­дайте до цього платню за дослідження на приховані форми мас­титів, за вак­цинацію всієї домашньої живності…

Між іншим, бульби окуп­ляться і в приростах живої ваги свиней. Можна, певна річ, вигодувати їх і без кар­топлі, але тоді слід віддати в середньому по 3 кг зерна на свиню за день. За місяць на двох піде 180 кг. Вважається, що на центнер приросту свині необхідно 700 кг зерна. При наявності кар­топлі в раціоні потреби в ком­бі­кормах значно ско­ротяться.

Та й у меню сім’ї кар­топлю неспроста нази­вають “другим хлібом” – маючи її, ми економимо на дорожчих за ціною кру­пах, вермішелі.

І, нарешті, не скидай­мо з рахунку, що витрати на ви­рощування картоплі в реаль­них умовах менші принаймні на третину про­ти наших розрахунків (на ділі менше кропимо, менше підгорта­ємо). А купити для своїх потреб дві з половиною тон­ни – сягне не мало не багато – 3000 гривень.

Ось і поміркуймо. Я так докладно спи­нився на під­рахунках не­спроста, адже мало в якій сім’ї ве­деться точний о­блік затрат за всіма куль­турами і підсобним тва­рин­ництвом. До того ж у сіль­ське господарство нині при­йшли нові люди, “блуд­ні сини” з міст, і їм потрібно в усьому розі­братися. Живемо спра­давна за прин­ци­пом: як би менше по­тра­титися.

А можливо, начебто зай­во вкладена сотня гри­вень окупиться кількома сотнями? Хто в цьому по­радить? У наших умовах, очевидно, дещо могла зробити і робила районна сільськогосподар­ська до­радча служба, але через відсутність фінан­су­вання вона припинила іс­нування, залишилася тільки об­ласна, а туди достукатися вельми клопітно.

Безумовно, можна зве­р­­татися і до спеці­алістів управ­ління агро­промислового розвитку райдержадміні­стра­ції, во­ни охоче дають кон­суль­тації, але й сюди таких звер­нень було обмаль.

І не тільки щодо рос­линництва. Адже в районі реалізуються програми ство­рення культурних па­со­вищ, сервісного обслу­говування худоби, ство­рено спілку мо­локови­робників – здавачів моло­ка – і все це для того, аби господар не почував себе залишеним напризво­ляще і навіть за цілком не­спри­ятливих законодавчо-сус­пільних обставин бодай у своєму районі, в рідному селі мав деяке полег­шення.

Одне слово, селянин повинен мати умови для достойного, забез­пе­че­ного життя. І, озброївшись знан­нями, заручившись підтрим­кою місцевих ор­ганів влади й дуже бажано – верховних, які нині по­глинуті виключно неза­земленою політикою, ви­рощувати врожаї та до­гля­дати худобу не тільки для власного прохар­чу­вання.

Володимир Ящук, м. Радивилів.

Володимир ЯЩУК. 1951 р.н., с.Надчиці Млинівського району. Закінчив Клеванську школу №2 (1968) і Рівненський педінститут (1973). З 1973 року – в пресі (Дубровиця, Радивилів, Рівне). Член Національної спілки журналістів України. Автор книги “Радивилів” (Рівне, “Волинські обереги”, 2004), а також поетичних збірок у пресі та на Інтернет-ресурсах. Живе в місті Радивилові на Рівненщині.