Козинський замок. Подробиці викрадення святої ікони з Почаївського монастиря

Козин, замок

Руїни Козинського замку і костел у Козині – з малюнка ХІХ ст.

У зв’язку з Берестецькою битвою 1651 року, яка відбулася в часи Хмельничини, декілька разів у документах того часу, що їх опрацьовують сьогочасні історики, згадується містечко Козин – нині село Радивилівського району Рівненської області. Іноді воно включене у версії розвитку подій.

Наприклад, Ігор Свєшніков у своїй монографії «Битва під Берестечком» (Львів, «Слово», 1993) висловлює таку думку про час, що передував битві: «Хмельницький, мабуть, йшов біля Кременця на переправу через р.Пляшівку в Козині… а далі через села Боратин, Хотин, Рідків… до Острова. …На переправу в Козині першими підійшли татарські загони. З цього можна зробити висновок, що якусь частину козацьких полків Хмельницький послав з Іслам-Гіреєм, а попереду його військ йшла частина татарів…» [7;104]. Утім, далі визнає: «Незважаючи на численні пошуки, не вдалося локалізувати місця переправи козацьких і татарських військ через р.Пляшівку в Козині…» [7;150]. Козин міг потрапляти в зону військових дій і згодом. Так, 28 червня татари напали на королівську челядь на пасовиську, багатьох вбили, захопили коней, самі втратили кілька сотень чоловік, спалили Лешнів та довколишні села, а, будучи відігнані Конєцпольським, Любомимрським і Чарнецьким за переправу (у Козині? – знак запитання поставив І.Свєшніков), палили близькі села [7;282]. «…29 червня, використовуючи сприятливу погоду – дощ і туман, Хмельницький перевів свою армію через переправу в Козині і разом з татарами атакував ліве крило королівського війська» [7;104]. Нарешті, в трагічний для козаків та повстанців день 10 липня 1651 року наказний гетьман Іван Богун, облаштувавши три переправи, перевів уранці дві тисячі козаків з двома гарматками на правий берег річки Пляшівки з метою забезпечити умови для організованого виведення війська – необхідно було відігнати польський загін Лянцкоронського. І Лянцкоронський таки не на жарт злякався, не розуміючи, що воно й до чого, тож мусив відступити на переправу в Козині [7;238]. Далі з огляду на відступ селянсько-козацького війська відомо, що шляхтичі не змогли організувати масованого переслідування. І король Ян Казимир, втративши надію на можливість його організації, 14 липня виїхав з Берестецького табору і затримався біля Козина. Врешті-решт деякі польські полки знищили невеликі відступаючі козацькі загони (села Рудка та Іваня), а в Почаївському монастирі захопили чимало козацької старшини. Королівське військо пройшло до фортеці Орля (тепер село Вірля Кременецького району), яка належала магнату Фірлею.

Існує думка, що, відступаючи, Іван Богун зі своїми воїнами напали на Козинський замок (того самого Фірлея) і зруйнували його. Оскільки відступаюче військо, побоюючись переслідувань, не мало часу на розгул пристрасті і помсту, виглядає маловірогідним зруйнування замку саме в цей час. Більше можливостей було до початку битви, коли козаки йшли на переправу до Козина. Відомо, що замки і маєтки нищили і розграбовували тоді як козаки, так і польські вояки. Але в козаків і селян було більше підстав для ненависті, адже не могли не знати про те, що саме Фірлей за два десятки літ перед тим організував пограбування великої православної святині – Почаївського монастиря і викрав звідти чудотворну ікону Божої Матері. Двадцять п’ять років вона була в Козинському замку, не маючи пошанування, не доступна для православних віруючих [11; 51].

Ось тут доречно коротко звернутися до історії Козина. Перша письмова згадка про нього як присілок Козин-Острів знайдена в актах Луцького замку під 17 липня 1488 року – поселення перебувало у власності «пані Федки, дочки Юршиної и дружини пана Олізара Шиловича, маршалка волинської землі і старости луцького» [8;1080]. Назву присілка можна пояснити так: його мешканці утримували кіз або їх багато водилося в лісах, а поряд, посеред річки Пляшівки, був чималий острівок, можливо, саме звідси й почалася забудова поселення. Згодом (про це буде сказано окремо) на цьому острові було зведено замок Фірлея. Подальші згадки про Козин – з другої половини ХVІ століття. В акті того ж Луцького замку від 1545 року в описі великого мосту земського луцького і при ньому городень згадана городня Олехна і Михайла Козинських з Козина і Іваня, причому наведено зміст грамоти польського короля Казимира про призупинення мит, зокрема, вказано: «в Козині не потрібно» брати мито [8;1080]. Під назвою села Козин згаданий і в акті від 14 квітня 1563 року – в заяві слуги Троцького воєводі Миколи Радивила про недопущення паном Ісаєм Козинським до введення пані Софії Козинської у володіння присудженими їй за борги людьми і землею в селах Козин і Іванє. А акт від 18 серпня 1565 року містить донесення віжа (судовиконавця) про сплату паном Михайлом Козинським боргу пані Ядвізі Козинській, за котрий у неї в заставі перебував його маєток – село Козин [8;1080].

І лише 17 квітня 1630 року Козин згадується під іменем містечка, що належить Фірлею – у скарзі пана «Андрія з Домбровиць Фірлея» на пана Андрія Линевського з приводу того, що він гнобив селян орендованих ним у Фірлея маєтків («не тилко жито в подданных побрал, але навет и самого его милости пана Фирлеево жито, в фолварку Воротневском будучое, которое подданным и месчаном своим Козынским продал, так немолочоное, яко и молочоное побрал и кгвалтовне пограбил» [8;1081]. Наступний акт від 9 березня 1641 року підтверджує факт, що Козином разом з Козинським замком володіє каштелян белзький Андрій Фірлей. Мало того: подається важливий історичний факт: у скарзі ігумена Почаївського монастиря Івана Желізо (преподобного Іова) на дворянина Андрія Фірлея йдеться про пограбування чудотворної ікони Божої Матері, викрадення церковного начиння, відняття і присвоєння монастирських земель, про облаштування в самому монастирі шинків «вшелякого напою» та про інші кривди. Викладено обставини дарування ікони та коштовних речей церковного вжитку, здійснене пані Анною (Ганною) Козинською-Гойською [8;1081 – 1082].

Треба зазначити, що документально підтверджена історія Почаївського монастиря починається 1527 року, тобто всього на 60 років раніше за першу письмову згадку про Козин. У грамоті, що написана старою українською мовою і була видана польським королем Зигмунтом І Крем’янецькому старості Якову Монтовтовичу, міститься настанова, щоб він не збирав податків і не втручався в справи почаївських землевласників – Василя і Анни Гойських і щоб під час свята Успіння Пресвятої Богородиці в Почаєві не брав податків від людей, які привозили на продаж харчові продукти [1, 23].

Вивчення біографічних відомостей про Анну Гойську (Анна Тихонівна Єрофеєва-Козинська; ? – 1617) залишає до кінця не з’ясованими обставини отримання нею у власність Козина.

Анна за походженням – зі старовинного дворянського роду Козинських: дід Грінко Мжачич Козинський (якого часом називають Гриньком) у 1494 році обіймав посаду луцького хорунжого, батько Тихон був овруцьким державцем. Вийшла заміж за Василя Богдановича Гойського, земського луцького суддю, який помер приблизно у 1557 році. Анна дітей не мала.  У володінні її перебували Почаїв, села Орля (Урля), Козин, Комнатка, Савичі і Старий Почаїв. Місце проживання Гойської – Орля, мала кам’яний замок, оточений озером. Як глибоко віруюча людина була парафіянкою Почаївської Успенської церкви, тож неспроста вирішила своє багатство спрямувати на потреби монастиря, який зазнав збитків через набіги татар [3].

У 1597 році Анна подарувала Почаївському монастиреві чудотворну ікону Божої Матері, отриману в подарунок від самого грецького митрополита Неофіта майже сорок років перед тим, коли він при нагоді, перебуваючи в церковних справах у цих краях, заїхав у її родинний замок Орля. А ще передала монастиреві чимало земель біля Почаєва – понад 200 гектарів, вділила багато коштовностей для оздоблення храму, призначила щорічну грошову данину зі своїх маєтків [10;22].

14 листопада 1597 р. зробила фундушевий запис, на монастир було передано: «1. Десять волоків орної землі (волок – 20 десятин), 2. Ліс і сінокос при манастирі, на схід від нього, по дорозі до Крем’янця, 3. Десять кіп литовських грошей щорічно (копа – три карбованці), 4. Шість родин селян на подаровані землі для управи нею, і 6. Десятина зо всякого збіжжя свого Почаївського маєтку. Шости родинам селян, приділеним до землі, дано по одному волоку, цебто по 20 десятин на родину. Снопова десятина давала озимого 300 кіп, а ярового 600 кіп річно». Поставила й умову, щоб у монастирі було 10 осіб: 8 монахів та 2 дяки-причетники. «А Ігумен мусить бути чоловік Християнської Віри Східньої Церкви, Святих Правил нашого Грецького Ісповідання… Судити незгоду в манастирі має Владика не іншого Ісповідання, а тільки Грецького, Східньої Церкви… А на кожного, хто порушить у чому цю мою волю на некористь цього манастиря, нехай буде на нього анатема і всяке неблагословення з прокляттям»[3].

Після смерті Пилипа Козинського (який, між іншим, прозрів завдяки чудотворному впливові згаданої ікони) спадкоємцем його частки стала дочка Марія, а та передала спадок синові й дочці.

Дочка Варвара Козинська була в шлюбі за князем Андрієм Фірлеєм, вихідцем із роду німецьких придворних польського короля. А Фірлей не міг змиритися з “марнотратством” Анни Гойської, яка вже відійшла в інший світ.

10 червня 1623 р. він послав на Почаївську гору свого слугу Григорія Козинського з іншими дворовими служками, “також лютеранами”, які пограбували монастирське майно і захопили чудотворну ікону. А ще Фірлей забрав землі навколо монастиря, зокрема, ті, на яких були монастирський колодязь і ставок. Преподобний Іов вирішив викопати криницю прямо на Почаївській горі, що виглядало справою ризикованою. Однак вода виявилася вже на глибині 46 метрів [4].

Усі вкрадені коштовні речі грабіжники відвезли в Козинський замок Фірлея на острівку, оточеному водою.

Давно немає того замку, але в Козині і тепер знають, де він стояв, ще на початку ХХ століття тут можна було побачити його руїни. „Ілюстрований путівник по Волині” Мечислава Орловича, виданий у Луцьку в 1929 році, містив таку інформацію: „На острові посеред ставу піднісся у ХYІ ст. замок тоді Фірлеїв, пізніше перероблений на палац, де в 1787 р. приймав Ян Тарновський Станіслава Августа (Станіслав ІІ Август Понятовський – останній польський король. – В.Я.). З давнього замку залишилися тільки рештки в’їзної брами. У палаці графа Яна Тарновського була перед війною галерея ікон і бібліотека старовинної класики» [6; 20].

Перекази стверджують, що Андрій не лише зневажливо ставився до православних святинь, а й жорстоко поводився з простими жителями Козина. Відомо з документів, що вони не раз у відповідь учиняли підпали панського майна.

Викрадення ікони і нешанобливе до неї ставлення не минуло для Фірлеїв безкарно. На одній із колон Свято-Успенського собору Почаївської лаври висить старовинна картина з підписом: “Стрясение бесом жены лютеранина Фирлея, похитившего чудотворную икону и облекшего свою жену в священническую одежду на поругание в замке Козинском в 1641 г.”

“Одного разу у Козинському замкові у Ферлеїв був бал. Щоб потішити своїх гостей, Фірлеєва зараз таки вбралася в церковні ризи, взяла в руку Святу Чашу і так вийшла до гостей… І голосно зневажала Православну віру та православні звичаї … Але як тільки через своє нерозуміння лиха жінка насмілилася на таке богохульство, на неї напав злий дух, від якого вона страждала доти, доки святу ікону знову не повернули на своє місце», – пише сучасник, автор життя преподобного Іова монах Досифей [4].

Майже двадцять п’ять років перебувала чудотворна ікона в замку. Тільки за рішенням суду, про що наполегливо турбувався настоятель монастиря ігумен Іов Желізо, ікона була повернута монашій обителі [5]. Андрій Фірлей змушений був визнати безрезультатність своїх зазіхань на монастирське майно і підписав мирову з почаївськими іноками.

А через десять років через Козин під Берестечко йшло повстанське козацько-селянське військо Богдана Хмельницького. Наслухавшись розповідей про свавілля Фірлеїв, полковники наказали штурмувати замок. І твердиня не встояла. Розповідають, до рук повстанців потрапило чимало зброї. Багато козинців улилося в армію Хмеля [2;25].

Польська шляхта відповіла погромами козинських обійсть. Відступаючи після битви, розлючені бойовою невдачею козаки під проводом Івана Богуна, вірогідно, могли завдати остаточного нищівного руйнування фортеці [11;53]. Після цього вона вже так і не відродила колишньої величі.

Польські військові, переслідуючи повстанців, стали табором під Козином. Загін Яреми Вишневецького заволодів містечком. Воно було вщент зруйноване. На центральному майдані на дубовій колоді рубали голови “заколотникам”. Після такої розправи в Козині лишилося, за документальними свідченнями, лише чотири сім’ї. Утім, І.Свєшніков у своїй книзі “Битва під Берестечком” писав, що Козин було спалено, а його жителів вирізано ще при відступі з-під Берестечка кримських татар [11; 53].

Відроджувався Козин повільно. У 1659 році в ньому налічувалося всього 30 господарств. Наприкінці XYІІ ст. село і його околиці прибрав до рук магнат Потоцький. Управляв маєтком Олександр Домінік (із роду графів Тарнавських) [11;53].

У 1583 р. Варвара з Козинських княгиня Збаразька внесла з Козина від 7 димів ринкових, 30 димів вуличних і 37 грунтів, 43 нужденних хатин, 2 єврейських слуг, 5 комірників, 6 городників і 4 городень, 2 вальних коліс, 1 попа. У 1589 р. платилося від Козина оренди Фірлеям – 11 флор. і 8 грош. з городників, комірників, ремісників, єврейських слуг, від попа 11 флор. 26 грош. і чопового 30 флор. У 1750 р. Козин належав Тарнавським, тоді організували будівництво костелу католицького ордену домініканців (завершилося аж у 1775 р.), місцева людність мусила сплатити за будівництво 7.000 золотих. Через сто років, у 1870 р., в Козині було 155 будинків і 514 жителів, переважно євреїв, діяли церква, синагога, ґуральня. За переписом 1911 р. у селі до земельної власності Яна Тарнавського належало 1953 десятини [9; 516, 517].

Література

1. Арх. Амвросий. Сказание о Почаевской Успенской Лавре. Почаев, 1878.

2. Бухало Г. Круг містечка Берестечка. Рівне, 1993.

3. Вікіпедія. Гойська Ганна.

4. Дубилко І. Почаївський монастир в історії нашого народу. Інститут дослідників Волині Ч. 57. Вінніпег, 1986.

5. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. С.-Петербург, 1890 – 1907 (стаття «Почаевская Успенская лавра»).

6. Orłowicz Mieczysław. ILUSTROWANY PRZEWODNIK PO WOŁYNIU. Луцьк, 1929.

7. Свєшніков І. Битва під Берестечком. Львів, «Сяйво», 1993.

8. Теодорович Н. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. Т.2. Почаев, 1890.

9. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. Т. 1. Вінніпег, 1984.

10. Чобіт Д. Почаївська Свято-Успенська лавра. Броди, «Просвіта», 2005.

11. Ящук В. Радивилів. Краєзнавчі матеріали. Рівне, «Волинські обереги», 2004.


Ящук Володимир Іванович, почесний член Національної спілки краєзнавців України, лауреат регіональної краєзнавчої премії «За відродження Волині» (м.Радивилів).

 

 

Володимир Ящук

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

Можливо, Вам це сподобається...

2 Responses

  1. Червень 29, 2015

    […] […]

  2. Листопад 10, 2015

    […] Особливо складною була боротьба настоятеля з Анджеєм Фірлеєм – племінником благодійниці монастиря Ганни Гойської, який викрав священну ікону Божої Матері і відвіз у свій Козинський замок (нині село Козин Радивилівського району). Докладніше про це читайте тут: http://www.radyvyliv.info/kozinskij-zamok-podrobici-vikradennya-svyatoї-ikoni-z-pochaїvskogo-monas… […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.