Леся Українка і наш край. До 150-річчя від народження поетеси

У лютому сповнюється 150 років від дня народження видатної української поетеси Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач). Уродженка Новограда-Волинського, вона тісно пов’язана і з Рівненщиною. Адже бувала тут у багатьох містечках і селах: Радивилові, Клевані, Корці, Дубні, Пляшевій, Здолбунові, Гільчі…

Леся Українка не раз відвідувала Рівне. Тут деякий час мешкав її дядько Михайло Драгоманов. Приїздила вона сюди разом із матір’ю Оленою Пчілкою.

До слова, якщо у Луцьку вулицю Лесі Українки знають, певно, всі (адже це – пішохідна вулиця в центрі міста), то рівненська вулиця Лесі Українки – значно менш відома. Це невелика вуличка в районі Дворця, забудована приватними будинками. У Радивилові теж є вулиця Лесі Українки (паралельна до відомої Почаївської). Є в Радивилові і вулиця Олени Пчілки.

Відомо, що сім’я Косачів переїхала із Звягеля (тепер Новоград-Волинський Житомирської області) до Луцька весною 1879 року. Живучи тут до травня 1882 р., до свого нового переїзду в село Колодяжне під Ковелем, мати Лесі – Олена Пчілка, теж відома письменниця, часто організовувала захоплюючі поїздки своїм дітям у навколишні міста і села, у пам’ятні місцевості, пов’язані з історією рідної України.

Історик-архівіст В.Рожко в одному зі своїх досліджень зазначав: «З села Чекни до Пляшевої і Берестечка віддаль кількагодинної їзди долали кінним екіпажем, саме таким транспортом користались на той час подорожні, тому, знаючи Олену Пчілку з її кипучою енергією творити добро для України, прагнення виховувати в національному дусі молодь, вона повезла на поле козацької слави під Берестечко своїх дітей, щоб разом з ними мати можливість після веснянок в с.Чекні послухати голосіння вітру по героях-козаках, полеглих за вольную-волю на полі Берестецької битви».

Ця пам’ятна поїздка відбулася влітку 1879 року і залишила незабутній слід у серці Лесі на все життя. Про перебування родини Косачів на полі битви згадує у своїй повісті «Співачка досвітніх вогнів» Анатоль Костенко: «Косачі зійшли на середину пагорбка, що витикався над іншими, теж розкиданими довкола. Там, де колись був луг з непрохідними болотами, тепер рябіли вузенькі, засіяні різним збіжжям нивки. По вибалках зеленіли кущі лози, по піщаних горбах поп’ялась шелюга.

Ольга Петрівна напружено вдивлялась удалину, а вуста мимохіть шепотіли:

Ой чого ти почорніло,

Зеленеє поле?

Почорніло я од крові

За вольную волю.

Круг містечка Берестечка

На чотири милі

Мене славні запорожці

Своїм трупом вкрили.

Леся хотіла просити матір, щоб голосніше говорила, але, побачивши на її очах сльози, мовчки притулилась до неї. Через хвилину мати розповіла про трагічні події, що сталися тут у червні 1651 року».

Повертаючись додому, мати і діти зустрічалися з людьми – нащадками учасників битви, слухали їхні хвилюючі розповіді про давно минулі героїчні дні.

«Леся, старша за мене на шість років, і без порівняння вразливіша, – пам’ятала ті чекнянські веснянки все своє життя», – писала у своїх спогадах Ольга Косач («Спогади про Лесю Українку», Київ, 1963 рік). Тут, у Чекні, Леся вперше почула «Подоляночку», «Женчичок-бренчичок», «Зайчик», «Рак-неборак» та інші дитячі пісні. Потім вона включила їх у тексти до збірника «Детские игры, песни и сказки Ковельского, Луцкого и Новоград-Волынского уездов Волынской губернии Волыни. Киев. 1903 год». Ще через кілька років Микола Лисенко видасть збірник народних пісень для учнів народних шкіл, де чекнянські веснянки позначені: «с.Чекна Луцького повіту». Леся Українка була переконана, що це село належало саме до Луцького повіту, оскільки від нього до Луцька – дуже близько. Ймовірно, із Чекни мати Лесі возила дітей і на відоме місце Берестецької битви 1651 року.

У листі від 9 травня 1891 року із села Колодяжного на Волині Леся писала до Львова дружині Івана Франка, запрошуючи погостювати в Косачів: “Хоч їхати залізницею мусите довго, однак я мислю, що їдження не маєте брати багато, бо в Радивилові треба чекати дві години, а за той час можна купити собі, що треба… Від Радивилова до Ковеля (остатня станція Ковель) їхати вже недовго, до 6-ї г. вечора, тільки одна невигода – пересадка в Здолбунові”.

На жаль, листів поетеси свого часу було опубліковано небагато. Отож не могла не зацікавити замітка «Супервумен Леся Українка» в газеті «Волинь – нова» за 15.12.2016 р. – про впорядкування епістолярної спадщини письменниці.

Епістолярну спадщину нашої видатної землячки впорядкувала теж волинянка – науковець-лесезнавець Валентина Прокіп, уродженка селища Голоби Ковельського району. «Леся Українка. Листи: 1876–1897» від видавництва «Комора» – це перше видання писемного спілкування письменниці із сучасниками без радянської цензури.

Із листів Леся Українка постає сильною особистістю, у неї — неймовірна сила духу, висока самоорганізація й жага до навчання. І водночас вона так само любить, мандрує, хворіє, шукає гроші на видання журналів чи на оренду квартири, страждає від сезонних депресій і не хоче вилазити з ліжка, провалює дедлайни (останні терміни подачі рукописів) – ніщо людське не чуже геніям.

У цій жінці стільки волі, сили, впертості, гумору, самоіронії, ніжності, що аж важко осягнути все це в одній людині. Неймовірне розчулення – читати листи десятирічної дівчинки до бабусі на Полтавщині, в яких вона розповідає про домашніх котів, про своїх ляльок, муфту й шапку… Леся дорослішає – і з того періоду її життя у листах до дядька Михайла Драгоманова вгадується прагнення заслужити його повагу, рости й рости в його очах. У Лесі Українки розкішне почуття гумору й відважність висловлювати те, що думаєш: «…Чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір’я дерти. А пожалься Боже того пера й чорнила».

Листування Лесі Українки – це ще й свідчення епохи ХІХ століття з його розквітом, шляхетністю, витонченими манерами. Епістолярний жанр у той час вважався справжнім мистецтвом. Тож письменниця постійно переживає, як сприйматиметься її повідомлення, з ваганнями розпочинає листовне спілкування з новими людьми, дбає навіть про якість паперу, – теперішня культура фейсбучних чатів далеко не така.

Перший том листів Лесі Українки закінчується 1897 роком — на той час їй 26. Попереду в неї – нові пошуки, кохання й драми, перемоги і розчарування. (За матеріалами Радивилів.info).

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.