Лунали постріли німецьких батарей, і я гукав: «Почалось!»

фашистський літак

Минає 70 років Перемоги над нацизмом, і пам’ять настирливо повертає до далекого, але незабутнього березня 1944-го року… Після визволення 19 березня Радивилова, тоді – Червоноармійська, і Червоноармійського та Козинського районів від фашистських загарбників і після невдалих боїв під Бродами фронт стабілізувався на довгих чотири місяці. Передова лінія окопів радянських військ проходила біля Бродівського лісу. Проти 13-ї армії Першого Українського фронту стояла німецька тринадцята армія в складі групи «Північна Україна», яка мала завдання не пропустити Червону армію до Польщі.

Почалися воєнні будні прифронтового міста Червоноармійськ… Ми проживали на його околиці, на вулиці з назвою Літня (тепер вулиця Олени Пчілки). Дідусь щось майстрував на подвір’ї, а моїм завданням було вслухатися у небо… Про початок артилерійського або мінометного обстрілів мені треба було повідомити матір і бабуню, які на кухні готували їжу.

Особливо дошкуляли населенню німецькі шестидулові міномети, які були прозвані солдатами як «ванюші» – на відміну від радянських «катюш». Міни від цих «ванюш» летіли зі страшенним виттям… Коли ж лунали постріли німецьких батарей у Бродівському лісі, я кричав: «Почалось!» – і всі ми гуртом ховалися у льосі, який збудував дідусь біля будинку. Але цей прихисток міг урятувати тільки від осколків.

Користуючись відсутністю Другого фронту в Європі, німецьке командування почало перекидати нові дивізії в район Бродів. У кінці березня посилилися контратаки ворога. Саме в цей період і здійснили свої подвиги Герої Радянського Союзу артилеристи П.Г.Стрижак та І.І.Удалов.

Німецька авіація часто бомбардувала місто й залізничну станцію. І саме тому військовий комендант Червоноармійська, генерал-майор П.С.Ільїн , командир 20-ї мотострілецької бригади, віддає наказ про негайну евакуацію мешканців міста. Наказу підлягали всі, хто не працював на потреби фронту, в першу чергу жінки і діти.

Я з матір’ю та сусідами Бакаленками  (а в їхньому будинку на той час був військовий госпіталь) виїхали підводою на початку квітня. Бабуся з дідусем залишилися вдома. Вже в дорозі, на полі, там, де потім діяв міжгосподарський комбікормовий завод, на нас налетів німецький літак. Розстрілявши боєкомплект, він пролетів низько над кіньми та звернув у сторону Бродівського лісу.

А ми, тим часом, щасливо доїхали до одного з хуторів біля села Круки. Там почалося наше сільське життя в біженцях, наповнене різними пригодами і несподіванками.

Напередодні Пасхи старші за мене сини господині, де ми зупинилися, і сусідські хлопці пішли набрати глинки, щоб змастити долівку у сінях будинку. Я теж пішов з ними. Довкола хутора було чимало німецьких окопів. Раптом один із хлопців закричав: «Йдіть усі сюди!» Всі підбігли. В окопі ми побачили молодого німецького солдата. Вбитого… Його тіло, напівзакопане, викликало у нас тремтливі почуття. Вродливе обличчя, навіки заплющені очі… Той юнак безславно загинув на чужій землі через світові амбіції своїх верховодів, у нас навернулися на очі сльози… Ми почали схлипувати: хлопці згадували своїх батьків і старших братів, яких мобілізували в армію, та й я вже майже три роки нічого не знав про свого батька. Солдата присипали землею в «його» окопі…

Пригадується, як одного дня я знайшов у кущах металеву трубочку, подібну до пластмасової ручки. Сівши біля стежки, почав безпечно її перебирати в руках. У цей час поруч проходив радянський офіцер з військової частини, що розташовувалася на хуторі. Побачивши в моїх руках  цю «іграшку», він миттєво вихопив її з моїх рук та викинув у кущі. А сам прикрив мене своїм тілом…

Пролунав вибух… Це, як виявилося, був запальник від німецької гранати. З будинку повибігали мати з бабусею та стали слізно дякувати йому за мій порятунок.

У селі Круках якось сталась трагедія: син із знайденої німецької гвинтівки ненароком застрелив свою матір.

На Пасху бабуся принесла нам довгоочікувану звістку від батька: він будував військові заводи в м.Омську.

Потім була піша подорож з матір’ю до Почаєва – там проживала рідна татова сестра. Йшли через поля, усіяні розбитою німецькою технікою. Після вечірньої служби в Почаївській лаврі ми були свідками величної панорами нічного бою в районі селища Підкамінь, яке добре проглядалося з галереї Успенського собору.

А тим часом напруга на фронті наростала, особливо в другій половині квітня. З огляду на можливу небезпеку вуличних боїв усе населення Червоноармійська було евакуйоване, за винятком, щоправда, робітників млинів, хлібопекарні, медиків.

Дідусь, бабуся, її старший брат Григорій Киричук та ми з сім’єю переїхали в село Копані. Жили ми в стодолі, біля школи.  А ще в цьому селі стояла військова частина. Часто, вечорами, біля школи, у великій стодолі, для солдатів «крутили» художні фільми. На екрані, виготовленому із простирадл, оживали життєві сюжети. Саме на цьому екрані із постільної білизни я вперше переглянув фільм «Чапаєв», який мені запам’ятався надовго…

Дідусь у ті дні подався до Кременця, до свого старшого брата Петра, взяв там підводу та повіз нас усіх в це місто. У нас на господарстві на той час була коза, а в родичів – корова. Молочниці дуже потоваришували між собою, нашій козі дуже сподобалися трав’янисті схили, де можна було вдосталь напасатись.  Для мене ж з моїм двоюрідним братом Борисом лоно кременецької природи видавалося раєм. Цілісінькими днями ми пропадали на вулицях та схилах старезного міста, випасали худобу, ходили до лісу по дрова. Декілька разів німецька авіація налітала на місто і на залізничну станцію. Але бомби падали, в основному, біля підніжжя гори Бони, тому великої шкоди місту не завдавали.

До нас приїхала колишня мешканка міста Харкова Наталія, яка свого часу була перекладачем у німців. Вони її привезли у Червоноармійськ і знову хотіли забрати з собою, як відступали. Але вона не забажала з ними їхати. Дідусеві, який заховав харків’янку від окупантів, та була вдячна все життя. А в 1945 р. Наталія вийшла заміж за Василя Іванова, старшого лейтенанта, штурмана літака ІЛ-2. Під час військових навчань у 1946 році він загинув. Наталія ж працювала довгий час шеф-кухарем у громадських їдальнях. Ніколи не забувала нашої родини. Вийшовши на пенсію, поїхала до племінниці у Харків.

У наших кременецьких родичів була швейна машинка, а моя мати, знаючи тонкощі крою та шиття,  одягала не лише всю нашу велику сім’ю, а ще й  сусідів.

Під час дитячих забав часто виникала журба за рідним містом Радивиловом-Червоноармійськом, за рідним домом. Але ж до повернення додому треба було зачекати ще півтора місяця. Ось такою була весна 1944-го…

Ми повинні пам’ятати уроки минулого. Адже фанатичні марення кремлівських правителів про відродження імперії тільки наближають смертоносне горнило війни до мирних родин. Будемо сподіватися, що світова спільнота врешті-решт займе більш чітку і послідовну позицію та не допустить нового кровопролиття, і спокій таки закріпиться на нашій багатостраждальній землі.

Юрій Арламовський, вчитель-пенсіонер, м.Радивилів. (З сайту “Юрій Арламовський. Сторінки історії”).

 

Адміністратор

системний адміністратор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.