Мистецтвознавець із села Козин. ВІДЕО

Діана КЛОЧКО, 52 роки, мистецтвознавець. Народилася у селі Козин Радивилівського району. Батько Георгій Григорович Костюк був директором школи, господарським керівником, мати – медсестра. Закінчила Абрамцевське художньо-промислове училище в Росії за спеціальністю ”кераміка”. З 1986-го живе в Києві. У Київському художньому інституті здобула фах мистецтвознавця, закінчила аспірантуру Національної академії мистецтв. Працювала журналістом. Вела книжкові проекти у видавництвах. З 2006-го по 2010-й була головним редактором столичного видав­ництва ”Грані-Т”. Виховала сама двох синів. Старшому – 32 роки, молодшому – 20. Працює у службі стратегічного розвитку Києво-Могилянської академії. Читає відкриті лекції зі світового мистецтва. Знає чеську й польську мови. Любить шити руками одяг, особливо з клаптиків. Незаміжня.
– Я виглядаю невідповідно до свого внутрішнього образу. Почуваюся років на 30, максимум на 35, зовсім іншою жінкою. У це складно повірити – раніше мала копицю кучерів. Не те що б не хотіла її повернути. Але буду схожа на вікторіанську бабцю в букольках, – розповідає мистецтвознавець Діана Клочко перед об’єктивом фотокамери за півгодини до інтерв’ю.Діана Георгіївна – у довгій сірій куртці з нашитими чорно-білими котами, бузковий шалик зав’язаний на шиї вузлом. Волосся коротко підстрижене. Під пахвою тримає книжку про ромів польської журналістки Лідії Осталовської “Акварелі”, що нещодавно вийшла українською.

– У вас обличчя виразне, викликає симпатію, – каже фотограф.

– То ви не бачили, як сварюсь, – заперечує Діана Георгіївна. – Овни – страшні у гніві. Моя колишня невістка кілька разів була свідком, як я давала розгону чоловікам, навіть більшими за вас габаритами. О, яка руїна. Я б деякі руїни законсервувала.

Зупиняємося перед старим розваленим будинком у внутрішньому дворику на столичній вул. Ярославів Вал. Жовті облуплені стіни на рівні очей обклеєні роздрукованими на аркушах офісного паперу фотографіями авіаконструктора Ігоря Сікорського. Це маєток його родини.

– У нас міста створювалися хаотично, в одні стилі намагалися увіпхнути інші. Не було цілісного ансамблю хоча би однієї площі. Найбільш європейський ансамбль – це малюсінька площа Ринок у Львові. Якщо не склалося з великими площами, то можна думати над окремими вулицями. У Києві, крім Хрещатика, можна розробити ансамбль бульвару Шевченка. Він виник раніше за паризькі. Але чомусь у нас не було заведено гуляти бульварами, як у Парижі.

На Західній Україні поляки сприяють відновленню архітектурної спадщини, яку вважають своєю.

– Слава Богу. Але це також є проблемою. Якось читала лекцію про Підгорецький замок на Львівщині. Одна дама підійшла і каже, що все це дуже цікаво, але це – пам’ятка польського мистецтва, і до України не має жодного стосунку. Мусила переконувати у протилежному.

Які були аргументи?

– По-перше: хто вам сказав, що Річ Посполита була винятково польською державою? Вона була східноєвропейською федерацією, а нації почали ідентифікуватися з початку ХІХ століття, ­приблизно з епохи наполеонівських війн. Підгорецький замок побудований ще до Версалю (французький палацовий комплекс почали зводити 1661 року. – “Країна”). І зводили його у 1630-х руанець Ґійом де Боплан та венецієць Андреа дель Аква. Так, на замовлення коронного гетьмана Конєцпольського. Однак він навіть не пожив у замовленому замку, бо ­невдовзі помер у Бродах. А ­наступний власник Ян III Собеський у титулі мав “король Польщі, Великий князь Литовський, Руський Смоленський, Сіверський і Чернігівський”. То чому замок польський? Він і литовський, і навіть смоленський за цією логікою.

На каву заходимо в пиріжкову “Ярослава”. Всередині пахне корицею та свіжою випічкою. Майже всі столики зайняті, людські голоси й музика з динаміків змішуються в галас.

Ще донедавна це був чи не єдиний заклад, де не вмикали музику.

– На щастя, ще не поставили плазмові екрани, – каже Діана Клочко, коли виходимо на вулицю в пошуках іншого місця. – “Ярослава” – культове кафе. Тут митці зустрічаються. ­Поруч же театральний інститут. Звідти всі ходили на каву ще з 1950-х. І булочки тут – точнісінько як і колись. У 1980-х кава коштувала 26 копійок, 100 грамів горілки – 70. Це при викладацькій зарплаті 250–300 рублів. Тоді збиралися, щоб поспілкуватися, а зараз більше – щоб поїсти.

Діана Клочко, Радивилів, район, КозинВідчуваєте на собі перевантаженість інформацією у місті?

– Страшенно втомлює реклама на вулиці. У нас вона кричуще непрофесійна: не в тому місці, підібраний не той колір, не той тон – основний критерій “щоб яскравіше”. Тут недалеко спотворена Львівська площа. Її прикладом можна показувати, як реклама може з’їсти простір. У Києві дуже агресивне звукове тло. Не діє законодавство, що обмежує гучність звуку в місті.

Після 5-хвилинної прогулянки Ярославовим Валом у французькій булочній знаходимо затишний столик у кутку.

Зараз популярні культурні десанти на схід, південь. Вас заохочували до них?

– Їздила нещодавно з презентацією книжки польки Дороти Тераковської “Мишка” до Дніпропетровська. Була там уперше і привезла оптимістичний заряд. Але люди ще ніби борсаються в якійсь величезній суспільній втомі, не мають сил на активні радикальні дії.

Ця втома подібна до тієї, що була після Майдану?

– Після Майдану було виснаження, бо стільки сил кинули на боротьбу. Але у столиці більше можливостей стрибнути кудись убік – у нову нірку, культурну нішу. Київ – це дерево, може, десь обпалене. Але в нього є потенція, соки, щоб пустити нові бруньки. В райцент­рах такого не відчувається.

Чи змінилося ваше розуміння слова “патріотизм” до Майдану і зараз?

– Я народилася на початку 1960-х. Тоді патріотизм був пов’язаний з відданістю комуністичній ідеології. Мені було 15 років, коли увійшла в художнє середовище. У світі митців поняття патріотизму не існувало. Говорили про приватне, про художнє, про високе, тільки не патріотичне, бо воно було сплюндроване ідеологією.

1983-го народила першого сина. Виношувала його в Карелії, в Петрозаводську, куди мене послали три роки відробляти після диплому. Але народжувати вирішила в Україні. Коли батьки влаштували хрестини, ціла хата гостей раптом почали співати якусь народну пісню, як тільки немовля винесли їм показати. Я відчула себе частинкою цього хору, і зрозуміла – от чому і я, і син тут. Відчула пуповину, що прив’язує до землі батьків.

А війна прив’язала нас усіх до цієї землі кров’ю. Майдан був таким собі розчакловуванням землі. Те, що там зірвали бруківку, було символічно. Земля розкрилася, тріснула, ніби зробила глибокий вдих. Він всім був чутний. Уся ця подальша кривава гекатомба є розплатою за отриману свободу дихання, вільного говоріння.

В яку країну вам цікаво поїхати сьогодні?

– Дуже хочу походити музеями Лондона. А просто для себе хотілося б поїхати на грецькі острови, Кріт.

Греція зараз цікава ще й з погляду пожвавлення стосунків із Росією.

– Ми всі переживаємо нову політичну реальність. Для нас система координат така: ти друг нам чи друг нашому ворогу. Аби зрозуміти, що сучасна Росія – мій особистий ворог, довелося проробити серйозну роботу в собі. Голова буквально вибухала. Неможливо було повірити, що вони це роблять. І це був не якийсь “колективний Путін”. Це були конкретні люди, конкретні росіяни.

Чому свідомість так важко опиралась?

– Багато було стосунків. Першу освіту, кераміста, я отримала під Москвою. Київський художній інститут закінчила 1990 року. Все мистецтвознавство було пронизане інтенціями російської культури. Вона сприймалася як друга своя. А коли почалася війна, від неї, як від частини мого мозку, пам’яті, очей, треба було відмовлятися. Це так просто з себе не виймеш. Воно приходить вранці, у сни, цитатами, порівняннями.

Ще кілька років тому ми б не так гостро сприйняли фільм про снайпера Другої світової війни Людмилу Павличенко “Незламна”, який зараз показують у кінотеатрах. А зараз починаємо фільтрувати.

– Це не пропагандистське російське кіно, як багато хто каже. Я частково брала участь у технічному редагуванні сценарію.

Якось долучилися до того, щоб фільм був менш пропагандистський?

– Так. Забороняла цілі сцени. Хотіли більше переповідати історію битви за Севастополь, а не історію жінки. Врешті вирулили на те, що це – історія жінки.

Фільм на 70 відсотків український. Ко-продукція – це дуже добре. Але в нинішній ситуації вона дратує обидві сторони. Бо для нас уже нема ніякої Великої вітчизняної, є Друга світова. Все, що стосується вояків ОУН-УПА, бандерівців, стає нашим.

Чи принципово повернути скіфське золото з Нідерландів у Київ, а не до Криму, в музеї якого воно приписане?

– Принципово. Починаючи із 2000-х, відбуваються процеси, коли Греція чи Єгипет вимагають у великих музеїв світу через суди повернути ті чи інші артефакти. У нашому, ще радянському, законодавстві прописано: усі предмети, які знаходяться в музеях, є власністю держави, а не музеїв. А на Заході вони належать музеям. Тому в нас можна сказати національному музею: хочемо, щоб у нас в Кабміні висів пейзаж Шишка. І ніхто не міг відмовити, бо це – власність держави.

Що ваші щоденні спостереження кажуть про успіхи в боротьбі з корупцією?

– Як батькам у школі не нести гроші, якщо їх вимагає класний керівник на зборах? Починаєш відмовлятися – твоя дитина потрапляє в чорний список класного керівника. Українці кілька століть жили на два фронти – владі не довіряли, тому діяло звичаєве право. І корупція часто має своє коріння у звичаєвому праві.

Чи зможемо змінити традиційні схеми, коли задля добробуту необхідно мати побільше родичів, кумів і друзів, які допоможуть залагодити економічні й побутові питання? Чи зможемо стати європейськими індивідуалістами, які будуть покладатися на правові норми?

– Це сидить у нашій генетичній пам’яті. Однак Європа це пережила і знайшла нові форми співпраці людей, не поєднані родинними зв’язками. Для цього має змінитися рівень довіри одне до одного. Якби в мене за плечима була серйозна кланова структура, я боялася б із вами відверто говорити.

У вас її немає?

– За мною стоять тільки сини. Старший Антон – дизайнер, займається веб-сайтами. Молодший Наум – студент, майбутній винороб. Навчається в Національному університеті біоресурсів.

Син експериментує і дає на пробу?

– Наум не п’є взагалі. Він не конче мусить робити вино. Може вирощувати лозу, аналізувати ґрунти, культивувати нові сорти. Раніше боявся, щоб я не спилася, – сміється Діана Георгіївна. – Підлітком вважав, що коли мама купує пляшку вина, то скоро буде валятися у відключці. Якось була на вечірці: листопад, дощовий вечір. Я прийшла додому, натиснула дзвінок. А він ще з-за дверей каже: мамо, звідси чути, що ти пила. У нього були такі страхи.

Ви – практична людина?

– Абсолютно ні. Я не господиня й неправильна мама. За всі роки життя в Києві не придбала квартири. А інша вийшла б з десяток разів заміж задля цього.

Адміністратор

системний адміністратор Радивилів.info

You may also like...

1 Response

  1. Березень 25, 2017

    […] КЛОЧКО Діана Георгіївна (дівоче прізвище Костюк) – відомий український мистецтвознавець, закінчила аспірантуру Національної академії мистецтв. Працювала журналістом. Вела в Києві книжкові проекти у видавництвах. Народилася 1963 року в селі Козин Радивилівського району. Докладніше про неї читайте тут: http://www.radyvyliv.info/mistectvoznavec-iz-sela-kozin-vid… […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.