Модест Левицький: Тяжка дорога Івана Шпака

155 років тому, 1866 року, народився Модест Левицький, який увійшов в історію як талановитий лікар. Серед його пацієнтів були Леся Українка та Іван Франко. Лікував, зокрема, й травами.

Не менш вправно Левицький лікував українську душу – словом зі своїх оповідань та романів. А ще достойно послужив українській державі за Симона Петлюри, виконуючи дипломатичну місію та обіймаючи міністерську посаду. Через те за радянської влади Модест Левицький не був належно пошанований. Його вигідніше було забути та зректися.

Але правда бере своє – нині ім’я Модеста Пилиповича як лікаря, письменника, мовознавця, перекладача, педагога, громадського і політичного діяча, дипломата повертається і достойно вписується в історію.

Десяток літ зі свого 66-річного життя Модест Левицький провів у місті Радивилові, що на Рівненщині. Провів вимушено, рятуючись від цензури та поліцейського переслідування. Бо в столиці, де він обіймав пост директора медичного училища, йому через «вільнодумчі погляди» заборонили перебувати. А Радивилів виявився крайньою точкою, на яку не поширювалося виселення. Далі – Австрійська імперія. Модест Пилипович із гіркотою сприйняв такий вирок. Одначе його душа виявилася такою, що їй зовсім не важлива місцина для служіння. Бо де б не жив, намагався бути корисним рідному краю, державі, яка в його уяві завжди уособлювалася з Україною.

Найвидатнішим Модест Левицький став у літературі. Його твори видано у п’яти томах. Це оповідання, романи, дослідження з мовознавства, наукові праці з медицини. Мабуть, найбільше сучасний читач знає Левицького за його прозовими творами «Перша руїна», «Спогади лікаря», «Нобея», «Сини», «Кроваве поле», «Де правда?», «Згуба»… Вільно володіючи французькою, німецькою, польською, російською, латинською, грецькою мовами, ідишем, він здійснив й опублікував переклади багатьох творів зарубіжної літератури. І, звичайно, в його оповіданнях та повістях раз у раз зринали образи людей і ситуації, які він увібрав у серце на Радивилівщині. У пропонованому оповіданні початку ХХ століття збережені особливості мови письменника.

Модест Левицький, Петро Шепченко, Радивилів

Модест Левицький (зліва) і Петро Шепченко, радивилівський лікар.

 Оповідання

У селянина Івана Шпака сталося лихо превелике: його старшого сина Микиту привалила деревина, як рубали осику на леваді; не вбила на смерть, а дуже тяжко привалила, аж кров йому горлом пішла.

Микита і завжди був кволий, слабосильний, особливо з тої пори, як цілу зиму переболів на кольку; перевівся з того часу парубок нінащо, навіть у москалі його не взяли, видали білий білет, бо, казали, легені в нього гниють.

А проте хоч і кволий, і слабосильний, а був Микита дуже щирий та роботящий, косити й молотити нездужав, бо від такої роботи дух йому в грудях забивало, зате всяку іншу роботу коло хати, на городі, коло худоби справляв сам усю; за таким сином про таку роботу в старого Івана Шпака, як то кажуть, голова не боліла.

Був у Шпака ще другий син, молодший; але той, хоча тілом дужий був, розумом не вийшов у люди: придуркуватий був.

І от тепер, як сталося те лихо, саме перед зимним Миколою, тяжко зажурився Шпак: і парубка жаль було, бо щирий і добрячий був, і по хазяйству – як без руки опинився. Поки ходив Микита, то якось ніби ніхто й не бачив його роботи, а як ліг, то й примітно стало, що трудно без нього по хазяйству обійтися.

Як принесли Микиту додому – тоді, після тої нещасливої пригоди, сам іти він нездужав, – то думали всі, що помирає вже: посинів, дихав чудно якось, часто, й кров йому чиста горлом юшила. Але приїхав фершал, поставив йому баньок на груди й на спину, дав чогось пити – й трошки ніби легше стало Микиті.

Тільки раяв фершал конче і зараз везти його у земську лікарню.

– Дома, – казав, – трудно йому раду дати, а в лікарні всі способи й ліки є, і доктор його щодня буде бачити.

Шпак не хотів саме перед святами везти сина у лікарню: мати плакала, як за покійником, і просила лишити дома – нехай, мовляв, як має він умерти, то тут, у своїй хаті, серед своїх. Але сам Микита, – розумний він такий був, – хотів у лікарню і просив батька, а маму розважав.

– Везіть мене, тату. Вони ж там краще знають, що й до чого, – вони вчені… Може, порятують мене… може, хоч ту кров зупинять… тяжко мені дихати… А ви довідаєтесь через який час – як не полегшає, то заберете мене додому.

Та й послухав Шпак людської поради й синового прохання і завіз Микиту в лікарню до міста.

Оглядівши хворого, лікар похитав головою.

– Трудна його справа, – сказав він.

– Не видужає? – спитав Шпак.

– Хто його знає… Дуже вже він слабкий… А втім, коли кров зупиниться, то ще буде надія.

– То, може б, я його не кидав тут, а повіз би назад додому?

– Ні, лишіть його на який час. Довідайтеся через тиждень, тоді скажу.

Через тиждень Микиті не полегшало. Хоча кров була спинилася, але почалася гарячка.

І коли Шпак приїхав довідатися, лікар знов пораяв не брати хворого додому, бо при такій гарячці можна було його застудити – й тоді стало б іще гірше.

– А може, як то вже немає надії, то забрав би я його додому? – питав Шпак лікаря. – Стара моя вже запухла з того плачу за ним. В одну душу: “Вези, – каже, – додому, нехай я хоч надивлюся на його востаннє… нехай хоч куті з нами поїсть, сердешний”.

Лікар вагався.

– Ви ж застудите його по такій дорозі, – сказав він. – Гляньте, що надворі діється! Нехай би побув ще хоч до свят. Може, за той час гарячка перестане, тоді й надія якась буде на поправку.

Надворі справді діялося погане: холодний зимовий дощ хлюпав по калюжах, сніг пропадав від того дощу, а дорога стала пекельна: ні саньми, ні возом їхати не можна було.

– Тяжка дорога! – зітхнув Шпак. – Удосвіта виїхав я з дому, то насилу до полудня перепхав тих півтори милі. Худібка зморилася до краю. Поки додому доплентаюся, – вже ніч буде.

– От бачите, – мовив лікар. – Як же ви його, такого хворого, холодити будете по такій негоді?

– Нехай вже, тату, я побуду тут до свят, – просив Микита. – Може, полегшає… Помирати не хочеться…

– А не помре ж він у вас до свят? – спитав Шпак лікаря.

– Не помре, бог дасть.

– Ну, то нехай побуде. То я вже, сину, у четвер приїду, перед кутею, та й заберу тебе. Хоч пересвяткуєш з нами…

Шпак одвернувся до вікна. Пара гарячих сліз збігла йому по темному лиці, по сивих вусах аж на груди… Він витер їх рукавом свити…

Ще тиждень минув. Микиті не полегшало: гарячка палила його, він дуже схуд за той час, що пролежав у лікарні, очі позападали йому глибоко, а на лиці, на щоках палав червоний рум’янець. Танув Микита, як та свічка воскова, тяжкий кашель дихати йому не давав.

У четвер знов приїхав батько: зарані вибрався з дому, ще поночі виїхав, щоб час був спочинок дати коням і задня ще додому вернутися. Дорога дощенту розкисла й погода була така сама погана.

– Що ж, пане докторе, дозвольте забрати його? – спитав Шпак, стоячи коло постелі хворого сина.

– Беріть, – сказав лікар.

– То вже, значить, нема надії на нього?

Лікар не сказав нічого, тільки розвів руками: він не хотів, щоб хворий Микита почув, що надії вже нема. Шпак сумно подивився на Микиту.

– Їдьмо, сину…

– Їдьмо, тату…

Микиту одягнули в його одежу, служниця помогла батькові, бо хворий не мав сили сидіти. Закутавши його з головою в материну теплу хустку поверх кожуха, Шпак з сторожем лікарні вивів його під руки надвір і висадив на віз.

Мовчки зібрав Шпак опалки з-перед коней, поправив нашийники і підійшов до воза, щоб підмостити хворому соломи, де треба. Микита лежав на возі, підкорчивши ноги під себе.

– Добре тобі лежати? – спитав батько.

– Добре, тату.

– Не змерз?

– Ні.

Шпак стояв коло воза; переступаючи з ноги на ногу, він ніби хотів щось сказати, та вагався.

– Чому ж ми не їдемо, тату? — спитав Микита.

– Зараз, зараз… – Шпак висякав носа.

– А що я тобі скажу, Микито: заїдьмо ще у містечко…

– Треба купити чого?

– Треба б… Може б, ми, сину… вже відразу й дощок купили пару… Сам бачиш, яка тяжка дорога… Коні худі, ледве тягнуться… А де ж я їх у селі достану? Доведеться “потім” ще раз ганяти у містечко…

– То купім, тату, – зітхнув Микита.

– У Берка, кажуть, недорого… осикові…

– Тату! – сумно сказав Микита. – Чи ж я у вас не заробив хоч на соснові? Я ж вас слухав… старався…

– Ой синку, синку! – зітхнув Шпак. – І заробив ти, і старався… Чи я ж би тобі жалкував, дитино моя? Ти знаєш сам: де ж ті гроші? Не стане на соснові…

Микита мовчав.

– Ще ж і горілки треба буде… і попові… – мовив сумно Шпак.

Микита тяжко зітхнув.

– То вже знаєш, як буде, сину? Я вже тобі повесні, як спроможуся, то поставлю хреста доброго, дубового, вже не пожалію. А тепер уже нехай дошки будуть осикові… Га?

– Нехай…

Модест ЛЕВИЦЬКИЙ.

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.