На рубежі річки Пляшівки. Сторінки повісті

Пляшівка, річка

Річка Пляшівка, Радивилівський район.

Сто років тому Радивилівщина опинилася в зоні бойових дій Першої світової війни. Австрійські війська 11 серпня 1914 pоку з боями заволоділи Радивиловом (тоді офіційна назва – Радзивилов /рос./) і протрималися тут два тижні. Затяжне фронтове протистояння дозволило їм заволодіти містечком у 1915 році, майже рік вони зберігали над ним контроль. Російське військо, яке “визволяло” Радивилівщину, використовувало ті ж методи грабежів, знущань над населенням і розправ. Навіть малоосвічені українці не могли не розуміти з власного гіркого досвіду: їх доля байдужа для будь-яких чужинців.

Пропонуємо увазі читачів уривок з написаної в 1944 році повісті «Гаряче літо» Сергія Сергєєва-Ценського про протистояння російського і австро-німецького військ у 1916 році на річці Пляшівці біля залізниці. Тут не названо станції Рудня-Почаївська, оcкільки письменник використовував тільки найбільш загальну документальну інформацію, щедро приправляючи її художнім домислом. Є в повісті й більш докладні згадки про Радзивилів, проте в пропонований нами уривок вони не ввійшли.

Переклад українською здійснено спеціально для Радивилів.info.

Художники-пейзажисти люблять зображувати такі річки, які мирно синіють улітку в зелених долинах.

У давнину, коли кругом дибилися несходимі ​​ліси, це були, звичайно, величаві річки. Тепер вони стають такими тільки в весняне повноводдя, коли, жовті, каламутні, пустотливі, розгульні, ламають вони мости, тягнуть на собі бурелом, заносять камінням, піском і мулом луки і городи.

Влітку вони замислені, влітку вони бувають дрібні, вузькі, то тут, то там залишаючи свою воду в озерах і болотах.

Болота топкі; озерця невеликі і поблискують таємничо тільки посередині, густо заростаючи білим лататтям, жовтими купавами, очеретом і рогозою. Над ними пронизливо плачуть, косо злітаючи, чубаті чайки; сюди прилітають годуватися лелеки, яким на даху хат кладуть старі колеса, зручні, мов основа їх невигадливих гнізд. Тут, у гущині осоки, плодяться нишком водяні курочки з жовтими лапками і чирки; тут волає, як молодий бик, сірий бугай – птах, котрий так уміє ховатися від людей, що його рідко хто бачив за все своє життя.

Улітку в долині таких річок дзвенять веселі коси, а потім гордо стоять крутобокі копиці сіна. Подекуди чахлий човник з дірявим дном валяється на березі. Біля нього бігають жваві кулики; на нього, раз у раз зриваючись, уперто підіймаються жаби і заводять вечорами свої концерти.

Така річка, іменована Пляшівка, розділяла в 1916 році, в кінці травня – на початку червня, кілька корпусів військ двох армій: російської одинадцятої, якою командував генерал-від-інфантерії Сахаров, і розбитої вже до того першої австро-німецької, що була під командою генерала Пухало.

Долина річки була широка. Одне за одним тяглися по ній українські села. По обидва боки неї підіймалися пагорби, вкриті лісом. Пагорби ці місцями були прорізані глибокими балками з крутими спусками.

Лінія залізниці йшла від Рівного через Дубно на Радзивилів і Броди.

Дамба тяглася через долину, і залізні ферми моста висіли над річкою безсилим мереживом, бо міст був наполовину підірваний противником, який поспішно відступав. Підірвані були також і дерев’яні мости; цьому не встигли завадити частини 17-го корпусу, хоча і вибили австро-німців з їх позицій, оголошених неприступними, але і самі при цьому були великою мірою знесилені боями.

На допомогу цьому корпусу, щоб розвинути наступ, Брусилов наказав перекинути з сусідньої восьмої армії 32-й корпус, що складається з двох ополченских дивізій – 101-ї і 105-ї, – і обидві дивізії прийшли і зайняли відведені їм місця. Південніше, впритул до 17-го корпусу, стала 101-а, північніше – 105-а. Крім них, підійшла і розташувалася у них в тилу Заамурска кінна дивізія, призначена переслідувати відступаючого противника, коли фронт буде прорваний піхотою.

Добро завжди віддячується!

Хмари над австро-німцями згустилися 31 травня; гроза повинна була вибухнути 2 червня, і напередодні бою – 1 червня – в російському таборі всі були стурбовані майбутнім, всі були в гарячці посиленої і термінової підготовки до бою, все пильно вдивлялися і в примхливі вигини річки, і в яскраву зелень долини на тій стороні, і в пагорби, що причаїлися за долиною, там, у глибині, тягнулися позиції ворога, поки що зовсім тихі, ніби їх там і немає і ніколи не було.

Ніхто ні про що не знав, і зі штабом 3-ї дивізії з 17-го корпусу то підтримували зв’язок по телефону, то посилали туди ад’ютантів і ординарців із запитами, бо дивізія ця стояла тут, на березі Пляшівки, вже з тиждень і, зрозуміло, повинна була знати багато про противника і про всі підступи до нього.

– Звичайно, наше діло маленьке, – говорив начальник 101-ї дивізії генерал-лейтенант Гільчевський, – ми, за приписом згори, повинні тільки со-дєй-ствовать сімнадцятому корпусові, – со-дєй-ствовать, так-с, а діяти призначено йому, – йому, виходить, і карти в руки, але раз нам відведено ділянку для атаки в шість верст завдовжки, значить, від нас теж зажадають дій!

Він підморгував світлими, з легким прищуром п’ятдесятисемилітнього очима, які багато начальства бачили на своєму віку, звертаючись так до свого начальнику штабу, полковнику Протазанова. І той, хоч і мало спав у ніч перед цим, але, як завжди, свіжий, міцний, підтягнутий, відгукнувся на слова генерала:

– Чи не довелося б тільки нам раніше наступати, ніж третя дивізія збереться: там щось важкі на підйом, наскільки встиг я помітити.

– Полки у них слабкі, кажуть, – підхопив Гільчевський. – А у нас які? Хіба ми отримали поповнення після двох наших перемог? А ми ж теж не в гилку з мадярами грали.

Велике тіло Гільчевського, яке не встигло ще обтяжчати, помітно для звиклого Протазанова все напружувалося, коли він вдивлявся в відведену йому ділянку, ніби вбираючи її в себе, і густі, сірі, козачого складу, кінцями вниз, вуса його ворушилися при цьому так, наче він, закривши рот, жував щось.

…Попередню ніч дивізія провела в поході і, коли потрапила в досить великий ліс і була там зупинена на відпочинок, піддалася паніці, абсолютно не зрозумілій для самого Гільчевського, адже після двох вдало проведених боїв вона завоювала репутацію ударної. Сюди, в чужу армію, вона була переведена, в складі всього корпусу, тільки потім, щоб виправити становище, випрямити тут лінію фронту.

Гільчевскій був ще під свіжим враженням того, що сталося вночі.

Дуже неспокійною виявилася ця ніч. Навіть крізь досить густий ліс було помітно суцільну широку багряну заграву пожеж, а з високих дерев, на які підійнялися розвідники, виднілося кілька сіл, що дружно горіли, очевидно, підпалені противником.

Дивізія пересувалася в спішному порядку, виславши вперед тільки невеликі роз’їзди, оскільки в розпорядженні Гільчевського була всього лише одна ополченська кінна сотня. Ці роз’їзди, як дізнався він тільки згодом, зіткнулися з роз’їздами австрійців, які спостерігали за рухом дивізії, але від корпусу, до якого на допомогу вона йшла, нікого для зустрічі вислано не було.

На відпочинок після двадцятиверстного маршу дивізія розташувалася на великій галявині в тому порядку, в якому рухалася, – вся артилерія і обоз першого розряду знаходилися між полками, і на всі боки вислані дозори.

Проте один з бригадних, сам по собі справний службіст і цілком розсудливий генерал-майор, – правда, людина вже поважна, за шістдесят, і визвана з відставки, – розпорядився чомусь підтягти до самого біваку ці дозори, так що дивізія залишилася вночі в лісі без очей і вух.

Бажаючи подивитися на пожежі, щоб розгадати задум противника, Гільчевський зі штабом, верхи, як він звик, вибрався на місце, звідки було добре видно. За світінням ракет, які мали звичай пускати ночами австрійці перед своїми окопами, можна було визначити, що горіли села попереду їх позицій. Безпомилково можна було сказати, що цими пожежами противник розчищає простір перед собою. Проте вночі в незнайомій місцевості важко було вирішити, на якій саме ділянці готуються до майбутнього бою вороги: для 32-го корпусу призначається ця ділянка чи проти неї стоїть 17-й корпус?

Гільчевский ще тільки висловлював уголос свої здогадки з цього приводу і вислуховував думки штабних, коли несподівано спалахнула яскрава в темряві рушнична стрілянина, а потім почулися поруч сюрчання кулемета і свист куль.

– Еге-ге-ге! Ось так чорт! – Крикнув Гільчевський і поскакав до біваку.

Але набагато раніше за нього на бівак примчали перелякані пострілами ординарські коні, яких легковажно пустили пастися поблизу, а слідом за ними – кілька верхових з двох суміжних роз’їздів. На біваку їх прийняли за ворожу кінноту і відкрили по них стрілянину. Артилеристи, щоб врятувати гармати, прагнули вивести їх в тил, причому декілька з них перекинули в тісноті на крутих поворотах. Хтось кричав, що це полонені дали сигнал своїм, – тому почали бити полонених… Не бачачи начальника дивізії, кричали, що він потрапив у полон разом з усім своїм штабом … Якраз у розпал цієї метушні в темряві з’явився нарешті Гільчевський.

До хрипоти кричав він, відновлюючи порядок. Кілька коней, у яких і без того відчувалася нестача, було вбито, кілька підстрелено, і до двох десятків людей вибуло з ладу. Але про те, чиї постріли пролунали спочатку, можна було тільки імовірно сказати, що це заманулося розрядити карабіни і ручний кулемет комусь у противника, що в темряві підібрався до роз’їзду.

Головне ж було в тому, що дивізія, справедливо визнана ударною, піддалася паніці і могла абсолютно розсипатися через причину більш ніж нікчемну. Це пригнічувало Гільчевського. Що його дивізія була ополченською, не вибачало її: адже у неї за плечима були дві щойно здобуті великі перемоги.

Річка Пляшівка, яку бачив перед собою Гільчевський, його не турбувала тією мірою, як незадовго перед тим форсована річка Іква. Про ту він знав з часів академічних, що вона майже непрохідна, про Пляшівку ж нічого подібного не говорилося, та й на вигляд вона була зовсім дріб’язковою перепоною в порівнянні з Іквою, яка була ширша місцями в три, місцями в два рази.

Розвідники все-таки розіслані були зранку по всій її течії на ділянці майбутньої атаки – шукати броди не тільки в ній, але і в озерцях біля неї, і в болотах, і цьому їх заняттю заздрили інші солдати, бо день видався досить жаркий. Перекидалися жартами щодо них, що ось де наловлять раків, а може, комусь і минь трапиться.

Однак розвідники, вдосталь, щоправда, накупавшись, доповіли, що річка, хоча і неширока, виявилася досить глибокою: “де по шию, де з голівкою, а є місця, що і з ручками “; що болота засмоктують і йти по них можна тільки біля берега; а що стосується озер, то їх краще всього обходити, тому що “увійти якось у них – немудра справа, а вибратися на той берег – це вже мудро “.

Броди все-таки були знайдені ними в декількох місцях, і біля них на березі залишені помітки.

Села на лівому, австрійському, березі Пляшівки вже дотліли, але дим ще висів у тій стороні над пагорбами, і в повітрі гостро пахло гаром.

– Он на яку фокусну затію пішли, – киваючи на згарища, говорив Протазанову начальник дивізії, – щоб перед нами було місце порожнім, щоб ніде нам було втриматися, коли перейдемо через річку!.. Тому думають битися з нами на совість… Виходить, що тут народ серйозніший, ніж там нам попався. Даремно все-таки стільки людей жебраками зробили!

– Я теж думаю, що даремно, – підтримав Протазанов. – І це, по-моєму, явна ознака, що утриматися на своїх позиціях вони не думають, сіл своїми вже не вважали, а чужого добра їм, зрозуміло, не шкода.

Дивізії була обіцяна батарея важких гармат, і Гільчевський чекав її, часто озираючись туди, звідки повинна вона була з’явитися, але час ішов, а батареї не було. Нарешті, повернулися ординарці, послані їй назустріч, і привезли донесення командира батареї. У донесенні говорилося, що мости по дорозі до ділянки дивізії настільки виявилися хисткі, що доставити батарею 2 червня, до дня атаки, абсолютно неможливо.

Щойно перед цим розмріявся було Гільчевський, дивлячись у бік пагорбів, затягнутих димом:

– Почекайте, голубчики, ось встановимо важку, – завтра ми вас промацаємо.

Тепер, передаючи донесення своєму начальникові штабу “для підшитя до справи”, він тільки гірко похитав головою і їдко запитав:

– Бачили, куди ми потрапили? А?

Години до десятої ранку подув вітер і розкрив не тільки пагорби на австрійському березі Пляшівки, але і лінію залізниці; можна було спостерігати, як один за одним йшли поїзди до позицій противника.

Поїзди ці, звичайно, підвозили резерви, а це вже обурило Гільчевського набагато більше, ніж історія з важкою батареєю.

– Ось так штука, скажіть, будь ласка! – Дещо навіть сторопіло і тому тихіше, ніж звичайно, говорив він. – Питається, що ж тут цілий тиждень марно стирчав цей комкор сімнадцятого, генерал Яковлєв? Займався непротивленням злу насильством, – так, чи що? А ми до нього в підмогу, навіщо саме? Наштовхнутися на те, що там австрійці приготували завдяки його потуранню? Мерсі покірне за таку послугу.

Однак обурюватися довго не дозволяв час; потрібно було думати про свою ділянку і розподіляти свої шістнадцять батальйонів і артилерію: 36 старих легких японських гармат і 8 гаубиць; потрібно було, щоб кожен полк, з призначених для атаки, заготовив матеріал для мостів і знав свої броди; потрібно було, щоб батареї знали, якому з полків повинні були вони підготувати атаку, – словом, потрібно було скласти бойовий наказ по дивізії, короткий, але ясний і точний.

Дамба і підірваний залізничний міст припадали проти чужої дивізії – 3-ї, але Гільчевський вирішив, що ділянка австро-німецьких позицій, найближча до залізниці, неминуче повинна бути сильніше укріплена і забезпечена живою силою, а оскільки вона припадала проти лівого флангу його дивізії, то для атаки призначив він два полки, помістивши за ними в резерві третій; четвертий же полк повинен був атакувати решту ділянки, більш слабку, на думку Гільчевського, хоча ніяких відомостей про позицію противника він не мав, – як не мали їх, втім, і в штабі 3-ї дивізії. Він знав тільки, що підступи до правого флангу ворога на його ділянці набагато зручніші, ніж до лівого, який був краще захищений природою, і це лягло в основу його наказу.

Сергій Сергєєв-Ценський, «Гаряче літо» (переклад).

ДИВ.:

Російські вояки прийшли в Радивилів, щоб чинити грабежі

На Радивилівщину прийшла війна. Як це було

Наталя Мелих

кореспондент

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.