На свято Андрія – про Андрія Багнюка, який з радивилівського журналіста виріс до відомого всеукраїнського

 Розмова кореспондента «Радивилів.info» з Андрієм Багнюком, який став відомим як кореспондент газет «Україна молода» і «Урядовий кур’єр», але починав свою творчу біографію в Червоноармійську (Радивилові).

– Якраз ось у такі грудневі дні далекого 1975 року і сталася подія, конфліктна подія,  яка започаткувала ваше журналістське загартування. Розкажіть про це.

–  Цей переворот у моєму житті спричинив мій фейлетон «Операція «Липа» у тоді червоноармійській районній газеті «Прапор перемоги» за 30 грудня 1975 року. Я вже працював у газеті з 1972 року, друкував критичні матеріали. Але такого фейлетону районні керівники від мене «не чекали». От судіть самі: об’єктом критики став кум першого секретаря райкому партії, причому критики за окозамилювання, за обман. Це сьогодні ми звикли до відкритості суспільства, до критики представників влади різних рівнів. А тоді це було зрівні «бомбі». Викликали писати пояснення на вимогу «першого», і я грунтовно виклав  аргументи на трьох сторінках. Але змусити писати пояснення – це була всього лиш форма психологічного тиску. Адже моє пояснення на засіданні бюро райкому проігнорували. До речі, як і лист семи спеціалістів управління сільського

Андрій Багнюк

Андрій Багнюк.

господарства, вони виступили на мою підтримку. Врахувало бюро тільки скарги покритикованого голови колгоспу Петриченка і начальника філії ЦСУ Коновалової. Досі зберігаю рукопис протоколу партзборів редакції, на яких ми «брали до уваги» постанову бюро «Про серйозні недоліки у критичних виступах районної газети».

– Але ж вас тоді підтримали ще й київський журнал «Перець», московський – «Журналист». Невже така підтримка не мала значення?

– На жаль, маховик репресій було запущено.  Завершився конфлікт повною «ліквідацією трійки бунтарів»: звільнили Володимира Черніговського, замінили  редактора Федора Поліщука, мені вліпили партійного «строгача» із занесенням, це тоді було дуже серйозне покарання. Новопризначений редактор Лісничий змусив мене написати заяву на звільнення.

– Це загрожувало стати кінцем кар’єри?

– Навіть тоді в суспільстві і в ешелонах влади були різні люди, були прислужники режиму, а були й цілком тверезомислячі. Влаштувався я кореспондентом у Броди на Львівщині, проте прислужники «першого» взяли мене на контроль.  Редактор Степан Панас не встиг і печатку редакції в трудову книжку поставити, як бродівський перший секретар  Глазунов буркнув: «На Ровєнщінє «строгача» схлопотал – там і работу іщі!». Я намагався знайти, вакансії були, проте редактори тільки безсило розводили руками – вплив партійних вождів давався взнаки. Марно клопоталися перед першим секретарем обкому колеги по журналістиці Юрій Громадченко, Василь Кохан, Борис Гербольд, інші журналісти з обласної газети.

– А що ж критика журналів? Невже ніхто на неї не реагував?

– Знаєте, свого роду бальзамом на душу було коротке повідомлення в «Журналисте»: Рівненський обком визнав критику журналу і «реабілітував» мій фейлетон, засудивши «липу», тобто приписки і окозамилювання. Однак роботи це мені не дало! Реально оцінив ситуацію кореспондент журналу «Перець» Овсій Круковець .

Якось він мені сказав: «Їдь до Києва. В ЦК зайдеш до Євгена Кравченка. А я подзвоню у сектор преси».  Ту п’ятницю мені не забути: куратору Рівненщини Валентині Меншун вистачило двох з половиною годин спілкування для висновків і прийняття рішення: «Їдь, попрацюй там. 13 лютого тебе чекає секретар обкому Колтунюк. Зараз не реабілітують – потерпи. Можеш заспокоїти дружину. Я приїду, усе з’ясую. Знімуть догану – переведу в іншу область. До Червоноармійська повернешся?»  Я відмовився від перспективи повернення. А понеділок видався важким для обкому: таки довелося дати мені роботу, навіть з правом вибору! Віддав перевагу Млинову. Редактор  тамтешньої газети «Зоря» Леонід Станько надав мені статус «домашнього газетяра»: наповню записника фактажем – і відписуюсь удома. Бо ж до редакції – мало не сто км від квартири в Червоноармійську. За чотири місяці роботи в Млинові я написав купу не лише статей, але й пояснень, клопотань. «Воював» і на бюро обкому КПУ, однак мою апеляцію відхилили. Прокурор і кадебіст (члени бюро) навіть пропонували виключити мене з партії як сина бандерівця… Звинуватили, що «запустив руки в колгосп», що «накликаю комісії на область»…

– Але Валентина Меншун про вас не забула?

– Не забула. Таки побувала в Червоноармійську, і в РК КПУ увечері розпочалася наша кількагодинна розмова. «Пізно, бо їздила по району… Завтра збираю райком: багато тут не розуміють! Вашу «районку» за рік перечитала, бачу, що ти легко працював би і в обласній. Тільки уникай брудних історій, у яких можна й «розчинитися». Як  журналісту… А з переводом допоможу, десь у травні».

– Це й визначило переїзд на проживання і на роботу до іншого міста?

– До Бердянська я переїхав у червні. За сприяння як Валентини Меншун, так і редактора газети «Комсомолець Запоріжжя» Анатолія Півненка, мого приятеля по журфаку КДУ. ЦК й обком не забували про мене, тому міськком вчасно зняв «строгача», забезпечив житлом… Упродовж кількох років я редагував багатотиражки «Бердянський будівельник» та «Авангард». Почав здобувати призові місця у творчих конкурсах – мене й запросили до міськрайонної газети «Південна зоря». Тут працював майже десять років – доки не відчув потребу в організації незалежного засобу масової інформації. І восени 1992-го почав редагувати створену мною регіональну газету «ПІК». З перших номерів – критичний аналіз українських реалій, осуд процесів «прихватизації». Саме під такою рубрикою «ПІК» 2 березня 1993-го опублікував замітку «Шосте питання», за що в червні я й опинився у травматології. «Шосте питання» – одна з низки дебютних публікацій про симбіоз продажної влади з олігархами. «ПІК» влучив «у яблучко» – і  мафія почала «відстрілюватися», точніше – відстріл редактора-«нахаби». По тому, як «ПІК» низкою нових публікацій оприлюднив намір мерії віддати увесь готельний комплекс міста-курорту за безцінь. «ПІК» «почули» тодішні керівники Запорізької області – й афера не пройшла. А до мене прийшли «гінці» від ображеної  мафії. Знали, що в редакції буду один: четвер – день верстки газети в друкарні, плюс відпустки, сесія… Що я міг проти двох накачаних «профі», які прийшли «привітати маму через газету»?..  Наступного ранку в ізоляторі травматології слідчий мене «виховував», хотів залякати! Захист я шукав за сприяння Лариси Скорик. Тодішня парламентарка була «на ти» з Президентом, і Леонід Кравчук дав команду розслідувати побиття редактора газети.

– Навіть так?

– Слідство, з огляду на резонанс, таки відбулося. Вердикт бердянської Феміди – хуліганство: суддя повірила не мені, позаяк зробила висновок, ніби нападники не знали (у кабінеті редактора!), кого б’ють!  Проблеми виникли у мене! «ПІК» опинився в лещатах постійних перевірок й інформаційному вакуумі, а я, редактор опозиційної газети, став «героєм» замовних публікацій. Екс-колеги не вибачилися – подав позови. Десять років горе-писаки зривали судові засідання, доки не було задіяно новий ЦПК. Тоді усі таки порозкривали роти (для вибачень) і гаманці (для відшкодування моральних збитків). Влада ж не вибачалася – наступала. Перед виборами мера у 1994 році я заявив публічно: проголосуєте за діючого  – я залишу «ПІК». Не обрали «вождя-цензора» – і наступного дня пограбували мою квартиру (показово, бо ж могли взяти більше); обрали міським головою висуванця «ПІКа» – резонанс аналогічний: після нетривалого затишшя фіскали-ревізори знову «наїхали» на редакцію…

– Вас виживали з міста?

– Втомившись від перевірок, у грудні 1994 року я знайшов нову роботу. А в червні 1996 року став власним кореспондентом «України молодої», всеукраїнської щоденної інформаційно-політичної газети. Працював тут до 2008 року, упродовж трьох років співпрацював з Бі-Бі-Сі; наступний запис у трудовій книжці – «власний кореспондент газети «Урядовий кур’єр».

– Чим живете зараз?

– Випустив книжку спогадів і вибраних публікацій. Час від часу пишу в газети. Переїхав у місто свого дитинства Кременець, тож маю змогу частіше бувати в Радивилові, з яким пов’язано стільки спогадів. Тут на кладовищі похований мій син Андрій. В пам’ять про нього я й змінив своє паспортне ім’я Тарас, з яким мене знали в Червоноармійську (Радивилові), на Андрій. У розділі «Алаверди!» моєї книги поміж кількох десятків оцінок мене як журналіста є і слова радивилівських колег Володимира Ящука та вже покійної Олени Кондратенко, ось  їхнє враження від співпраці у 70-х: «Ми знаємо особливе ставлення Багнюка до колишнього Червоноармійська. Бо ж саме у нашому містечку він не тільки  проклав шлях у велику журналістику, але й зазнав розправи за свій фейлетон… Ми раді, що Багнюк не «зламався».


Взяв інтерв’ю Тарас Грушівський.

Тарас Грушівський

кореспондент

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.