Невловимий месник і бунтар

В «Історії міст і сіл УРСР», у томі, присвяченому Рівненській області (виданий у 1973 році), можна прочитати: «У 1925 – 1926 р.р. в районі Радзивилова діяв невеликий партизанський загін під керівництвом жителя села Підзамчого Євтуха Вознюка». Це було 90 років тому, тож встановити обставини тієї діяльності дуже непросто.

Однак близько тридцяти років тому я зробив спробу зібрати ма­теріали про Євтуха Вознюка. І врешті збагнув: з Євтіха, як називали його в розмові ті, котрі колись особисто знали односельця, не вдасться зробити борця із соціальною несправедли­вістю, адже в його актах помсти польським осадни­кам проглядало явно націо­нальне забарвлення, а це була тема не для часу комуністичного режиму. Правда й те, що в наших селах оцінювали дії Вознюка по-різному: нази­вали й бунтарем, і бандитом.

І ось через десятиліття я вирішив-таки звернутися до постаті Євтуха, про невловимість яко­го колись ходила в тутешніх селах приказка: «Не побачити Євтуха, як свої вуха». Тож знайшов старі краєзнавчі записи.

Щоб краще уявити, на якому ґрунті проросло його бунтарство, треба нагадати: в 1920 році, після поразки Української національної революції, тутешні землі опинилися в складі Польщі. І вона постаралася посилити свій вплив на «креси всходні». Невдовзі сюди почали розселяти колоністів, так званих осадників, переваж­но колишніх військовослужбовців із сім’ями. Це не могло подобатися україн­цям, адже ще недавно вони зустрічалися з жовнірами хіба що на полі бою, а їхні наїзди на села спричиняли пограбування і розбій.

verchnyk

На виборах до польського сейму в листо­паді 1922 року на Волині не пройшов жоден польський кандидат. Отже, після 120-річного перебування нашого краю в складі Російської імперії тутешнє населення сприймало поляків не як визволителів, а лише як чергових поневолювачів. А тут ще польська влада підлива­ла масла у вогонь: переслідувалися українська мова і культура, українським шко­лам держава відмовляла у фінансовій підтримці, українцям штучно обмежували доступ до вищої освіти. Навіть молитву «Отче наш» не дозволяли промовляти українською мовою. У букварях для малят не було жодної згадки про Україну. Прояви дискримінації відчу­валися в кожному місті і селі, в тому числі в Радзивилові (Радивилові) і на Радивилівщині. Неспроста для захисту інтересів українців було створене в 1925 році Українське націо­нально-демократичне об’єднання (УНДО).

Але то був лише крок до полі­тичної, парламентської організованої протидії несправедливості та утискам. А як мог­ли обстоювати свої національні і соціальні інтереси, висловлювати протест прості українці? Євтух Вознюк і його друзі з села Підзамче та дов­колишніх сіл вирішили: як­що влада нехтує моральними нормами, то чому б не перейняти запро­поновані нею правила гри. Почали влаштовувати напади на маєт­ки осадників, підпалювати їх.

Степан Іванович Горопаха в 1985 році розповідав мені в селі Підзамчому: «Єв­тіх Панасович Вознюк жив якраз через дорогу від моєї хати. Знав я його з дитин­ства. Виріс високий, широ­кий у плечах, дужий. Буває людина: що їй не скажи, як з нею не обійдися, — вдасть, що не ображається. А Євтіх був не такий: зневага осадників дуже його брала за живе. Аж закипав хлопець злістю і помстою на їхні глузи: як же так, земля на­ша, а порядкують вони, ще й посміюються з «бидла». Мав тоді вже поза двад­цять років. Почули якось хлопці, що пан у Бересті на Тернопільщині землю про­дав, прийшли і гроші забра­ли. Та й, казали люди, не собі забрали, а щоб поділитися з бідними, підтримати їх. А то перестрінуть майновитого осадника, об­беруть, мов липку, дадуть прочуханки — і гайда…

Звичайно, не обходилося без хлоп’ячих витівок: якось у ресторані в Радзивилові залишилася на столі записка: «Був Євтіх, наївся, напився і втік».

Чутка про Євтіха Возню­ка ширилася по радивилівській окрузі. Польська поліція не раз влаштовувала засідки, про­бувала його впіймати. Але прості українці-селяни зна­ли, що своїм він зла не чи­нить. Тому видавати месника і його спільників не збира­лися. А от мій родич, він мав 30 десятин землі, вирі­шив скористатися нагодою, щоб помститися Євтіху. Той саме зненацька прийшов «у гості» і заночував у ньо­го. Господар нишком послав за поліцією. Прибуло дванадцятеро. Але до бунтаря, озброєного рушни­цею та вибухівкою, набли­зитися не наважились. Воз­нюк метнувся у стайню. Господар, сприяючи поліції, запопадливо зачинив двері на за­сув. Та дарма: Євтіх вибив двері, скочив на коня, вистрілив у сторону поліцаїв і гайнув у поля. Переслідувати його побоялися. Зго­дом повстанці спалили обій­стя донощика, його було знайдено вбитим у перестрілці».

А ось що того ж 1985 року розповів мені Меркурій Гри­горович Крам: «Ми з Євтіхом з дитинства товаришу­вали, разом ходили до шко­ли. Заводіяка був хлопець. І в тому, що зненавидів польську окупаційну владу, було щось і від наших загальних настроїв, і від його харак­теру. Євтіха підтримували товариші з багатьох навко­лишніх сіл. І не могли їм осадники дати раду. Якось навіть під Вознюком убили коня. Іншого разу його ба­чили перевдягнутим у по­ліцая. Пізніше в наших селах почали ширитися радянські настрої — де­хто повірив, що якби наші землі відійшли до СРСР, жилося б краще. Піддався таким настроям і Євтіх. Не раз переходив кордон з підрадянською Україною, приносив звідти агітаційну літера­туру. А потім із Решетилом пішов туди, до «совєтів», – і не повернувся».

Свого часу мав я і роз­мову з сестрою Вознюка — Параскевою Панасівною Проказюк, яка була репресована за радянського часу. У сім’ї, розповідала вона, було п’ятеро дітей, Євтух – найстарший. До бунту його підштовхнуло й те, що поляки спалили хату, зго­ріли коні, корови. Товари­шами в боротьбі стали Іван Додь, Ананій Шаповал та інші, прізвищ яких сестра не пам’ятала. У вересні 1939 року Євтіх, у чому була переконана сес­тра, приїздив у тутешні села з червоноармійцями під час їх «визвольного походу».

Його впізнавали, але він не зізнавався, був наче чужий. Солдат – і тільки. Зайшов до батьківської хати, наче до якоїсь випадкової, квапився; мати принесла їсти. “Хоч присядь до столу, Євтіху!”. Взяв хліба з собою – та й поїхав. Сказав, що він не Євтіх. Цілком вірогідно, що то таки був він, Євтух Вознюк, а до надмірної обачності вже привчила атмосфера справжнього СРСР – атмосфера підозріливості, шпигуноманії і терору. Його самого, якби зізнався, що звідси родом, могли зарахувати щонайменше до підозрілих, якщо не до зрадників. А з підозрілими більшовики не панькалися.

За розповіддю сестри Вознюка, Решетило згодом із Росії написав у Москву, в розшук. Повідомили, що Вознюк Євтух Панасович загинув на Фінському фронті в 1939 році.

Не принесла йому щастя Польща, не дав долі Радянський Союз.

Володимир Ящук.

 

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

You may also like...

3 коментарі

  1. Тамара сказав:

    Щиро вдячна за насолоду від прочитаного, а насамперед — від грунтовно дослідженого матеріалу, чого я завжди сама собі бажала, але не всім це дано.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.