Незабутнє спілкування з талановитим поетом-земляком

У січні ми рік у рік згадуємо про поета-шістдесятника Григорія Чубая, адже народився він 23 січня 1949 року на Радивилівщині, в селі Березини, нині Козинської громади Дубенського району.

Хочу описати із життя нашого земляка коротенький епізод, який тривав усього один робочий тиждень. Один тиждень на фоні всього життя, коли ти досяг похилого віку, – це одна мить, це – як політ метеора у безх­мар­ному вечірньому небі, – короткий і яскравий.

А подія була п’ятдесят п’ять років тому, в далекому 1967-му, коли космічні кораблі борознили простори Всесвіту, коли на ентузіазмі країна «обганяла» Америку за темпами росту національного продукту, коли пар­тія урочисто проголошувала, що нинішнє покоління буде жити при комунізмі, коли ми з батьком тайкома колядували українських колядок, коли земляк Григорій Чубай провів ЗНО (зовнішнє неза­лежне оцінювання абітурієнтів).

Уявіть собі: бага­тоти­сячний Львівський університет ім. Івана Франка, збільшений більш як у п’ять ра­зів, і в такому великому тлумі народу наші шляхи перетнулися і саме завдяки ЗНО ми з Григорієм познайомилися.

Тоді ми були абітурієнтами універ­ситету: Григорій – факультету журна­лістики, а я – економічного.

В один і той же день ми складали пер­ший екзамен: Григорій – з української літератури, а я – з математики, і обидва ми отримали однакові оцінки ­ – «від­чепні» трійки.

Для Григорія така низька оцінка його знань була прикрою несподіванкою, бо він був на один рік за мене старший, а тому поступав уже вдруге і був абіту­рієнтом з відповідним досвідом.

Грицько ЧубайУ кімнаті гуртожитку я був сам, а про­живав я на другому поверсі. Двері рвучко відчинялися – і в кімнату увійшли двоє хлоп­ців: один чубатий, другий кучерявий, як баранчик, і обидва були якісь схвильовані.

Чубатий із розмаху, як кажуть, не в брову, а в око, поставив мені запитання: що я знаю про розвиток сучасної української літератури?

Я став відповідати, перераховуючи класиків соціалістичного реалізму, і в той час із уст чубатого хлопця вперше в мо­єму житті почув імена Дмитра Пав­личка, Василя Симоненка, Василя Стуса, В’ячес­лава Чорновола.

Я чимось йому сподобався, бо став знайомитись, і коли почув від мене від­повідь, видав: «Земляк! А я із Козина. Григорій Чубай!»

І після того ми вже троє вирушили в інші кімнати проводити ЗНО з одного питання, яке і було раніше задане мені.

Я пішов за Григорієм по методу «ціка­вої Варвари», якій не тільки носа, а все могли повідривати і в асфальт репресивним катком закатати, але нам тоді повезло, що нас не запеленгував жоден сексот-стукач.

На відміну від сучасного ЗНО, коли сивочолі вчителі керують цим процесом, Григорій Чубай екзаменував людей, стар­ших за себе. Як відлуння колгоспно-крі­посної системи, хлопці вже мали кол­госп­ний виробничий стаж плюс службу в мор­флоті чи армії, були комсомольці і кому­ністи з відповідним партійним ста­жем, за характером – говіркі і мовчазні, а Григорій Чубай проявляв особливі здіб­ності по­чати діалог із різними за харак­тером людьми

Серед великої кількості людей нам попались три медалісти: два золотих і один сріб­ний – і всі з літератури отри­ма­ли п’ятірки, і саме з ними найдовше вів роз­мову Григорій Чу­бай, виясняючи, за що їм «5», а йому трійка, ко­­ли він на го­лову вище за знаннями.

На основі прове­деного ЗНО Григорій Чу­бай зробив загальний висновок, що ми варті бути студентами універ­ситету, але нас тоді не брали, бо ан­кети і автобіографії були написані чарівною українською мовою, наші козацькі прізвища, очевидно, в автоматичному режимі відносили нас до українсь­кого буржуазного націоналізму, з яким тоді проводилась нещадна війна.

На другий день Григорій відвідав ка­федру факультету журналістики, мабуть, там йому порадили записатися на прийом до ректора університету.

Саме Григорій Чубай першим після отримання мною атестата зрілості мав вплив на мою долю, бо був поруч у по­тріб­ний момент і в потрібному місці; коли ми з ним ков­тали гіркоту невдачі, він сказав пророчі слова, які і сьогодні актуальні: що армія – се­лянська і в село не можна їхати, а треба закріпитися у Львові.

А яким я бачив Григорія Чубая?

По-перше: це український інтелігент, який, на відміну від мене, що засид­жу­вався за математичними формулами, «пропадав» на вулицях Львова у спілкуванні з найтоншим прошарком між колгосп­ним селянством і робітничим класом – львівською творчою інтелігенцією.

По-друге: мова українська літе­ра­турна, без місцевих діалектів.

По-третє: людина з особливими пот­ре­бами, а саме – коли вже всі спали в кімнаті гуртожитку, Григорій зривався з ліж­ка, вмикав світло і на аркушах у клі­тинку з учнівського зошита писав свої вірші.

Попрощалися ми з Григорієм Чубаєм на львівській «стометрівці», побажавши один одному добра.

У нас було майже все однакове – це рожева мрія стати студентом, соціальний статус – сини малоземельних колгоспни­ків, з однаковими оцінками після двох екзаменів – з позитивними двома трій­ками, обидва самостійно, без усяких груп підтримки і протеже, були абітурієнтами.

А різниця в тому, що я покірно йшов забирати свої документи, а Григорій – на прийом до ректора університету, як справжній боєць, озброєний доказовою базою і знаннями.

Тоді не було мобільних телефонів, що дало б можливість запитати: «Де ти?» Я знаю одне: більше до мене в гур­тожиток ночувати Григорій не прийшов.

За розкутість і глибину авторської думки поет-шістдесятник Григорій Чубай регулярно притягувався до відпо­відаль­ності спецслужбами тоталітарного режиму, і внаслідок таких пересмикувань його муза Поезії зависла у польоті над могилою поета з обірваною правою рукою (такий пам’ятник на Личаківському кладовищі, де похований поет – помер він 16 травня 1982 року, тобто 40 років тому).

Схиляю свою посивілу голову в подяч­ному поклоні батькам поета за сина, ді­тям – за батька, всім землякам – за пам’ять, за популяризацію творчості на­шого земляка, за проведення вечорів пам’яті.

Іван Пастівничний, с. Лев’ятин, Радивилівська громада.

Грицько Чубай

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.